Співати під Російським посольством по ночах та чіпляти на його паркан паперові кораблики – річ шляхетна. Як і палити шини, лаяти "свинособак" у ФБ та зловтішатися: "от росіяни й показали своє справжнє обличчя!"

Шляхетна, але малопродуктивна. Тим більше, що їхнє справжнє обличчя ні для кого не новина. Це якісь сантименти. Або бажання накрутити себе. Тільки для чого накрутити, якщо ніяких дій після цього не послідувало?

Розрахунок був на те, щоб розжалобити наших європейських партнерів? От і Ірина Геращенко вважає "неадекватно м`якою реакцію світового співтовариства на російську агресію проти наших кораблів".

А чого ми їх туди посилали? Бо маємо право і до цього вони туди ходили, – лунає відповідь. Так і в Дебальцево ми колись могли на танках заїхати і зараз маємо право, бо це наша територія. Тільки чи пожене хтось туди два танки й БТР з 24-ма солдатиками на – "авось проб`ються"?

Читайте також: Путіну терміново потрібна картинка для телебачення – журналіст

Хтось з опоблоківців цинічно назвав розстріл наших кораблів "непорозумінням". Вони звичайно ж, не праві! Непорозумінням був попередній похід під Керченський міст. Коли розгублені росіяни наші катери пропустили. А те, що відбулося останнім разом було закономірністю. Ворог він і є ворог.

Муторно було чути запис їх голосів в ефірі, коли катери були вражені снарядами чи ракетою, з пораненими на борту і розбитим мотором, коли морячки наші криком благали: "Допоможіть!", а допомогти не було кому – хіба що два таких самих катерки, які на той час уже повернулися на зворотній шлях до Маріуполя. А більше – на сотні кілометрів – нікого!

Хто і навіщо наказав їм туди іти, хотів би я знати? Щоб здалися в полон і щось говорили на російську камеру? А смисл?

Якщо посилати на вірну загибель,то вже добровольців-відчайдух. Та ще й дати їм кожному по Джавеліну якомусь, щоб потопили (чи хоча б пошкодили) зо два російських кораблі. Тоді б це було зрозумілим…

Хоча, як на мою думку, неприйнятним. Бо такі хизування хоробрістю перед носом досвідченого хижака нічого не дають.

"Дурень той, хто вважає, що сама тільки воля народу до оборони вже є гарантією нашої незалежності – без новітньої зброї і сучасних способів ведення війни", – писав маршал Маннергейм. Історик Фернан Бродель висловився поетичніше: "Чого варте самовизначення нації без військового флоту й авіації?".

Чи можемо ми сказати, що в нас є те й інше?

Можна мільйон разів вводити воєнний стан, можна все життя посвятити пошуку агентів Кремля і п`ятої колони серед свої співгромадян, але якщо флоту нема, то його нема. І нема дієвих методів боротьби з флотом ворожої держави.

Юрій Бірюков учора повідомив на одному з телеканалів, що системи протикорабельних ракетних батарей в Україні проектуються. Але тільки проектуються! І тільки через два роки щось спроектують. Потім будуть експериментальні зразки і випробувальні серії. Коли ці системи підуть у серію – невідомо, може років за 10.

Отже треба брати щось на стороні. Американці їх нам не подарують, бо то дуже грізна зброя, чи вистачить коштів купити їх де-інде? Для цього треба затягнути пояси.

Маршала Маннергейма напередодні вторгення СРСР вважали ледь не фашистом і називали "вбивцею знедолених" через те, що він вимагав віддати на оборону кошти, призначені парламентом на допомогу безробітним.

Та й культурі у тогочасній Фінляндії виділяли більше коштів ніж озброєнню. Маршал гірко іронізує в мемуарах, що на будівництво укріплень лінії Маннергейма "було витрачено менше бетону, ніж на новий оперний театр у Хелсінкі".

Аргументи тодішніх фінських "патріотів" були схожі з їх українськими однодумцями: мовляв, треба розвивати національну ідентичність, аби фіни знали, за що віддавати життя.

Читайте також: Аtlantic Сouncil: Еще один кризис в Украине – тест на решимость для США

(Це – репліка у суперечці, яка точиться нині на просторах ФБ: що має бути первинним – ідентичність чи економіка).

Зрештою, коли до початку Зимової війни лишалося кілька місяців і її неминучість стала очевидною, фінські націоналісти схаменулися й ті, що заможніші почали гарячково віддавати свої капітали на будівництво укріплень, а ті, що бідніші – у вільний від роботи час копали рови.

Не ходили з факелами по вулицях Хельсінкі, не співали пісень біля посольства, а копали протитанкові рови.

До речі, новий оперний театр у Хельсінкі побудували лише 1992 року. І нічого, не здичавіла нація!

Може й нашій молоді з "національних дружин" варто зараз взяти й поїхати до Маріуполя чи Мелитополя і теж допомогти будувати лінію оборони від нападу з моря?

А тим націоналістам, що заможніші, (та й усім нам) скинутися на оті самі протикорабельні ракети? Бо ж від бюджету, який так успішно ділять наші депутати, коштів не доб`єшся.

Справа ж не в процентах від ВВП, які йдуть на оборону. Процентом ворожий десант не зупиниш.

Якщо припікає, треба мабуть відкладати у довгу шухляду витрати на все інше і рятувати морський кордон.

Щоб наші хлопці на тихохідних, малоозброєних майже паперових корабликах, далеко від дому, в оточенні ворогів – дочекалися б відповіді на свій заклик-зойк: "Допоможіть!".

Як буде в нас, чим захищатися, то й реакція європейських друзів пожвавішає.

Цинічно? Але історично справедливо. Бо "у держави, оборонні можливості якої є недостатніми, ніколи не буде союзників". Це знову – із мемуарів Маннергейма.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram