Джеймс Вотсон. У 1962 році отримав Нобелівську премію за відкриття моделі структури ДНК.

Скандал на перетині науки та етики: "Нобелівського лауреата позбавили титулів за расизм!"

Наукова блогерка Дарія Озерна розбиралася в цьому для BBC News Україна, не наводячи оціночних суджень, а лише факти.

Нобелівського лауреата Джеймса Вотсона позбавили почесних титулів, присвоєних за 25-річний період керування лабораторією Колд Спрінг Гарбор, США.

Професор Вотсон увійшов в історію світової науки як співавтор моделі структури ДНК – відкриття, що в 1953 році започаткувало молекулярну біологію і відчинило двері для низки подальших досліджень і розробок. Причиною нещодавнього скандалу стали висловлювання 90-річного науковця.

Читайте також: Нобель за імунотерапію раку: новий підхід до лікування

"Я хотів вірити, що люди рівні, але роботодавці чорношкірих бачать, що ні."

"Якщо хтось знайде ген, який визначає гомосексуальність, й жінка вирішить, що вона не хоче гомосексуальну дитину, то треба дати їй таке право".

"Найрозумніші – євреї, азіати розумні, але не творчі".

Це – публічні цитати професора, який вже зазнав каральних санкцій 11 років тому.

Читачі в світі та в Україні відреагували на цю звістку по-різному. Люди обурені расизмом, дозволеністю лише лівого дискурсу чи невіглаством лауреата – хто як. Але чи успадковуються розумові здібності? І що зробив Вотсон для науки?

Розум: чи він вимірюється і як спадкується?

Інтелектуальні здібності людини вимірювати непросто: вони змінюються впродовж життя і часто розвиваються нерівномірно. Математичні таланти можуть поєднуватися, скажімо, із малим словниковим запасом і низьким емоційним інтелектом.

Дослідження вказують, що і спадковість, і оточення майже порівну визначають "вміст олії в голові". Як гени можуть впливати на здатність вирішувати диференційні рівняння? Спадковість визначає розмір мозку та сірої речовини, а цей показник пов'язаний зі здатністю міркувати. Так наші тато і мама вносять тонкі налаштування в роботу мозку кожної людини.

Є міф, що начебто інтелект передається переважно від матері. Але це спекуляція. Наразі офіційно відомо близько 30 генів на різних хромосомах і понад 300 точкових мутацій, що так чи інакше мають вплив на розумові здібності. Тобто єдиного гена геніальності не існує. Невідомо і про єдиний "ген аутизму" і "ген гомосексуальності", про який вів мову Вотсон. Хоча певна спадкова складова присутня.

Вже є генетичні тести для передбачення розумових здібностей. Розробив їх Роберт Пломін, американський поведінковий генетик.

Він тривалий час аналізував близнюків і великі дані, отримані завдяки генетичному тестуванню майже 200 тисяч людей. Наразі він веде мову про 500 генів, кожен із яких робить свій мізерний внесок в розвиток розумових здібностей.

У Массачусетському технологічному університеті скептично коментують доцільність і точність "ворожіння на ДНК про IQ" та ризики маніпуляцій їх результатами.

Чи є розбіжності?

У США дискурс про расові розбіжності вважається неетичним, скаржиться автор однієї статті про спадкування інтелекту в журналі Nature. Такі дослідження не вітають.

Проте наведемо дані масштабної роботи. "Тридцять років дослідження расових відмінностей когнітивних здібностей" вийшла досить давно, у 2005 році у журналі Psychology, Public Policy and Law. Але це – багато разів процитована робота, що аналізує 10 показників людей всіх етнічних груп і навіть проводить вирівнювання за рівнем освіти батьків. Автори кажуть: "Питання расових відмінностей не стоїть. Питання полягає в причинах цих відмінностей".

Вони наводять такі результати: "Китайці та японці мають на 10 балів вищі результати в тесті на IQ, ніж американці, в тому числі народжені в Азії. Аборигени Північної Азії мають середній показник 106, білі – 100, темношкірі – 85 в США та 70 – в Центральній Африці". Автори не досліджували євреїв ашкеназі. Їхній середній показник IQ – 112.

Расові розбіжності лишаються після усиновлення білими американцями середнього класу, хоча показники IQ стають вищими, ніж могло би бути без усиновлення, і найбільше виграють при цьому азіати.

Автори дослідження пов'язують відмінності тривалою дією добору. Всі люди походять з Африки. Але ті, що 185 тисяч років тому почали міграцію звідти на Північ, де зміна сезонів змушувала шукати їжу, одяг, будувати житло, мали сильнішу потребу в розвитку. Людям треба було взаємодіяти і шукати рішення.

Відмінності в інтелекті є, і частково їх визначають гени. Але це не гени кольору шкіри.

Гени мають різні варіанти, тобто алелі, які й зумовлюють наші відмінності. І в кожній популяції вони мають різну частоту – згадайте, як багато рудих і блакитнооких в ізольованій морем і релігією Ірландії.

Тож з точки зору генетики правильніше говорити не про раси, а про популяції.

Популяція – це сукупність осіб, що живуть на спільній території і вільно утворюють пари. Тож "расові відмінності" – це скоріше відмінності в частоті генів у різних середовищах.

Крім генів, є ще й так звані меми – поведінкові патерни, що спадкуються культурно, а не генетично.

Цей термін запровадив в 1978 році еволюціоніст Річард Докінз. Впливає також і країна проживання. Наприклад, у старших і освічених матерів діти мають вищий IQ. У старших батьків діти краще тямлять у математиці. А середній вік батьків у країні залежить від її економічного розвитку, а також прав і свобод жінок. Маємо спільний знаменник.

Через расові, національні або гендерні стереотипи можна відкинути, наприклад, цінного і тямущого співробітника. Люди в межах кожної категорії, раси чи нації різняться, тому категоризація та узагальнення ображають і вводять в оману.

Портрет батька молекулярної біології

Повернімося до Джеймса Вотсона. В нього є свої причини цікавитися інтелектом і його спадкуванням.

Американець Джеймс Вотсон був вундеркіндом, переможцем радіовікторин, популярних в США в 1930-1940 рр. У 15 років Джеймс вступив до університету, а в 23 захистив дисертацію в лабораторії майбутнього Нобелівського лауреата Сальвадора Лурії. А його старший син Руфус мав шизофренію. Вотсон підтримував генетичні тестування і євгеніку. Ось кілька його цитат:

"Я відвернувся від лівих, бо вони не полюбляють генетику, адже генетика наводить на думку: інколи ми не досягаємо успіху через погані гени. А вони хочуть всі негаразди в житті звести до гнилої системи".

"Коли ви проводите співбесіду із товстими людьми, вам стає зле, бо ви ж не хочете брати їх на роботу".

"Вони кажуть, це жахливо – створювати гарненьких дівчат. А я вважаю, що це чудово".

Хто відкрив структуру ДНК?

Історія відкриття подвійної спіралі варта того, щоб її нагадати.

Окрім Вотсона, Кріка і Вілкінса, які отримали Нобелівську премію, до відкриття ДНК причетні Освальд Евері, його колеги Колін МакЛеода та Маклін МакКарті, уславлений хімік Лайнус Полінг, але особливо – незаслужено забута Розалінда Франклін.

На початку 1950-х завдяки роботі із міченими атомами та вірусами стало відомо, що є така речовина – ДНК, і вона пов'язана зі спадковістю.

З'явився метод кристалографії, що показував будову молекул. Навіть були припущення, що ДНК – це потрійна спіраль. Вотсон захистив дисертацію в лабораторії з дослідження вірусів та передачі спадкового матеріалу. На одній із конференцій Вотсон познайомився із Морісом Вілкінсом, збагнув усі перспективи та можливості дослідження ДНК і згодом поїхав працювати до Кембриджу.

В Кембриджі Вотсон познайомився із Френсісом Кріком. Про Кріка казали, що той як сорока: багато базікає, збирає цікаві відомості і вештається коледжем. У сусідній лабораторії, куди вчащав Крік, працювали Вілкінс і замкнена та похмура фахівчиня із кристалографії Розалінда Франклін. Вона, як і багато євреїв, втекла до Британії із гітлерівської Німеччини. У Кембриджі вона вивчала структуру ДНК.

Кембридж, колиска відкриття подвійної спіралі ДНК, за часів роботи майбутніх нобелівських лауреатів не був осередком ліберальних цінностей. З середини 19-го століття жінки могли навчатися в Кембриджі, але їм не дозволяли носити мантії і жили вони аж в 50 кілометрах від студентського містечка. Співробітниць Кембриджу навіть не пускали обідати в професорській залі. Вотсон описував приміщення, де їли жінки, як "брудну тюрму".

Читайте також: Борці за права жертв згвалтувань: Нобелівська премія миру

Та головне – до 1948 року жінкам не видавали дипломи. Тож випускниця Кембриджу Розалінда Франклін не могла претендувати на кар'єрне зростання.

Навесні 1952 року Розалінда Франклін вдосконалила метод кристалографії і отримала знамениту "світлину 51" – та чітко показувала, що ДНК є подвійною спіраллю. Тріумвірат майбутніх лауреатів відверто цікавився роботою Франклін, а ще – відверто її зневажав, коментуючи її зовнішність і називаючи "синьою панчохою" (Так написав сам Вотсон у своїй автобіографічній книзі "Подвійна спіраль". Вірніше, він так переказав свої слова на вимогу видавництва "Гарвард Юніверсіті Пресс", коли ті відмовилися друкувати оригінальне висловлювання. Цитовано за "Стисла історія майже всього на світі", Білл Брайсон, К.: Наш Формат).

Дані Розалінди були відкритими. Світлину 51 Вілкінсу передав керівник лабораторії, коли контракт Розалінди закінчувався. На результатах дослідження Франклін вони зробили очевидний висновок: ДНК – це подвійна спіраль.

Вотсон, Крік та Вілкінс доклали зусиль, аби повідомити про своє відкриття світові. Спершу в кембриджському шинку "Орел" вони заявили, що "відкрили таємницю життя". Потім – видали статтю в журналі Nature. Вона вийшла одночасно із публікацією Франклін.

Розалінда Франклін полишила вороже середовище Кембриджу. Через кілька років вона померла у 37 років від раку яєчників, а тому не дожила до вручення Нобелівської премії за одне із головних відкриттів 20-го століття. Розалінда працювала із радіоактивними мітками надто багато і необережно.

На кембриджському шинку "Орел" висить меморіальна дошка на честь Вотсона, Кріка і Вілкінса, і від руки там дописано: "+Франклін".

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram