…Одним із непорозумінь мого канзаського періоду "студентства за обміном" у 1993-1994-му одразу ж стало особисте життя, або, як кажуть американці, love life.

По-перше, американські хлопці загалом поводилися дуже дружньо, не так, як наші суворі українські мужчини, – але це не обов’язково означало, що вони цікавляться тобою. Кожна з нас мала кілька курйозних ситуацій: моя подруга, назвемо її Ларисою, змусила нещасного однокурсника заплатити за себе в кіно, хоча бідака не мав жодних романтичних намірів і взагалі влип у цю історію випадково. Моя власна історія цього штибу була ще абсурднішою – не розібравшись, я вирішила, що дружній (ну, такі вже вони були дружні, аж серце завмирало!..) хлопець, який на вулиці вербував мене в якийсь клуб любителів Біблії, – просто сором’язливий, а Біблія – це такий привід знайомитися з дівчатами. Звісно, це був ніякий не привід, і мені ледве вдалося втекти від любителів опіуму для народу.

По-друге, виявилося також, що любовні пригоди й узагалі особисте життя тут сприймали далеко не так трагічно, як у нас на рідних теренах, де навіть і в порівняно просунуті вісімдесяті ще читали Едуарда Асадова, "умри, но не дай поцелуя без любви", вірили в чекання (за тим же Асадовим) "любви-звездопада", римується з "а якщо ні, то вообще никакой не надо", дивилися радянські фільми про інфантильних психопатів у ролі мужчин, як-от "Москва слезам не верит" та "С легким паром", читали "Марусю", "Бедную Лизу", "Анну Каренину" та "Повію" – чудові рольові моделі! – та спостерігали життя своїх матерів і бабусь, які від запитань на кшталт "а ти любиш тата?" відмахувалися – мовляв, дурне тобі в голові.

Читайте також: Про любов

Ні, тут усе було мило й весело – ніхто не обіцяв нікому "любові до гробу", узагалі не було цього некрофільства, яким просякло радянське існування. Ідеологія втіхи й насолод теж має свої проблеми, але, порівняно з "совком" і його нездатністю в принципі жити в моменті "тепер", Штати сильно вигравали. У Штатах все було "тепер" – "тепер" ми студенти, і в нас любов, а завтра буде щось інше, і це ок. Як це – ок? – кричав у нас усередині міф, наче обуджений зі сну Ктулху. – Як це – ок? А постраждати?

Ми складалися з суцільних табу, яких навіть не усвідомлювали. "Жінка не повинна першою виявляти інтерес до чоловіка". Це дивувало американців. Як це – не повинна? Чому ні? В неї що –менше прав?.. "Жінка не повинна бути доступною". Це теж їх дивувало: як це – доступною чи ні? Якщо тобі хтось подобається, то ти просто можеш бути з цією людиною, бо що в цьому поганого?… "Жінка повинна бути стриманою". Тобто не виявляти ні почуттів, ні ініціативи; це було таке собі завмирання жертви, яка помітила хижака, "удавання мертвої", притаманне жінкам із країн, де чоловік трактується, насамперед, як різновид небезпеки, майже як стихійне лихо: згадаймо наші гулаги, кримінал на вулиці, дворові компанії, де обов’язково фігурували кенти з "клікухами" на зразок "Хімік" або "Отсідєвший Пашка" (от і як було пояснити це якому-небудь дружньому й усміхненому Крісові чи Джонові?) "Жінка повинна завжди гарно виглядати" – тимчасом як американки преспокійно розгулювали без макіяжу і в шортах; ми жаліли їх, таких, на нашу думку, негарних, а насправді вони володіли певною свободою, якої ми тоді не могли осягнути.

У Союзі любов була останнім притулком особистого, приватною територією, але територією так погано вивченою й так сильно згніченою тягарем різного роду непроговорених травм, що вона виявлялася токсичною. Любов, як співав класик епохи, була "делом молодых, лекарством против морщин", а молодість у Союзі тривала років так до двадцяти, а далі доводилося виходити заміж чи одружуватися. Коротка ж історія радянської молодості (непогана назва для роману), принаймні жіноча її версія, містила драми і трагедії.

Час від часу хтось із подруг зривався й ковтав сірники, почувши десь, що це смертельно, а тоді лякався й заїдав вугільними таблетками. Можна було би написати на цьому матеріалі цілу жанрову сагу із серії "Теплі історії до вугільних таблеток". Дошукувалося гадалок. Купувалося книжок із "магії", від якої би плакав не тільки Фройд, але й Гермес Трісмегіст, не кажучи вже про Святого Валентина. Сиділося місяцями біля телефонів, повторюючи в голові мантру: "Коли ж він подзвонить?" Жінка в цій структурі була жертвою. І разом із тим життя поза колом цієї "любові" не існувало. "Любов" була, власне, єдиним справжнім життям, бо що було ще? Побудова комунізму? Як це розказати Джекові або і Джейн, для яких "любов" – далеко не все, бо є ще життя, подорожі, кар’єра і сноубордінг у Колорадо? Вони питали нас, яких ми зазнали пригод. То що було їм розповідати? Про гадалок чи про сидіння під телефоном? Чи про неминучий "заміж", який чекав на нас по приїзду?

Відомо, якою була в нас ситуація з сексом. Його не було, а коли він із розвалом "совка" начебто з’явився, вискочивши, як голий Пилип із конопель, то його все одно не було, бо ніхто не знав, як про це говорити. Комунікації між поколіннями не було взагалі: хтось, народжений у сімдесяті, уявляє собі посиденьки з бабусею й розмову про "ето", з таким милим хихотінням і всяким іншим empowerment-ом, порадами й заохоченнями, як буває у західних фільмах? Ми могли розраховувати в кращому разі на поради з приводу вирощування помідорів, у гіршому – на істерику, бо ніхто ж порядний про таке не говорить. Але говорити хотілося. Якось одна сусідка в нашому дев’ятиповерховому, як то водиться, під’їзді, роздобула десь підручник із сексу, який я, звісно, в очі не бачила, але який запам’ятався як факт, тому що хтось із сусідів (а добра сусідка, як то тоді бувало в таких дружніх під’їздах, дала його почитати і друзям) його згубив чи просто привласнив.

Якщо вугільні таблетки переважно існували в жанрі мелодрами, то пошук підручника з сексу тягнув на повноцінний трилер. Почалися шмони у квартирах – сусіди забігали до сусідів зненацька, починали перевертати диванні подушки; допити – особливо підлітків, чи не вкрали бува цей діамант; шпигування – он диви, пішла, а чи не вона… – і, зрештою, Бог із машини, у ролі якого виступила моя мати: вона героїчно роздобула десь (боюся уявити собі, де саме) інший такий підручник, організувала фотокопії (це ж дисидентський вчинок був на ті часи) й віддала сусідці, яка повернула скарб хазяїну. Цю історію не можна було би розказати нікому у Штатах.

Репресії сексу, звісно, є всюди, це засада цивілізації, але є різні рівні. У Канзаському університеті стався такий випадок – студент ліз у вікно в жіночий гуртожиток до своєї дівчини, зірвався, упав і помер. Керівництво університету було шоковане й поміняло систему перепусток у гуртожитки, щоб діти могли спокійніше ходити одні до одних, щоб не мучити їх травмою сорому. Уявляю собі, якого гопака станцювало би наше керівництво на могилі такого студента. Його би взагалі оголосили наступником Чикатила.

Ось таким був наш досвід на рідних теренах. Іншого ми не знали. Не знали, що любов може бути пригодою; що життя, якщо пощастить – все-таки довге, і пригод цих – як і серйозних стосунків – може бути доволі, а не одна-єдина з виходом в астрал радянської "хрущоби", населеної гоблінами, тещами і свекрухами. Що плакати не конче; але, якщо хочеться, то можна й поплакати, і ніхто не викричить тобі, як моя мама одного разу, коли мені прийшла фантазія в дуже ранні дев’яності закохатися у хлопчика-француза (до нас в Ужгород завітав був один аматорський театральний колектив): "Забудь! І думати забудь! Ти його ніколи не побачиш! Ти туди ніколи не поїдеш!" (поїду, мамо, поїду і не раз, і не тільки туди, і любити буду, кого захочу, і плакати, скільки влізе).

Читайте також: Свято на Марсі

…У літаку назад, на Москву (в Києві тоді ще не було представництва програми за обміном…) я і Лариса всю дорогу проридали. В аеропорт нас привезли бойфренди, яких ми все ж зуміли завести. Ясно було, що розлука, як сказав поет, надовго. Або й узагалі назавжди. Це було не те "назавжди", яке лунає в трагедіях, це було інше "назавжди", те, яке всього-на-всього маркує перехід до іншого етапу життя. Так, я більше не зможу носити, наприклад, повзунків, у які гарно поміщалася в півтора, але ж це не привід для суму. Та ми не вміли відрізняти одне "назавжди" від іншого, тому і плакали всю дорогу. Плакали, передчуваючи, що в Москві стане не до плачу – нас зустрінуть батьки, ми поїдемо на вокзал і посідаємо по різних потягах, у різні міста, і більше в нас не буде цієї втіхи: мати поруч свідка свого болю.

…Ми мало що могли тоді осмислити. З осмисленням були труднощі. Але не з пам’яттю. Ніколи, ні до, ні після, моя пам’ять, на яку, стукаючи по дереву, мені й так гріх жалітися, не працювала з такою нещадною точністю, у повну силу, майже з розмахом кінематографа. Я схильна вважати цю майже патологічну колекцію спогадів, малих і великих, своєрідним подарунком, такою собі змодельованою у просторі тонких матерій кімнатою, куди я завжди можу зайти, прокрутити той чи інший ролик і докопатися до сенсів, які тоді вислизали в мене з рук. Але тепер уже ні. Тепер я, просто спостерігаючи за собою-якою-я-була-тоді, мов за голограмою, можу виявити больові точки зіткнення культур і так зрозуміти щось про культуру власну, навіть про її найбанальніші, найпростіші й, здавалося би, найуніверсальніші риси.

Про її любов, про її червоні сердечка.

І про себе: у них, без них, поза ними.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram