Вислів "пішла епоха", який починає на всі лади звучати, тільки-но йде хтось із великих і справжніх, один раз зі ста виявляється доречним. Із Бернардо Бертолуччі, який помер 26 листопада в Римі, справді пішла епоха великих режисерів. Нічого схожого на той вибух кіномистецтва, який влаштували Ґодар, Шаброль, Пазоліні, Фелліні, Антоніоні, Бертолуччі, Рене й іще ціла гвардія режисерів, уже не повториться, пише для "Тижня" Катерина Барабаш

Бернардо Бертолуччі був молодшим від них усіх. Він народився 1941-го в Пармі в родині відомого італійського критика, поета, письменника Аттіліо Бертолуччі. Батько, дуже зайнятий, але надзвичайно уважний до дітей, часто брав спадкоємців на зйомки. Свій перший фільм юний Бернардо зняв у 16 років – це була короткометражка "Канатна дорога". Вступивши до Римського університету La Sapienza, він незабаром його покинув і став за камеру вже всерйоз. Першим його вчителем і майстром був П’єр Паоло Пазоліні, який узяв юнака асистентом у свою картину "Аккатоне".

Уже за рік, у 1961-му, 20-річний хлопець знімає свою першу самостійну повнометражну стрічку "Кістлява кума". Як більшість романтичних гуманітарних юнаків, він дуже гостро переживав соціальну несправедливість, і вже в першій своїй роботі накинувся на сучасне йому суспільство за його байдужість. Детективний сюжет – пошуки вбивці повії – стали для Бертолуччі підґрунтям для головної думки: його Батьківщина винна перед кожним, хто потребує допомоги.

Саме тоді Бернардо вибрав собі кумира, ним став Жан-Люк Ґодар. Його картина "На останньому диханні", пронизана духом свободи, справила на молодого режисера таке враження, що він цілком розділив усі до одного ліві переконання свого кумира. У 1964-му Бертолуччі зняв фільм "Перед революцією", по суті випередивши події 1968 року. Він любив Ґодара до кінця життя, але в лівих ідеях розчарувався досить швидко: чуттям великого художника він зрозумів згубність комуністичної ідеї, яка, як виявилося, не дала світу нічого, крім смутку.

Читайте також: Сім легендарних фільмів Бернардо Бертолуччі, які варто побачити

І в 1970 році він знімає свій найкращий фільм "Конформіст", у якому намагається докопатися до витоків фашизму. Бертолуччі шукав причини фашизму не в громадських вадах, не в соціальних суперечках і навіть не в головах. Він спустився глибше в людську душу, сповна віддавши данину фройдизму. Тяга до фашизму, за Бертолуччі, пов’язана із сексуальними неприємностями, тобто гніздиться в найвіддаленіших, найпотаємніших куточках людської душі й може не давати про себе знати, поки в ці куточки не проникне чиясь зла воля.

Усякий тоталітаризм – прорваний гнійник підсвідомого. Згодом Бертолуччі казав, що головний герой Марчелло (найкраща робота Жан-Луї Трентіньяна) – це він, Бертолуччі, а наставник і вчитель головного героя, якого той збирається вбити, – це Ґодар. Стриманий Ґодар це чув, але промовчав.

Водночас Бертолуччі все життя вважав революцію 1960-х головною подією післявоєнної історії Європи, яка багато в чому й сформувала його як художника. Справді, "Останнє танго в Парижі", найскандальніший і найнезрозуміліший фільм Бертолуччі, – відгомін подій 1968 року. Саме в ньому сконцентрувалася вся ненависть режисера до несвободи, за яку доводиться платити передусім тим, хто вважає свободу головною цінністю людства.

Картина про те, як двоє людей (їх зіграли Марлон Брандо та Марія Шнайдер), випадково зустрівшись, віддаються витонченим любовним утіхам, але безсилі протистояти умовностям світу, насправді цілком антиеротична. Будь-яка пристрасть тупикова, а "основний інстинкт" для людини – лише привід випробувати в кінцевому підсумку непозбутну тугу. Після зйомок Брандо не розмовляв із Бертолуччі 15 років, а Шнайдер у кожному інтерв’ю підбирала щодо режисера найнеприємніші епітети.

Відносини з Батьківщиною в Бертолуччі ставали дедалі гіршими. "Двадцяте століття" – масштабну п’ятигодинну драму про двох братів, у житті яких відобразилася страшна й велика доба, було прийнято непогано, хоча чимало критиків заявили про нереалізовані амбіції Бертолуччі. А дві наступні картини – "Трагедія смішної людини" й "Місяць" – потрапили під такий каток злих відгуків, що режисер переїхав до Англії. Почався його "космополітичний" період, коли колишнього Бертолуччі змінив новий – як і раніше, нестримно талановитий, але незвично м’який.

Читайте також: Послуга ката: історія Збіґнєва Герберта

Захоплення Сходом вилилося в найуспішніший його фільм "Останній імператор" – про імператора Маньчжурії Пу І, який, ставши монархом у три роки, у найважчі воєнні, революційні часи намагається зберегти традиції його нації та культури. Навколо вирує війна, а імператорові страшна сама лише думка, що ламається давня історія країни та її традиції, гине його династія. Ця обласкана світовою кіноспільнотою стрічка, що зібрала всі мислимі нагороди, зокрема й "Оскара", стала реакцією Бертолуччі на власні ще недавні захоплення революційними ідеями.

Простий і правильний "Останній імператор" немов увімкнув червоне світло перед Бертолуччі. Той лютий, пасіонарний бунтар, якого ми знали за колишніми роботами, поступився місцем талановитому та якісному, але м’якому художникові. "Маленький Будда" виявився самовчителем буддизму для європейців, а "Краса, що вислизає", із якою режисер повернувся в італійське кіно, – млявою ілюстрацією змін, що сталися з режисером.

Потім, уже наприкінці життя, у "Мрійниках" Бертолуччі спробує стати колишнім, повернувшись до бунтарської теми, але це вже було справді-таки "завершальним помахом прапора".

Останній його фільм "Я і ти" не викликав у критиків і глядачів нічого, крім уїдливих стріл. Дуже особиста картина тяжкохворого режисера (на той момент він був прикутий до інвалідного візка вже майже 20 років) про підлітка, який не може порозумітися з батьками, але знаходить спільну мову із наркоманкою, отримала рекордну кількість отруйних рецензій. Бертолуччі, людина самозакохана й вразлива, дуже переживав, але жодного разу цього не показав. Він поводився як небожитель, що зверхньо поглядає на недолуге людство, якому ще не встиг дати всіх настанов...

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram