Кожне Різдво має для мене свою цінність, спогади та тисячі яскравих мозаїчних прекрасних вражень. Коли згадую якісь особливо сильні моменти, пов’язані із днями, коли ми радіємо народженню дитятка Божого, я завжди повертаюся подумки в кінець 70-х років.

Ми, студенти першого курсу, вирішили піти колядувати. Наша компанія не була продисидентською, особливо втаємниченою чи свідомою, скоріше нас тоді захоплювала перспектива веселої пригоди, подарунків та нових вражень. Ми проводили репетиції вдома під унікальну платівку Івана Козловського з його неймовірним виконанням колядок. Дівчатам було простіше одягнутися в народному стилі. А для хлопців мій тато, використавши службове положення, замовив, ніби для художньої самодіяльності їхнього інституту, у якомусь народному ансамблі кілька шароварів, вишиванок та чобіт для виконання танцю «Повзунок» – офіційна версія.

Ми не знали, куди піти колядувати, тому обрали найпростіший спосіб – до найближчих від навчального корпусу будинків, де жили викладачі університету. Більшість квартир, що нас зустрічали, були привітними, теплими та по-святковому яскравими.

Читайте також: 7 українських колядок для дітей

…Коли двері відчинив чоловік середнього віку і сказав, що він радий нас бачити, ми спочатку були дещо розчаровані простотою помешкання, відсутністю якогось особливого світла та святкової атмосфери. Просто, чисто, безліч книжок, які займали увесь можливий простір, невеликий стіл, який накривали кілька старших жінок. Ми «відкатали» свою програму, господар подякував і запросив нас присісти у вітальні. Потім запитав, чи ми знаємо такого поета, Василя Симоненка.

Ми знали. Він сказав, що це був його найкращий друг, і що в нього є пляшка тернівки. І що цю пляшку вони з Василем мали випити вдвох. Але не вийшло. І тоді він, господар, пообіцяв собі, що він її вип’є колись у найщасливіший для нього день. І він кудись вийшов і повернувся з пляшкою. І почав нас частувати цією тернівкою. Її було небагато, кожному випало буквально по маленькій чарочці, та й пияки ми були такі собі, особливо дівчата. Була якась така чудова й по-хорошому дивна тоді атмосфера, що я й досі чітко пам’ятаю і цю атмосферу, і цей запах тернівки, і її колір.

І коли ми попрощалися і двері за нами закрилися, до нас раптом дійшло, що господар сказав про найщасливіший його день. І, виходить, що це ж ми принесли йому таке щастя. Ми усі замовкли; довго просто мовчки стояли на сходовій клітці і стало світло й трохи сумно. Я всі ці роки думала, у кого ж це ми були…

…Потім двері відчинила жінка середнього віку; у коридорі взагалі було темно, ми розгубилися, хотіли вже вибачитися й піти, але хтось автоматично вже сказав: «Дозвольте заколядувати?». Жінка, ніби вибачаючись, попросила: «Ну, якщо ви не проти, заколядуйте моїй мамі». На ліжку лежала старенька бабуся – маленька, дуже худенька, знесилена і бліда. Ми почували себе ніяково, бо стояли півколом коло чужого ліжка, співали веселих колядок, молоді, здорові, рум’яні і, чесно кажучи, трохи байдужі до чужої біди. Аж раптом бабуся зарухалася, почала вставати, жінка підбігла, посадила її, підсунула під спину подушки і старенька уважно почала нас слухати.

Читайте також: Почуй Донбас – послухай Щедрик

У неї така любов, доброта й щастя світилися на обличчі, а потім потекла сльоза, її дочка стояла, притулившись до стіни й тихих сліз вже просто не витирала; наші дівчата, не криючись, співали й ревіли одночасно, навіть хлопці відверталися і шморгали носами.

Колядники завжди приносять людям радість, хороший настрій і відчуття свята. Але я така щаслива, що тоді ми навмання потрапили саме у ці дві квартири. Туди, де віднайшовся найщасливіший день, і туди, де хоча б на півгодини ми відігнали біду й самотність. Різдво можна по-різному відзначати, але завжди Різдво – це справжнє диво.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram