Узимку в бабусі я прокидалася, коли вона своєю шкарубкою рукою гладила мене по спині й казала: "біжи на піч, поки черінь тепла", у хаті вже пахло хлібом. У тій хаті завжди пахло калиною, хлібом і молоком. Бабуся вставала дуже рано й замішувала багато тіста, щоб і на хліб, і на пиріжки, і на пампушки. І от коли вже хліб спечений, а піч уже трохи вичахла, нас із сестрою переганяли на черінь. Хто не знає – це така поверхня на печі, саме та, яка гріється й на якій лежать, вигріваючи всі свої боки. Я любила оці ранкові перебігання з ліжка на черінь. І вже й спати не хочеться, лежиш, мрієш і ждеш, коли бабуся подасть на піч чашку свіжого молока й величезний пиріжок.

– Бабу, а ви діда любите?

– Іди ти к лихій годиняці. Аби шо путнє спитала.

Бабуся ніколи не сказала, чи любила діда, чи ні. Просто все життя прожила з ним – іноді щасливо, іноді страшно й тяжко, іноді переступаючи через зраду й підлість, усе життя разом. Не знаю, чи змогла б я так.

Читайте також: Писательница: У каждого своя зима

Бабусю звали Катерина, вона не знала точно дати свого народження, говорила: "Ну я ж Катерина, то десь на Катерини родилася". Вона не любила душевних розмов, а розчулити її можна було хіба уроками читання. Так, бабуся при дуже освіченому дідові була неписьменна. Її мама померла, коли вона ледь пішла в школу. І з того часу їй довелося покинути школу, щоб кожного ранку батькові й братам місити діжу хліба, порати хазяйство.

Бабуся вимивала стіл, мила руки з милом, вдягала окуляри й дуже бережно розгортала наші дитячі книжки з казками. Я у свої 6 читала швидко й усе підряд, а бабуся повільно водила пальчиком – "ко-ти-к, котик знач, і пів-ник, і півник знач". Я крутилася поряд і підказувала їй, якщо вона не могла справитися з якимсь довгим словом.

– Бабу, а ви дідові пісьма на фронт писали?

– Іди ти к лихій годиняці. Писала… хрестиками вимальовувала. Аби ото шо путнє спитала…

Діда на війну забрали раптово, а треба було і якесь споднє слідом дати, і поїсти, початок війни, часи голодні. То баба за ним як ушкварила пішки, то такий гак у сто кілометрів накинула, поки ешелон не догнала. Ми жартували: "Ба, то ви б і до Берліна б дійшли", а вона казала, що ні, не пішла б, бо хазяйство ж, пораться треба.

Як же вони сварилися з дідом. Я так шкодую, що не записала жодної їхньої високохудожньої сварки. Коли чудернацькі слова вилітали, злітали, спліталися й поєднувалися в такий феєрверк, що дивитися на це можна було вічно.

Я потім і в діда питала, чи любив він бабусю. Але той теж посилав мене к лихій годиняці і просив, щоб я хоч щось путнє спитала.

Вони прожили разом усе життя. Хоч ніхто з них і не пам’ятав, коли вони одружилися. Вони народили 8 дітей, 4 дожило до дорослого віку. Вони ніколи не говорили про любов, а тільки про роботу і про хазяйство. Я так і не знаю, чи любили вони одне одного хоч колись, ніхто цього мені не розказав. У них не прийнято було говорити про любов, у них пекли хліб, обробляли землю, вирощували на ній врожаї і знову пекли хліб.

І тільки зараз, через більш ніж 20 років після того, як вони пішли у кращі світи, я зрозуміла, що отой вранішній хліб – він і був про любов.

Мої мама й тато прожили разом 25 років, потім тато помер. У них теж було по-всякому – і сварилися, і мирилися, і сміялися. Я іноді бачила, як тато крадькома цілує маму в шию, коли вона готувала вечерю, іноді ми чули як із кухні чулося "бу-бу-бу" – це вони сварилися. Іноді я думала, що з віком люди втрачають здібність любити. Ну справді, хіба може "сорокарічна пожила женщина" закохатися?

Бувало, я говорила про це татові, а він сміявся й казав: "Якби ти знала, як я люблю твою маму". Іноді питала в мами, чи любить вона тата, а мама у відповідь тільки сміялася, або теж згадувала "лиху годиняку" й казала про те, що краще щось путнє зроби.

Читайте також: Зоя Казанжи: Моя бабуся хотіла померти влітку

Нещодавно моя Надійка дізналася про День святого Валентина. Звичайно, для неї це просто цікаве свято з листівками, сердечками, рожевими пряниками, коли всі говорять про любов. І от розмальовуємо якесь чергове сердечко, вона здіймає оченята й каже: "Мам, а ти любиш татка?" Я їй хотіла розказати про всі оці покоління, про всі оці "люблю", про те, як мій тато дивився на маму, але сама у відповідь розсміялася й розказала, що люблю, дуже люблю, бо тільки з такої любові народжуються такі красиві й вредні дівчатка.

Ми часто від народження збираємо дітям спадок. Якісь значущі речі, цінні предмети, важливі рахунки. А виявляється, найважливіше, найлегше й найважче водночас – подарувати дітям любов. Звичайне й таке важливе відчуття, яке потім триматиме їм крила й відкриватиме світ.

Я не знаю чи любили один одного мої дід Василь і баба Катя, яка любов була в тата з мамою, але дякую їм за найголовніший спадок – любов.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram