Ілюстраційне фото

Якби мене попросили дати найкоротше визначення сімейних свят по-американськи, я би сказала, що це довга ретельна підготовка, за якою іде щось, що надто швидко минає, і чого, власне, якось і не помічаєш. Церемоніальність і піднесеність, на які щедрі їхні кінофільми, у сімейній атмосфері присутні лише частково, якщо взагалі присутні.

У незапам’ятному 1993 році у складі групи студентів із так званого "СНД" за програмою обміну мені випало поїхати у Сполучені Штати майже на цілий рік, аби вчитися там в університеті. То був Канзаський університет у місті Лоренс, яке розташоване приблизно хвилин за 40 їзди від Канзас-Сіті. Сказати, що ми нічогісінько тоді насправді не знали про США – це сказати замало. Це було, як поїхати на Марс. Журнал "Америка" й Ґемінґвей не давали ніякого уявлення про реалії, у яких ми борсалися.

Власне, свята у Штатах починалися дуже рано. За тиждень чи два до Геловіну централізовано розклеювали пластмасових павуків по цілому семиповерховому гуртожитку. Приготування ж до Різдва починалося одразу після Дня подяки, який припадає на останній четвер листопада. Час між Днем подяки та Різдвом вважається магічним – це час очікування чуда, а заодно й час безкінечних різдвяних пісень з усіх без винятку динаміків у публічних місцях. За кілька тижнів до Дня подяки, такого собі малого острівця чотириденних канікул, нам, іноземним студентам, почали підшуковувати гостьові родини – host families, які ми, цілком у дусі Геловіну, називали між собою ghost families, "примарними родинами" – парадоксально, але ближче до істини.

Читайте також: Блеск и нищета корпоративных вечеринок. Как одеться на праздник

Гуртожиток на свята, у принципі, не зачинявся, але зачинялися їдальні. Готувати ж у гуртожитках було заборонено, та й не було на чому, а супермаркети всі були розташовані далеко: усе ж комерція тут переважно розраховувала на людей на автівках. Тому адміністрація вважала за потрібне надати нам допомогу – поселити на цей час у родини.

Моя ґоуст фемілі була із Канзас-Сіті. Вони мені кілька разів подзвонили; ми про все домовилися; і ось вони приїхали за мною – усміхнена мама, назвемо її Шеріл, і двійко її дітей – 16-річна Дженніфер і син, 20-річний Шон. У Канзас-Сіті ми одразу ж, не заїжджаючи додому, поїхали на піцу. Я замовила чай, уявляючи собі власне чай, а принесли щось страшно пересолоджене та холодне з кубиками льоду. Удома я подарувала цій своїй новій родині – тут був і батько, апатичного виду чоловік, назвемо його Майкл – припасені заздалегідь сувеніри. І почалася складна частина візиту, тобто світська розмова.

Мабуть, варто уточнити, що я не просто сором’язлива від природи, а взагалі, зізнаємося чесно, тяжкий невротик, і ні до яких "ґоуст феміліз" я за дефолтом нервової системи ніколи не рвалася. Зараз, у дорослому, слава Господу милосердному, віці, я до таких забав уже не просто не рвуся, а щосили їх уникаю. Ну, у 1993-му я ще не все про себе знала.

Короткий сімейний портрет для повноти вражень: приємна мама Шеріл усміхалася цілком по-американськи, тобто трохи натягнуто, для підтримання певного градусу настроєвості. Вона захоплювалася любовними романами, тими самими, де на обкладинках герой із голим торсом обіймає яку-небудь поганьблену й порятовану Попелюшку, і їх у неї була ціла шафа. Тато Майкл полюбляв телевізор. Син, такий собі "ботанік", носив окуляри й багато читав, а з донькою, найбільш безпосередньою з них, ми подружилися, бо обидві любили фільми жахів. Родина була не найгірша – тут всі поводилися чемно, хоча кожен жив своїм окремим життям: тато мав телевізор, мама – романи, усі разом – баптистську церкву. У сумі це давало, може, трохи нудний, але все-таки спокій і затишок.

Розмови складалися із запитань до мене та моїх відповідей, а запитання були, як потім виявилося, дуже типові: скільки автівок на одну родину зазвичай мають люди в наших широтах, і чи "Юкрейн" – то є "парт оф Рашша". Ну, про "Рашшу" відповісти було легко – усього лише сказати "ні", якого все одно ніхто не помітить. Ще десятиліття по тому мої американські друзі слали мені паперові листи в "Ukraine, Russia" – через кому, як-от штат Канзас, країна США. А от із автівками вийшло складніше. Коли я сказала, що переважно жодної, то родина зреагувала бурхливо. Як? Як же ви живете? (Хороше, зрештою, запитання). І запальна Дженніфер пояснювала мені, як малій дитині, що автівок у родині, де є підлітки, треба мати як мінімум три штуки, бо як же тоді добиратися кому там куди треба?..

Як? На мить я перенеслася думками в рідне місто. У зиму 1992-го автівки не їздили взагалі – не було бензину. Не ходили автобуси. У славний Ужгородський університет я повзала пішки, а розташований він був на так званому БАМі, тобто на горі, і то за кілька кілометрів від мого "нового району". Марно говорити про ожеледицю, яку ніхто не посипав ніяким пісочком, і про радощі фігурного катання на підйомі по дорозі до Грицевої університетської науки. Не раз у ранкових мареннях, рачкуючи дорогою знань, я фантазувала: як би було гарно, якби викладачі, котрі, звичайно ж, прибували би на роботу раніше за нас, бідне студентство, скидали би вниз мотузку, за яку ми би хапалися, і вони би витягали нас нагору. Це була би чудова метафора життя та навчання, і вона нагадувала одночасно й казку про Ріпку, і зважаючи на культурний простір, тоді ще безнадійно спільний із "Рашша", відому пісню Бутусова про "скованних одной цєпью". Ну, але описати цю картинку далекої Арктики я своїй добрій прийомній родині не ризикнула.

Готуючись до святкування, мама і Дженніфер поралися на кухні, Шон читав, а тато встиг подивитися по телевізору чотири вестерни. Як минуло, власне, застілля, я не пам’ятаю – напевно, добре, і ні, алкоголю ніякого не було, родина практикувала баптизм.

Дні після Дня подяки (а то був ще цілий вікенд із Чорною п’ятницею включно) виявилися, як це не дивно, несподівано складними, і могли би слугувати класичним прикладом непорозуміння культур. Справа була у тому, що ніхто не збирався мене годувати – вважалося, що я доросла людина, а вони – моя родина, тому я можу й сама взяти собі що захочу з холодильника, нагріти в мікрохвильовці та з’їсти. Родина була добра – я могла би там їсти з ранку до вечора з того ущерть повного холодильника, і ніхто не сказав би мені і слова. Але… я не сміла його відкрити й навіть підійти до нього. Тоді я ще не могла зрозуміти, чому, а тепер можу: та ж у нас, на (пост)радянських просторах, кухня завжди була святилищем!.. Бо це було місце, де сім’я тримала найголовніший скарб: горщик із їжею. Їжа ж була всім. Їжу мама чи бабуся, достеменні хранительки вогнища, чесно розподіляли між членами родини. Ніхто не смів ввалитися на кухню до нащадків тих, хто пережив Голодомор, війну чи блокаду, і зазирнути в ці горщики. Ніхто не смів пригоститися з чужого холодильника, тому що все ж уже було розподілено, і, пригостившись, ти прирік би когось на голод. Це табу сиділо в мені глибоко: ішли 90-ті; одні важкі часи змінилися іншими, і старе правило все ще працювало. Тому я стоїчно не їла днів так зо два, дивуючи мою добру ґоуст фемілі, аж поки в неділю після церкви ми не поїхали у якийсь МакДональдс…

Читайте також: Мене справді зводить з розуму оця наша традиція безкінечних столів опівночі – Зоя Казанжи

Але повернімося трохи назад. Вечір Дня подяки – це час, коли запалюють різдвяні вогні на уже підготованих деревах. Ціле місто виходить на вулиці і площі, аби подивитися на це дійство. Дженніфер, Шон і двоє їхніх друзів запросили мене поїхати з ними одразу після вечері в центр Канзас-Сіті. Коли ми вийшли з авто, то раптом зрозуміли, що порівняно з пообіддям надворі різко похолоднішало, мов і справді зима; почувши різдвяні пісні та побачивши вогні, вирішила, що час вступити у свої права. Вогні спалахнули як тільки стемніло – багато-багато прикрашених дерев, обвитих різнокольоровими гірляндами, звичайних живих дерев, висаджених уздовж вулиць. У центрі площі стояла й сяйлива ялинка. Здається, грала й музика, хоча я не можу пригадати цього точно: але цілком можливо, що то якийсь ритм звучав у мене всередині. Люди захоплено дивилися на дерева та зворушено усміхалися. У цьому було щось дуже пронизливе – колективне благання щастя, надія, яка об’єднувала набагато міцніше, ніж застілля. Було дуже холодно, але так і повинно було бути. То був сам космос: холодний і темний, і крізь нього світили зорі, навіть у цій країні, позірно орієнтованій на матеріальне, навіть у цей вечір, після якого настане Чорна п’ятниця. Бо насправді є тільки людина, загублена в цьому космосі, і найважче у бутті цієї людини – це навчитися космосові довіряти, попри його пітьму й холод, попри загубленість у чужому просторі, попри кордони й непорозуміння, попри все, що відділяє нас одне від одного та від самих себе.

І це саме тоді й там я збагнула, чому відрізок часу між Днем подяки та Різдвом називають магічним.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram