Кільканадцять років тому американський психолог Деніел Саймонс провів експеримент, що уславив його. Він зняв відео, на якому дві групи із трьох осіб кожна виконували просте завдання, пише для "Тижня" Єжи Онух

Члени однієї з них були вдягнені в білі сорочки, іншої – у чорні. Їх знімали так, щоб вони заповнювали весь екран, зображення було виразним, а обличчя можна було легко розпізнати. Члени кожної групи мали власний м’яч, який подавали тільки своїм "колегам": білі сорочки – білим, а чорні – чорним. Кидаючи м’яч, члени команди поволі наближалися до протилежної стіни, до ліфта.

Зробивши відеозапис, Саймонс продемонстрував його студентам, які брали участь в експерименті, й попросив кожного з них полічити, скільки разів білі сорочки кинули м’яч білим сорочкам, а чорні – чорним. Більшість стверджувала, що 15, і це була правильна відповідь, що загалом справляло хороше враження. Тоді професор Саймонс поцікавився: "А чи бачили ви горилу?". Таке запитання здивувало учасників експерименту.

Читайте також: Крихти життя й фільм у пігулці

Професор попросив їх іще раз уважно переглянути запис, але цього разу не звертати уваги на кількість передач м’яча. За хвилину на екрані з’явився чоловік, що був немов у шкурі горили, й у ритмі вальсу протанцював із правого краю до лівого. Це тривало кілька секунд. Наостанок він ударив себе кулаками в груди, як у стереотипному зображенні горил.

Такі експерименти Саймонс проводив кілька разів, і результат був приблизно той самий: мало хто з учасників помічав "інформаційний шум", який запроваджував професор. Решта була просто сліпа до нього. Як таке може бути? А причина дуже проста. Бачення обходиться вкрай дорого з позицій і психології, і неврології. Лише невелика частина сітківки нашого ока має високу роздільну здатність, необхідну, наприклад, для розпізнавання людських облич. Решта спостерігає дійсність із дуже низькою роздільною здатністю. Але наш мозок спроможний реконструювати чи навіть конструювати образ периферійної дійсності.

Ми помічаємо виразно тільки те, на що спрямовуємо свою увагу, тільки те, що хочемо побачити. Решта, що, власне, означає майже все, розпливається, лишається непоміченою на далекому тлі. Учасники експерименту не побачили горили, бо вона не з’явилася в центрі кадру, в центрі дії, в центрі уваги. Вони зосереджувалися тільки на кількості передач м’яча з рук у руки.

Деніел Саймонс

Читайте також: Втрата чуття реальності: приватний ліфт пана Фулда у прірву

Отже, велику людиноподібну мавпу могли не помітити. Так трапляється, коли нам треба придивлятися до навколишньої багатовимірної дійсності. Ми бачимо зазвичай те, що полегшує наш рух уперед до поставлених завдань і цілей. І лишаємося сліпими до всього, що виходить за межі наших прагнень. І цього неспостереженого світу дуже багато, тож найчастіше ми й не помічаємо його. Очі, чуття – це наші інструменти опанування дійсності, які допомагають здобути те, чого прагнемо. Однак за таку можливість, за зосередженість на чомусь дуже конкретному ми платимо сліпотою до решти. А втім, розуміння цього факту дає нам певний шанс. Відкривши для себе таке знання, ми усвідомлюємо, що зовсім не розуміли, що були сліпими.

А тепер можемо бачити. Можемо бачити речі, яких немає. Можемо будувати нові правдоподібні світи, де проблеми, існування яких ми навіть не припускали, можуть постати перед нами й дістати завдяки цьому шанс на вирішення. Як доводить експеримент професора Саймонса, ми бачимо тільки те, на що звертаємо увагу, решта лишається прихованим від нас. Якщо зрозуміти це, ми дамо собі змогу підняти планку пізнання на вищий рівень. Відтоді наша свідомість постачатиме нам нову інформацію, яка надходить із раніше захованого від нас світу. Відтоді ми зможемо скористатися тією інформацією та прагнути незнаного, спостерігати, діяти, вдосконалювати.

Досягши цього і звільнившись від сліпоти, скажемо собі: "Хочу чогось, що буде вищим від мого прагнення покращити своє життя". Варто, можливо, вдатися до таких міркувань у межах розповіді про недосконалість нашого периферійного зору. Зрештою, те, що ми цієї миті "бачимо", і так витворене в нашій голові, а не в очах. Експеримент професора Саймонса став у пригоді під час досліджень у когнітивній психології, що вивчає процеси пізнання, але має ще й певне метафоричне значення: недостатньо тільки дивитися, треба ще й бачити. А гори­ла? Горила тут для того, щоб ми чітко усвідомили цю істину.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram