Яким усе-таки фізичним і географічно локалізованим є відчуття ностальгії. Я, наприклад, сумую не за Америкою взагалі, а за, скажімо, малесеньким дитячим майданчиком у Фаєтвіллі, штат Арканзас, на якому я щодня гуляв зі своєю донькою, і на якому час від часу знайомився з новими людьми.

Або за американськими трейлами, якими гуляєш ввечері, не зустрічаючи майже нікого. Або за довгими нескінченними американськими дорогами, які губляться за горизонтом. Або за парками, де можна поставити намет і стояти кілька днів чи тижнів – бо ти маєш воду, електрику й місце для барбекю.

Читайте також: Горила-невидимка допомагає збагнути істину. ВІДЕО

Також я сумую не за Парижем узагалі, а, наприклад, за маленьким парком Сен-Ламбер у 15-му арондисмані (де ми також багато гуляли) чи за місцем номер 99 у залі W Національної бібліотеки Франції, яке я собі щоразу резервував, засмучуючись, коли хтось замовляв його раніше від мене. Чи за точкою на початку Латинського кварталу, де араби продавали паніні й колу за три євро (вони й зараз продають, ціни не змінилися за 16 років). Або за "Лебединою алеєю" на Сені.

Є кілька точок у Парижі, в які я постійно повертаюся, навіть коли приїжджаю на кілька днів. Якщо вони все ще існують, значить і я все ще існую – таке собі збочене картезіанство.

Читайте також: Життя по різні сторони дзеркала

У мене також немає ностальгії за Женевою взагалі – є натомість прагнення опинитися знову на порожньому лузі в районі під назвою La Grande Fin, "Велике завершення" (це ж треба так називати райони!), оточеному футбольними полями, де ми кілька разів гуляли і звідки в мене є кілька чудових фото.

Ностальгія є дуже вибірковою, вона має точні географічні координати. Вона є ліками проти абстракцій.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram