Великобританія переживає важкі конвульсії

Великобританія рухається до виходу з ЄС, призначеного на 29 березня. Можливо, без угоди, що відтак коштуватиме за даними Банка Англії – 8% ВВП і 7,5% росту безробіття, пише в блозі НВ Джон Ллойд.

Похмура перспектива, підкріплена похмурими коментарями щодо дурості тих 52% британських виборців, які проголосували за брекзіт у 2016 році.

Деякі оглядачі вбачають у тому голосуванні доказ того, що імперські бажання все ще домінантні. У березні 2017 року репортер The Washington Post Ішаан Тарур, який спеціалізується на міжнародній тематиці, написав, що британці «ховаються за імперськими ілюзіями (в той час як)…фантазія про британське минуле майже на рівні фарсу зіштовхується з британською сучасністю».

З початком цього року він повернувся до цієї імперської теми, похмуро застерігаючи, що «стара колоніальна гординя», притаманна британцям, «разом з імперіалістичною ностальгією створює чималу кількість ілюзій».

Одна з найбільш поширених фантазій про світогляд Великобританії полягає в тому, що він безнадійно погруз в жалобі за минулою величчю та мрією її відновити.

Британський журналіст Пол Масон пише, що «наполовину оманливий наратив верховодить усією стратегією брекзіта: ідея в тому, що «наші» колишні колонії забажають сформувати нову, білу, англомовну торговельну зону – під нікнеймом Імперія 2.0 – щоб замінити ЄС».

Ірландський письменник Фінтан О’Тул вважає, що британці думають, що раз «Англія – це не імперіалістична сила, то їй залишається лише один можливий статус: колонія», у ностальгічній лихоманці розглядаючи себе тим, кому знову погрожує Німеччина, що відроджується.

Та немає жодної організації чи окремої особистості, які б заявляли про наміри та бажання будувати імперію. Міністри, уповноважені виконувати волю електорату, говорять – можливо, надто оптимістично – про шанси укласти низку торговельних угод з багатьма колишніми колоніями на кшталт Австралії, Канади, Нової Зеландії та навіть США.

Один із найбільших оптимістів, міністр з питань бізнесу Грег Кларк апелює до «фантастичних можливостей у майбутньому» для «країни, що прекрасно почуває себе у потоці більшості траснформацій, які відбуваються сьогодні в світі».

Як з фантазера, з нього регулярно глузують, але він робить те, що робить будь-який політик, який вірить у свій курс – він його нахвалює. Його риторика – це не ознака того, що він вірить, що Британія зможе знову керувати рухами чи континентами.

Звинувачення в імперіалістичній ностальгії, яку прихильники брекзіту мали би лікувати, зазвичай іде поряд з похмурими звітами про країну, що розривається навпіл. Оглядач The Spectator Стефен Дейзлі жаліється, що «Палата громад, колись шанована світом як золотий стандарт політичних дебатів, перетворилась на джерело народного сорому, символ капризної та дезорієнтованої нації». 

Парламент, аби підкріпити це, минулого тижня був утягнений у кілька сварок – всі вони відбулись всередині засідання, де спікера обвинуватили у зловживанні своїм нейтралітетом, порушуючи правило на користь тих, хто хоче залишитися у ЄС, та поза засіданням, де натовп переважно юних чоловіків, що виступають за брекзит, скандували «Нацисти!» чи «Фашист» у бік тих, хто прагне залишитись у Союзі.

Читайте також: Почему Brexit позорно провалился

Це те, що називають демократією чи політичними дебатами – якщо не золотим стандартом, що вочевидь розчаровує, але завжди є живим обміном думок. У журналістики, яка скаржиться на м’якість політиків, тепер з’явилось, чого бажати – і вона, здається, ненавидить це.

Єдині глибокі аргументи, до яких з повагою ставляться як у Великобританії, так і в ЄС – це залишатись в ненасильницьких рамках. Їх немає у Франції, де щонайменше дев’ятеро людей загинуло, коли протести поширились по всій країні.

Це не є кривава революція – насилля та залякування як таке переважно обмежується будівлями та машинами. А те, що виходить на поверхню, радше базова проблематика політики: безробіття, нерівність, маргіналізація, страх майбутнього.

Те, що авторитарні держави приховують під побиттями, стріляниною та позбавленням волі – погляньте на жахливий приклад Венесуели. У демократії таких людей мусять чути та бачити.

Малоймовірно, що брекзіт став тригером для хвилі расизму та екстремального націоналізму, що проноситься Великобританією. Це популярна, хоч і не універсальна, стежка радикалів у вузах – як ось, наприклад, Девід Гіллборн з Університету Бірмінгема, який вважає, що кампанія на те, щоб піти з ЄС, «рівнозначна нацистській пропаганді та й просто прямо расистська».

Спеціальний доповідач ООН з питань расизму та ксенофобії Тендай Ачіуме здійснив 12-денний тур Великобританією, і зробив висновок, що і до, і пост брекзитська атмосфера зробила «расові та етнічні меншини більш чутливими до расової дискримінації та нетолерантності».

Читайте також: Последняя авантюра Кремля

Проте детальний звіт аналітичного центру Civitas, проведений після референдуму 2016 року, викликає певні сумніви в цьому. Розуміючи, що відбувся очевидний ріст утисків, у звіті відмітили клімат, у якому багато злочинів вважались такими, що пов’язані з ненавистю, чи з брекзітом, «навіть коли не було доказів для таких припущень».

Напруга та расизм не відсутні в країні, де мер Лондона (з лейбористів) Садік Хан народився у сім’ї мігрантів з Пакистану, так само як і міністр внутрішніх справ Саджиж Джавід (з консерваторів). І де кожен менеджер топ-5 команд Прем’єр-ліги з футболу не британець, так само як і від третини до половини гравців. І де всі політичні партії будь-якого розміру засуджують расизм та спонукають громадян з іншим кольором шкіри ставати їх членами. І де білі британці становлять меншість у Лондоні й будуть меншістю у Бірмінгемі до наступного перепису в 2021 році. Та не вони визначили британське суспільство перед брекзітом, і не вони роблять це зараз.

Повну версію матеріалу читайте на сайті "Новое время".

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram