Мовчання дитини не варто ігнорувати, відтягувати візит до лікаря – теж.

Я – відповідальна мама, яка турбується про повноцінний розвиток свого малого, тому часто буваю глухою до повчань і порад.

"Навіщо мучити дитину, не заговорила в три роки, заговорить пізніше", "От піде в садочок – виговориться", "Хлопчики більш ледачі, вони можуть мовчати до трьох, чотирьох і навіть п'яти років", "Та малий весь у батька, той теж довго мовчав, а потім наче прорвало", "У мене донька до трьох років тільки "ма", "па" говорила, а в чотири роки все зразу сказала" – ось лише неповний перелік таких порад.

А дехто переконував мене, що коли мій син ще не говорить, то я мало з ним спілкуюся і мало йому читаю, хоча це не так.

Я завжди за "перебдіти", тому коли у Богдана в два з половиною роки було всього кілька слів ("мама", "тато", "на", "ура", "дай"), я забила тривогу і повела його до невролога, а потім і до психіатра.

Читайте також: Советы психотерапевта: 10 способов справиться с тревожностью

Невролог написав у картці "затримка мовного розвитку" і для підтвердження діагнозу направив нас на обстеження до сурдолога і на електроенцефалограму (ЕЕГ).

І знову посипалися шкідливі поради для неслухняної мами: "Навіщо проходити обстеження, це лише викачування грошей", "Лікарі навмисне вигадують діагнози, аби заробити" і т.д.

Але я водила малого на обстеження не заради підтвердження, а заради виключення діагнозу.

"Моє життя перевертається..."

Завдяки вмовлянням, обіймашкам, смаколикам та обіцянкам покататися на трамвайчику, ми витримали довжелезну чергу до сурдолога, і я переконалася, що Богданчик добре чує. Це додало мені впевненості, що у нас все буде добре й надалі.

На жаль, ЕЕГ мозку показала збої в альфа-ритмі та епіактивність. Ось тоді я і відчула, що моє життя перевертається: починається моя трансформація із звичайної мами в маму особливої дитини. Було незрозуміло, що чекає в майбутньому мого сина.

Психіатри завжди викликали у мене неусвідомлений страх. Але мій син не реагував на власне ім'я, дивився не в очі, а наче "крізь" мене, не вказував пальчиком на те, що його цікавило, був вибірковий у їжі, вистроював іграшки в акуратні довгі ряди, не грав у сюжетно-рольові ігри. Ось такий складався образ дитини з розладами аутичного спектру.

На прийомі у психіатра, поки я як вироку чекала діагнозу, мій хлопчик на підлозі викладав рівний рядочок з машинок і танчиків. Лікарка щось говорила, а я сиділа у розпачі й думала: скільки вже таких, як я, пройшло через цей кабінет? Як вони справлялися зі своєю бідою?…

Без перспектив?

Лікарі не готові говорити про будь-які перспективи. Дати надію, пораду, психологічну підтримку часто буває просто нікому. Є ти та діагноз у твоєї дитини. І з цим треба якось навчитися жити.

Лікарка порекомендувала покласти Богдана до психіатричної лікарні. Малому треба було місяць побути на денному стаціонарі, після чого йому поставлять точний діагноз і, можливо, дадуть інвалідність.

Читайте також: 9 дельных советов от нейропсихолога, которые помогут посмотреть на обучение по новому

Я була розгублена: що робити? Приходило болюче усвідомлення, що мій син, мій Богданчик, який почав повзати у чотири місяці, в дев'ять місяців сказав "мама", в рік і місяць пішов, в два вже активно ганяв м'яч на спортивному майданчику, в кабінеті психіатра перетворювався на дитину з особливими потребами.

Моя близька подруга, з якою я вирішила порадитися, була категоричною: ніяких "дурок", це клеймо ніколи не змиєш з дитини. Але я, після довгих коливань, з розбитим серцем і комплексом поганої мами, яка руйнує життя своєму сину, погодилася на це обстеження.

Важко було вмовити колишнього чоловіка на перебування малого в психіатричній лікарні, адже підпис батька під "згодою" був дуже важливим.

Цілий місяць кожного ранку з важкими думками я приводила сина до психіатричної лікарні. Добре, що Богдан не розумів моїх переживань. Він готовий полюбити будь-яке місце, де є діти, з якими можна погратися й побігати. Саме його адаптивність, комунікабельність й пристрасть до обіймашок стали моїм рятівним кругом.

Виписали нас із довжелезним діагнозом – "органічний емоційно-лабільний розлад з порушення розвитку мови ІІ рівня зі змішаним специфічним порушенням розвитку, що приводять до соціальної дезадаптації".

Дали список рекомендацій: спостереження у дільничного психіатра, заняття з логопедом й психологом, навчання в спеціалізованому дитячому садку, повторна госпіталізація через 4-6 місяців. І все. А далі ти у вільному плаванні.

Те, що Богдану дали тимчасову інвалідність, а не групу, хоч трохи окрилило його маму.

Найскладніше для мене було знайти свого лікаря.

Ти починаєш ритися в інтернеті, читати відгуки таких же зневірених батьків, які шукають, питають поради або діляться рекомендаціями. Ти – в істериці, бо втрачається найдорожче – час. Тоді мені хотілося одного: щоб мене не залякували і не готували до найгіршого.

Нарешті я знайшла саме свого спеціаліста.

Я потрапила до неврологині, яка не давала невтішні прогнози. Перше, що вона сказала мені: у вас все можна виправити, через декілька років ви не впізнаєте своєї дитини.

Наша лікарка працює в іншому місті за 90 кілометрів від нас. І кожного разу, коли я їду з малим до неї, то не лише за новим курсом лікування, а й за оптимізмом та свіжим ковтком надії, коли у мене опускаються руки.

І така співпраця дає значний поштовх у розвитку мого сонечка.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram