Напередодні Святвечора та Різдва я починаю поступово, але ретельно вичищати хату.

Тобто, не прибирання таке класичне, а – з найдальших і найвищих кутків. До яких навіть Апельмон не добереться.
Такий тотальний позитивний струс робиться раз на рік, перед Різдвом.

Бо для мене це свято таке світле, радісне, неймовірно потужно пов'язане із дитинством, родиною, Батьківщиною, найріднішими людьми, що я хочу, щоб це світло радісно й чисто відбивалося навіть у найменшому хатньому горщику.

І починаю я саме з них.  З горщиків, мисок, горнят, свічників, глечиків, сільничок, полумисків, чайничків, макітер. Словом, з усього, де буде кутя і до куті.

Читайте також: На чиєму возі їдеш, того й пісню співай...

Кажуть, що ми – те, що ми їмо.

А я думаю, що, часом, ми – те, з чого ми їмо. 

Чи п'ємо. Чи куди ставимо квіти. Чи куди наливаємо узвар чи компот. Чи куди ставимо свічку. Чи куди кладемо яблука. Чи з чого п'ємо чай чи каву.

Побут – важлива складова життя. 

Те, на що наштовхуються очі в хаті, може як дратувати, тобто, руйнувати, а може заспокоювати, гармонізувати і навіть зцілювати.

Бо якби всім було все одно, то не з'являлися б розкішні малюнки на простому посуді стародавньому, кому б треба було створювати казкові орнаменти, якщо навколо й так були сірі злидні. Аби ж поїсти, а з чого – яка різниця. 

Не все одно. 

Це показує кераміка всього світу, всіх цивілізацій, від величних до найменших народів.

Від старих часів до сьогодні.

Тварині справді красива миска не потрібна, а людині – необхідна ця побутова краса.

Я читала, що в деяких концтаборах в'язням не давали навіть простих мисок, а насипали їжу у видовбані ямки в дерев'яних столах... 

Мої близькі знають, що я страшенно люблю кераміку народну. І новий глечик так мене може порадувати, як далеко не щось інше, коштовніше.

І куди б ми не їздили, я завжди намагаюсь купити щось подібне. Хоча нові правила польотів іноді роблять цю приємність складнішою і складнішою.

Я сьогодні відкривала усі шафки, пенали і тумби, стрибала по табуретках, дістаючи найвищі глечики і миски з вазами, вигрібала з полиць миски і горнята, почала все перемивати і перетирати.

Роботи ще багато, але ж у мене є ще кілька днів до 6-7 січня.

На цих фотографіях далеко не вся наша кераміка, але основні речі все ж представлені.

Тут і васильківська кераміка, і косівська, і гаворецька, і посуд з Марокко, Тунісу, Алжиру, знаменитий польський Болєславець, румунські тарілки, осучаснене Трипілля, київська майоліка, неймовірна керамічна краса італійськоі Дерути (не оригінал, але хороші копії), полтавські й київські макітри та художні сучасні тарелі.

Звичайно, першою я поставила фотографію королеви нашого домашнього посуду.

Читайте також: Ми маємо підтримувати своє. І на державному рівні, і на персональному – Зоя Казанжи

Це – макітра моєї бабусі Олі, яку вона привезла колись до нас із собою, і ця макітра до неї перейшла ще від ії матері, баби Секлети. Я навіть не уявляю, скільки їй років, тій макітрі.

Але щороку саме з неї ми їмо кутю і шулики.

Хай Новий рік та Різдво подарують нам усім нові можливості нових глечиків з нових країн.

 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram