"На полях кипіли жнива. Люди збирали багатий урожай. Але молоді Херсонщини не було на жнивах. Вона вся – в Степовій дивізії Блакитного. Юнаки теж косили, але не хліб, а московсько-більшовицьку орду, що каламутним морем заливала українські простори", – так описував літо 1920 року на Півдні України брат отамана Костя Блакитного Федір (псевдо Юрко Степовий) у книзі "В Херсонських степах", виданій 1948 року на еміграції.

Найстрашніша гроза ворога, той, кого більшовики мріяли посадити в клітку й возити селами, щоб зламати дух повстанців, народився в селі Ганнівці на кордоні Херсонщини та Катеринославщини 101 рік тому – 10 лютого 1898 року (також є версія, що дата його народження – 14 лютого).

Коли розпочалась Українська революція, він уже був досвідченим військовим, не зважаючи на дійсно юний вік. Тут варто зробити невеликий відступ і пояснити, як формувалися військові з'єднання Армія УНР. Річ у тому, що на одному ресурсі, де я публікуюся, щодо статті про Крути мені вже дорікали "Що могла зробити купка героїв?", “Що це була за армія, створена нашвидкоруч?” тощо, тому варто дещо пояснити.

Армія УНР – як регулярна, так і повстанські полки, що збільшувались і зменшувались сезонно або залежно від загроз – була потужним формуванням. Деяким людям властиво думати локально, тому нам іноді видається, що українці живуть на ментальному острові, відмежувалися від усіх і періодично з нічого засновуємо державні утворення нашвидкоруч.

Звичайно, це не так. Вас же не здивує інформація про те, що станом на 1914 рік українці перебували в лавах різних армій цілими батальйонами й періодично навіть брали участь у битвах одне проти одного (що часом в нашій історії траплялося й до цього). Попри це ми не переставали бути українцями (не тільки етнічними) та мріяти про самодостатню незалежну державу.

Багато повстанських отаманів були офіцерами російської армії та пройшли Першу світову війну. Аби потрапити на неї, деякі хлопці навіть підробляли документи, адже були ще занадто юними для цього. Нічого дивного в цьому немає – вони були дітьми свого часу та, принаймні юридично, держави, в якій народилися. Таке траплялося не лише з українцями. Фінський державний діяч Карл Густав Маннергейм, якого в Україні часто беруть за приклад, був також офіцером російської армії. На її боці він брав участь у Першій світовій, а до того – пішов добровольцем на японський фронт, де й здобув звання полковника російської армії.

Інше питання – це очевидна різниця між офіцерами-українцями та росіянами у ставленні до підлеглих. Тож багатьох українців загалом оминає доля тих офіцерів, яких фізично знищили солдати 1917 року – ми знаємо цей рух як "виступи солдатських мас". Навпаки підлеглі солдати, а часто – справжні друзі й побратими – вивозили своїх офіцерів-українців у безпечні місця, аби їм вдалося уникнути можливих неприємностей.

Січові Стрільці слухають кобзаря Антіна Митяя з Медвина, ліворуч від нього – чотар Михайло Турок. Київ, 1918 рік. Фото із сайту УІНП

Тому ціла низка молодих повстанських отаманів станом на початок Української революції не лише володіли справжнім бойовим досвідом, а й офіцерськими званнями попри те, що мали близько двадцяти років.

Окрім того, полки, що перебували на території України, поступово проходили процес українізації (яскраві приклади – 1-й український полк імені Богдана Хмельницького та 2-й український полк імені Павла Полуботка).

Вояки 1-го Українського полку імені гетьмана Богдана Хмельницького. Весна 1917 року. Світлина із сайту УІНП

Ще раніше й навіть трохи по-іншому відбувалися ці процеси в австрійській армії. Так, наприклад, станом на серпень 1914-го Австро-Угорська імперія формує українські частини відібраними за національною ознакою – УСС. Січові стрільці при цьому мали власну військову термінологію, фольклор, оркестр, українські однострої. Пізніше ця формація стане кістяком групи "Схід" Української Галицької армії.

Старшини та вояки 1-го (4-го) полку Січових Стрільців. Київ, 23 березня 1918 року. Знімок із сайту УІНП

Старшини групи Січових Стрільців. Шепетівка, вересень 1919 року. Перший ліворуч – командант Січових Стрільців Євген Коновалець. Фото – УІНП

Окрім того, для оборони хуторів і сіл формуються загони із селян, які, зважаючи на інтенсивність бойових дій, досить швидко набувають бойового досвіду, а згодом об'єднуються в більші формації й підпорядковуються керівництву Армії УНР.

Після Берестейського миру також утворилося дві дивізії синьожупанників – українців звільнених із німецьких таборів для військовополонених.

1-ша Синьожупанна дивізія. Листівка, опублікована 1918 року. Джерело – Вікіпедія

Військові навчання 1-ї Синьожупанної дивізії на околицях Києва, 1918 рік. Джерело – УІНП

Читайте також: Соборність: як це було 100 років тому в архівних ФОТО та ВІДЕО

Із різних українських військових підрозділів у складі двох піхотних, одного кінного куренів і гарматного дивізіону в березні 1918-го формують потужний Запорізький корпус.

Все це не схоже на "купку", як не крутіть. Згідно з дослідженнями, чисельність Армії УНР у пікові моменти досягала 100 тисяч.

При цьому на озброєнні армії УНР була холодна та стрілецька зброя, гранати, артилерія, бронеавтомобілі, автотехніка, гвинтова авіація, повітроплавна авіація, бронепотяги тощо.

Гайдамаки біля панцерника “Швидкий”. 1918 рік. Фото із сайту УІНП

Літак "Цепелін Штаакен-14" на службі українських військ. Знімок із сайту УІНП

Бронепотяг "Гайдамака" 1-го Запорізького загону. Світлина із сайту УІНП

Аероплан Української Галицької армії. Льотчик Сильвестр Соневицький за штурвалом літака "Ньюпор"-17, 1-а летунська сотня, м. Красне, початок 1919 року. Фото з часопису "Літопис Червоної Калини". Джерело – Вікіпедія

Гармаші Січових Стрільців

"Вільна Україна" – панцерний потяг Української галицької армії, 1919 рік

Панцерний потяг І-ї Бригади УСС "Хортиця", ст. Тальне, вересень 1919 року

"Січовий Стрілець" – панцерний потяг УНР, 1918 рік

Хтось запитає: чому ж тоді не вдалося? Я не виправдовую провідників української держави. І теж іноді думаю, що треба було спробувати примиритися, а не мутити воду у військовий час.

Але, крім їхніх промахів і міжусобиць, була низка інших причин, чому тоді країна не відбулася. При цьому зовнішні вороги, що наступали зусібіч, внутрішній розбрат, нерозуміння народом цілей, до яких його ведуть провідники, віра в популістичні заяви більшовиків – це далеко не вичерпний перелік цих причин.

Україну просто таки роздирали з усіх боків. Звичайно, це знекровило би будь-яку армію.

Мапа України, яку було видано у Відні 1919-го або 1920 року у видавництві "Кристоф Райсер та сини". Художник "Verte", автор ідеї – Г. Гасенко. Джерело – "Радіо Свобода"

Та повернімося до отамана Блакитного і Степової дивізії. Із дитинства Кость був обдарованим хлопцем, мав схильність до математики, багато читав, вивчав історію українських земель. Із початком Першої світової війни записався добровольцем, потрапив на турецький фронт.

За свою звитягу отримав два Георгіївських хрести та був відправлений на навчання до офіцерської школи в місті Горі (нині – Грузія). Пізніше служив на західному фронті на посаді ротного. Коли розпочались сумновідомі події в Петрограді й темна солдатська маса почала розправу над офіцерами, бійці Костя Пестушка (це його справжнє прізвище), поважаючи його за добре ставлення й людяність, сховали майбутнього отамана в підводі й доправили в безпечне місце.

Пізніше Кость Блакитний бере участь у боях за Білу Церкву під проводом Симона Петлюри й першим вступає до Києва після повалення Гетьманату.

Згодом, повернувшись додому, досвідчений військовий бачить безчинства більшовиків на Півдні України. Селян обкрадають, збирають неймовірні продподатки. Якщо село не може зібрати харчі, яких вимагають більшовики, росіяни беруть бранців, яких згодом розстрілюють. Багатьох помордовано в льохах ЧК. Херсон переходить від більшовиків до денікінців і знов до більшовиків. Загарбники масово винищують населення.

Люди – що природно – повстають. Об’єднуючись у справжнє військо, керівники загонів гуртуються навколо Костя Блакитного, який утверджує серед селян думку: українцям потрібна незалежна держава, адже поки кожен стоятиме тільки за свій хутір, завжди знайдеться той, хто захоче цей хутір спаплюжити, знеславити й загарбати. Поволі повстанці звільняють окуповані землі, вибивають більшовиків із Кривого Рогу.

Читайте також: "Пісні Української революції" – у вільному доступі

Штаб Степової дивізії. Сидить крайній справа – Кость Блакитний

Дійшла черга звільняти Херсон. У той час Степова дивізія налічує від 12 до 18 тисяч бійців. Повстання готувалося заздалегідь за всіма правилами: зі зв’язковими, явочними квартирами, паролями. Насправді треба розуміти, що на той час Степова дивізія була вишколеним, добре озброєним військовим формуванням, із розвиненою розвідницькою мережею, а її провідники були не лише здібними військовими, а й освіченими, грамотними інтелігентами. І така ситуація спостерігалась у більшості військових підрозділів України.

Ми знаємо про зв’язкових УПА, якими зазвичай були жінки, підлітки й навіть діти, але багато військових традицій, які використовували повстанці в 1940-1950-х, зародилися саме в часи УНР, зокрема й у Степовій дивізії.

Так, зв’язкова Віра Бабенко після повернення від Петлюри, який тоді перебував у Польщі, з іншими зв'язковими налагодила зв’язок у різних організаціях та установах Херсона й підготувала необхідний ґрунт для уможливлення визволення міста від більшовиків.

Дивізія просувалась до Херсона в темну пору доби. Запеклий бій за місто розпочався літньої ночі 1920 року. Попри успіхи повстанців у вуличних боях, більшовики не могли дозволити собі здати місто, нагнали Дніпром моторних човнів із артилерією і піхотою. Таким чином загарбники почали безладний обстріл міста.

"Удар від пристані був раптовий і несподіваний. Колони повстанців здригнули і почали відступати", – пише Юрко Степовий.

На п’ятому кілометрі від міста отаман вискочив перед повстанцями, що відступали, й дав команду стояти. Із лісу на більшовиків тієї миті почала наступати кіннота командира Лютого (Ялисея Черевика) – отаман, передбачаючи можливий розвиток подій, заздалегідь поставив засідку. Блакитний спішився й повернув вбік Херсона, ставши на чолі військових колон. За ним повернули й повстанці. Більшовиків вибили, а населення міста висипало на вулиці й вітало повстанців.

"Із грудей багатотисячного натовпу прорвалося нестримне "Ще не вмерла Україна, і слава, і во-о-ла…" А десь далеко у Дніпрових плавнях, луна віддавала: "Згинуть на-а-ші во-о-роги, як роса на сооон-ці-і…" – пише про знаменну подію Юрко Степовий у повісті "В Херсонських степах".

Повстанці згодом звільнять Білозерку й дійдуть аж до Холодного Яру, де Костя Блакитного оберуть головним отаманом Холодноярської республіки. Та вже за три місяці, зачувши, що озвірілі більшовики почали просто спалювати вщент херсонські села, отаман складає повноваження й повертається з дивізією додому.

Хати в українському селі палають вогнем після відступу більшовицьких загонів. Фото 1918 року, зроблене ще напередодні вступу австро-угорських частин, які впродовж березня-квітня зайняли практично всю територію України. Джерело – DW

Зрештою, не дійшовши до Києва, повстанці повернулися туди, де на них чекала смерть.

Армія УНР відступає за Збруч, повстанці розпорошуються: хтось демобілізується, хтось провадить боротьбу з більшовиками в рідних краях – на Херсонщині та Катеринославщині, хтось повертається до Холодного Яру, хтось гине.

Зрештою, група з 51 повстанця потрапляє в засідку ЧК. Підпільників і підпільниць допитують, катують і страчують. Більшість розстріляли 7 вересня 1921 року в Жандармській балці Катеринославською ЧК. Існує версія, що зв'язковій Вірі Бабенко, яка не видала побратимів, відрубали голову. Вона мала 19 років.

Зрештою в рідній Ганнівці й отамана Блакитного зрадив колишній повстанець Кравченко. Будинок, уякому перебував Кость і його соратник отаман Лютий, узяли в облогу. Із боєм прориваючись з оточення, отаман Блакитний був поранений у спину. За твердженням Юрка Степового, на очах у якого він загинув, останніми словами Костя були: "Як буде вільна Батьківщина, передайте привіт!"

Дивізія сміливців не встояла перед нещадною більшовицькою машиною, мільйонним військом, що було кинуто на придушення вільного українського духу. Кров’ю залили зайди херсонський степ, всіяли його трупами, заморили селян першим великим голодом 1921 року. Але люди боролись із загарбниками і в 1930-х роках – перед істориками ще тільки стоїть завдання вивчити велике Голопристанське повстання від вересня 1930-го й дізнатися імена 84-х розстріляних у Херсоні повстанців, які боролися зі штучним голодом, що згодом переріс у трагедію Голодомору. Як і варто більше зусиль докладати до дослідження потужного руху ОУН на Херсонщині, Миколаївщині й Наддніпрянщині.

Державний архів Львівської області. Плакат Української Народної Республіки: "Чужого не хочу, а свого не віддам!" Джерело – сайт УІНП

У протистоянні Степової дивізії зі звірствами більшовиків перемогли останні. Але ця поразка може стати ключем до багатьох перемог, якщо ми тільки вичищатимемо зі свідомості заскорублу інформацію, навіювану десятиліттями про "купку героїв", "очільників, що послали дітей на смерть", людей із певних територій країни, які з розкритими обіймами зустрічали більшовиків і ніколи нічому не опирались.

Я повторююся, але маю нагадати, що боротьба українського війська давала змогу Україні постати як державі. Завдяки цьому Уряд УНР, витіснений закордон, визнавали інші держави як екзильний. Його представництва були в Тарнові, Ченстохові, Варшаві, Парижі, Веймарі, Кіссінгені, Мюнхені та Філадельфії.

Уряд УНР у вигнанні зміг пронести українську державницьку традицію через все ХХ століття. Україна мала шістьох екзильних президентів. Останній з них – Микола Плав’юк – за погодженням з Українською Національною Радою, яка, провівши 14-15 березня 1992 року 10-ту Надзвичайну сесію, визнала правонаступником Державного Центру УНР в екзилі державу Україну, передав першому президентові часів незалежності грамоти, заяви, Знак гідності Голови Української Держави (Клейнод гетьмана Івана Мазепи), президентські печатки та прапор 22 серпня того ж року. Саме таким чином Україна стала правонаступницею УНР. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram