Промине вже зовсім небагато часу, і ми будемо святкувати напівкруглу дату: п'ятиріччя перемоги Революції гідності. А під час святкових урочистостей напевно замислимося, у чому ж, власне, ця перемога полягала. Адже сьогоденна Україна схожа на будь-що, тільки не на країну революції, що перемогла. Нехай навіть зараз крадуть менше, ніж за Януковича, але ж це зміна не якісна, а лише кількісна.

Навряд чи варто нині заламувати руки та голосити: «Невже герої загинули марно?» Набагато корисніше було б подумати, що саме в нас двічі пішло не так – адже коли що, так може піти і втретє. Не варто було уподібнюватися до полковника з давнього анекдоту: «Що там думати, трясти треба!».

У автора цих рядків є свій варіант відповіді. От тільки двома словами його не викласти.

Читайте також: В Україні кислотний інвестиційний клімат, особливо – для середнього та малого бізнесу

Почати доведеться здалеку. Невід'ємна властивість будь-якого людського суспільства – організація. Неорганізоване суспільство не є суспільством, як купа цегли не є будинком. Така організація може реалізовуватися в безлічі різних форм, але найпомітніша з них – держава. Можливо, марксисти мають рацію і колись людство розвинеться такою мірою, що зможе обходитися без держави, але зараз до цього дуже далеко. Візьмемо поки за аксіому, що держава потрібна, від неї нема куди подітися.

Отже, єдину серйозну небезпеку для державної системи може становити лише інша система, альтернативна їй. Як, наприклад, у 509 році до нашої ери успішною альтернативою римській монархії виявилася римська республіка. Якщо ж замінити систему нема чим, їй не страшні хоч двадцять Майданів – вона й після них буде стояти непохитно, як єгипетська піраміда.

Перш ніж шукати можливу альтернативу нашій політичній системі, уявімо її саму в загальних рисах. Основні її елементи – олігархи, як поодинокі, так і об'єднані в угруповання, зайняті нескінченним переділом сфер впливу. З ними тісно пов'язані політики, причому цей зв'язок може навіть обмежуватися межами одного людського тіла, тобто олігарх може діяти як політик (ні, тут немає ані найменшого натяку на Порошенка – він на цьому полі зовсім не єдиний і не перший).

При політиках існують організаційні структури, зазвичай називані партіями, хоча вони дуже далекі від партій у європейському чи американському розумінні цього слова. Я не обмовився – не політики очолюють партії, а партії існують при політиках як їх групи підтримки. Що ж до виборців, то на президентських виборах їм надається можливість підтримати когось із політиків, на парламентських – із партій, тобто знову-таки з політиків, не маючи навіть слабкої ілюзії, ніби хтось із них виступає за інтереси громадян. Тобто, називаючи речі своїми іменами, - продати свій голос тому, хто дасть більше гречки. Інших варіантів просто немає.

Отож, чим було б можливо замінити таку систему? Підкреслимо: не «хотілося б замінити», а які реальні альтернативи існують у нас в Україні зими 2018-2019 років?

Теоретично не можна повністю виключити «російський варіант». У цьому випадку олігархи погоджуються, що їм доводиться витрачати надто багато сил і ресурсів на міжусобні чвари. Для більшої зручності їм би став у пригоді арбітр, що стоїть над ними. Цей арбітр і стане українським Путіним – із поправкою на національні умови, але все ж Путіним. І він проспіває відхідну нашій зниділій «гречаній» демократії.

Саме собою постає запитання: «Чому ж альтернативою не може стати справжня, а не «гречана» демократія? Адже люди виходили на Майдан власне заради неї». І це запитання підводить нас до самої суті проблеми.

Більшість дослідників погоджується, що єдина можлива основа демократії – середній клас, і існувати вона здатна лише в тому суспільстві, де він має кількісну перевагу. Це підтверджують історичні приклади, найбільш наочний з яких – вже згадуваний Рим. Поки більшість римлян становили «середняки», тобто дрібні землевласники, які міцно стояли на ногах, –  Римська республіка жила та процвітала. Однак після Пунічних воєн у суспільстві різко пішло розшарування на вузьке коло супербагатіїв і величезну масу голоти. Перші не відчували особливої потреби в демократії, а другим не потрібно було нічого, крім хліба і видовищ (на одну лише гречку вони все ж не погоджувалися). Справа закінчилася встановленням одноосібної влади цезарів.

Читайте також: Чому потребуємо суттєвого зменшення податків: вісім тез про розвиток малого й середнього бізнесу

Розглянемо в цьому плані Україну, причому обмежимося лише самими цифрами. Зараз, у грудні 2018 року, 30,5 відсотка українців, – тобто майже третина населення, –  мають дохід нижче офіційного прожиткового мінімуму (тут і далі використовуються дані Укрстату). Що ж стосується «середнього класу», то лише 27 з половиною відсотка родин мають дохід понад 5160 гривень на місяць, тобто дохід, що дозволяє трохи підвести голову над межею бідності. Вибачте, але якщо це середній клас, то я Ярослав Мудрий. Причому навіть цей «клас» становить лише трохи більше чверті українців. А громадяни, які мають більш високий дохід, –  це тільки 12,9 відсотка населення України.

Ви хотіли демократії? Ось вам демократія – країна, населена голотою, готовою голосувати за гречку, і купка олігархів, що цією країною володіє. Тут навіть тринадцять відсотків населення не мають таких доходів, щоб забезпечити свої сім'ї.

Біда України, звичайно, не в тому, що тут є бідні та багаті, –  вони є всюди. Біда в тому, що українські багатії занадто багаті, а бідні занадто бідні. За таких умов справжня демократія неможлива – голота, яка становить більшість громадян, буде думати не про неї, а лише про те, кому б дорожче продати свій голос.

Тому боротьба за демократію в Україні окремо від боротьби з майновим розшаруванням – лише фікція. Політична проблема є не більше ніж зовнішній прояв проблеми соціально-економічної. Буде в Україні домінувати середній клас – значить, буде тут демократія. Ні – збережеться влада олігархів. От і по всьому.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram