Січень. Війна. Чотириста юнаків видерлись на передову, аби зупинити ворога. Загинули. Зупинили. Відтермінували крах для тих, хто з упертістю фрейдівського пацієнта не хотів бачити свого найбільшого кривдника – сусідню державу-орду, яка ніколи добровільно не відпустить. «Пацієнтів» була більшість. Шалено переважна. За кілька місяців кількість бажаючих захищати Україну скоротилась від трьохсот тисяч до п’ятнадцяти. Від однієї армії до однієї дивізії. Це я про вісімнадцятий рік. Не дві тисячі вісімнадцятий, а тисяча дев’ятьсот…

Крути. Дуже нагадує сьогодення, як на мене.

Читайте також: Крути – поразка чи перемога? ІНФОГРАФІКА

До речі, наближається третя річниця того, як наші зайшли на Авдіївську «промзону». Фактично кожної ночі тут повторюються Крути. Всі три роки поспіль. І дорослі, бува й літні, мужики, які горять бажанням потрапити на «промку», як на мене, чимось схожі на тих впертих підлітків з трьохлінійками і «максимами» на пероні невідомої залізничної станції. 

Загроза втратити «промку» зберігається. Особливо зараз, коли Росії, – для підтримки проекту ЛДНР населенням окупованих територій, – потрібна якась знакова, бодай й локальна, перемога. Та, гадаю, це вже неможливо. Для наших хлопців – потрапити сюди це наче визнання доблесті. Це те, що треба заслужити. А для проросійського найманця ротація на «промці» – пекельне покарання. На пропозицію залізти в окопи, що підповзли під самісінькі українські бійниці, бойовики часто відповідають словом, схожим на древнє заклинання: «Танунах!»

Так що ці Крути неодмінно закінчаться перемогою. 

Читайте також: "Пісні Української революції" – у вільному доступі

Іще одна з багатьох речей, яка переконує мене, що Never more, «ніколи більше», – те, що я щойно почув на авдіївській «промці». Ми знімали історію про кількох наших бійців, які цього місяця опинились в полоні і в досвідчених руках пропагандистів перетворились на інформаційну зброю. На «промці» зараз мій товариш, командир невеличкої групи бійців. В нього служать колишні полонені. Солдати, які пройшли через полон у найважчі часи зими ’14-‘15. «Що б вони там не казали на камери, вони для мене герої та патріоти», – сказав мені офіцер. – «Ми їх всі підтримуємо, ми їх всіх чекаємо тут».

Свої своїх не кидають. Перемагає той, хто мислить саме так.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram