Я народилася 8 березня. Внаслідок цього ціле життя доводилося вислуховувати зворушений лепет: "Ой, то це ж тато подарував тебе мамі на Жіночий день"...

Менша кількість людей замиловувалася символізмом дати і турбувалася, що мені через такий збіг дістанеться менше подарунків, ніж припадає на середньостатистичну жінку на рік.

І жодне раз, поза сім’єю, у час мого зростання не артикулювалося цілком очевидного припущення: що з мене просто виросте захисниця жіночих прав – як мінімум, своїх.

Через байдужу недбалість старших лікарок та акушерок, які того-таки 8 березня поглузували з відчуттів глибоко вагітної і не прислухалися до її прохань, натомість квапливо сіли відзначати Жіночий день, моя мама дуже постраждала при пологах.

І тому, вирісши, я терпіти не можу 8 березня в тій формі, якої це свято набуло у пострадянській традиції, не надто люблю свій день народження і всім серцем не зношу відсутності жіночої взаємопідтримки та зневаги старших жінок до молодших.

Читайте також: 8 березня – трагічний день в українській історії

Якщо вже мені довелося пробитися на світ крізь усе це, я принаймні не мушу в цьому жити.

Гості, що приходили в наш дім, зустрічали на порозі миле ангелятко з кучериками й зворушено цікавилися: "Дівчинко, а як тебе звати? Хто ти – принцеса? Феєчка?"

У відповідь на це трирічка суворо повідомляла, що звати її Катерина Олександрівна і що вона – Маленька Розбійниця.

Трохи згодом концепцію життєвого шляху було переглянуто, гадана принцесочка перетворилася на старого пірата.

Також у п’ятирічному віці я повідомила бабусі в ненав’язливій домашній розмові, що ні в який заміж не збираюся, а хлопчиками не цікавлюся, бо від них самі тільки клопоти.

Моя мудра бабуся лише підвела брови і сказала мамі: "Зверни увагу, в дитини нестандартні запити".

Моя свобода – абсолютна заслуга моєї чуйної родини.

Так, із віком я переглянула й ставлення до хлопчиків, вони стали мені цікавими і як окремий космос, і як сексуальні об’єкти. А от віддавати цілий світ у руки чоловікам я так і не погодилася. Ми ділимо його порівну і ніяк інакше.

Зрештою, це історія не про те, як я обирала машинки замість ляльок та пробивалася до професійних вершин крізь "скляну стелю".

У моєму поколінні таких дівчат було якщо не більшість, то принаймні дуже багато.

Так, у моєму досвіді були і вчительки, демонстративно поблажливіші до хлопців.

І ті, які на уроках праці змушували криво строчити ненависні фартушки, крізь зуби повідомляючи, що в цьому й полягає моє життєве призначення.

І жінки, які казали, що мені слід негайно знайти собі хлопця, поки я не знецінилася на шлюбному ринку, – а почувши, що хлопець є, радили негайно давати йому й вагітніти, поки він не передумав.

Був партнер, який не цінував мого часу, потреб та зацікавлень, натомість розлого пашталакав про телегонію.

Був і викладач, який на іспиті перехилявся через стіл, оглядав коліна, що визирали з-під спідниці, й із багатозначним: "Ви маєте потенціал!" – заносив ручку над заліковкою.

Були старші письменники, які намагалися вхопити за талію в темному коридорі й натякнути, що вірші – річ минуща, особливо якщо трапиться щасливе заміжжя, а от пробитися кудись "нагору" вони можуть допомогти.

Були голови журі, що, вручаючи мені першу премію за підсумками конкурсу анонімних рукописів, заявляли, буцімто думали, що ці вірші написані чоловіком, – намагалися зробити комплімент.

Був газетний редактор, який почав надсилати молодій журналістці, яка ще не влаштувалася до нього на роботу, настільки спершу масні, а після відмови ще й образливі смс-ки, що довелося нести заяву в міліцію і домагатися його відсторонення.

Були працедавці, які казали, що вища зарплатня мені у принципі не потрібна, бо колись я все одно піду в декрет, а от якомусь чоловікові зайві гроші придадуться.

Були друзі, які так посилено намагалися потримати свічку над моїм особистим життям, аж довелося розпрощатися з цією дружбою.

Читайте також: Членкиня і психологиня, або Слова, від яких розриває

Було і є середовище, у будь-яку мить готове придумати мені альтернативну біографію. Спроби зґвалтування, брутального знецінення, вибивання землі з-під ніг, речі, на які можна зреагувати тільки мовчазними слізьми безсилля.

Словом, усе як у всіх.

Про це, зрештою, навіть зайве говорити. Щойно ти думаєш, що або сама звільнилася від патріархального середовища, або воно трохи вилюдніло, воно тут же вискакує з-за рогу й женеться за тобою, як голий п’яндрига із сокирою. Нічого нового.

Але йдеться мені про інше. Наша мережа жіночої взаємопідтримки все ще дуже слабка, і це щоразу б’є по нас самих.

Горизонтальної жіночої солідарності та щоденної підтримки, цієї живої ризоматичної структури, досі критично бракує.

Особливо гостро я це зауважую, повертаючись із закордонних літературних середовищ: увага до жіночих голосів, їхньої взаємодії та ролі в трансформації світу там є настільки високою, а водночас делікатною й питомою, аж часом охоплює відчай – Україна поки що безнадійно програє в цьому забігу.

Коли я росла, мені було на кого взоруватися серед сильних українок, зокрема у літературі, в тому числі й серед живих.

Проте не було моделі взаємодії та наступництва. На тих соціальних рівнях, куди міг сягнути куций ресурс підлітки, траплялося дуже по-різному: дехто зі старших вбачав у молодших конкуренток і неприховано їх не любив, хтось вважав за простіше грати за правилами чоловічого світу, запобігаючи таким чином ласки й безпеки, хтось волів пригріти коло себе молодого блюдолиза замість сильної майбутньої товаришки по зброї, комусь просто було однаково.

Будувати себе доводилося самотужки, продираючися крізь підніжки та кпини.

І лише тепер, коли достатня кількість таких самих, як я, стала дорослими і здатними приймати рішення, коли і старшим, і молодшим доводиться хоч-не-хоч рахуватися з фактом нашого існування, я нарешті почала почуватися в безпеці.

Втім, не у цілковитій. Наприклад, коли у неприкрито сексистському фейсбучному пості тебе спробують полити помиями чоловіки, видаючи це за літкритику, максимум, якого ти дочекаєшся від деяких посестер по цехові – примирливо-заспокійливе повідомлення в приват, але не публічний коментар про неприпустимість сексизму як дискурсу.

Упродовж наступних днів ти побачиш, як ці самі жінки обіймаються в коментах із авторами вчорашніх шовіністичних реплік і розмірковують про високу місію літератури.

І я досі знаю, як смачно можуть пліткувати в тебе за спиною і соціально всміхатися в очі, як радо про тебе забудуть, якщо ти травмуєшся і тимчасово зійдеш із дистанції.

І водночас буду дуже несправедливою, якщо не визнаю: у мене є значна кількість подруг і колежанок, чия підтримка, фахова думка і вчасна порада, простягнута рука, ба навіть народжена в суперечці істина ставали без перебільшення дороговказом.

Є жінки-камертони, які задають тон вагомим інтелектуальним дискусіям у цілому літпроцесі. І рік від року цей тренд посилюється.

Подекуди вже навіть відбуваються розмови про взаємне жіноче менторство – вкрай важливий механізм, покликаний зробити жінок несамотніми у своєму поступі, захищенішими й потрібнішими одна одній. Бо ніхто не підтримає жінку краще за іншу жінку, яка зрозуміла всю вагомість цієї підтримки й ризики життя без неї.

Галина Крук у вірші "Поети не мають статі" писала: "Геніальність не має статі, тільки роз’ятрене від крику горло поміж ногами".

Читайте також: 8 марта не нужно ни отменять ни разрешать – этот день нужно просто проживать как хочется

Це дивовижно точна формула, яку можна "крутити" по-різному, особливо тепер, коли, з одного боку, ще існують люди, переконані, що "поетка" чи навіть "поетеса" – це заниження, заземлення гордого звання "поет", а з іншого – коли саме жіночі поетичні голоси сьогодні найточніше ословлюють колективне несвідоме й перетворюють на колективну пам’ять.

Мені подобається бути жінкою і поеткою.

Чи ширше – письменницею. Це неймовірний драйв: любити, розлюбити, полюбити знову, робити це вільно – і мати можливість сказати власним текстом про своє почуття, зокрема й тому, на кого воно спрямоване.

Відчувати живе тіло літератури, пропускати крізь себе час, відчувати, як він болить і як ти йому свідчиш, як твоє письмо комусь подобається, а комусь – ні.

Я – не подарунок, ні на 8 березня, ані у принципі. У мене складний характер, хороша пам’ять і психіка, здатна жорстко форматувати стосунки з людьми, які завдали мені критичного болю або розчарування.

Але я вмію дарувати й любити, чого зазвичай не роблять об’єкти.

Можу і вмію змінювати світ – свій і тих людей, з якими вирішую бути.

Я пишу безперервний великий текст життя і збираюся робити це дедалі краще рік від року.

Я жінка, я письменниця, я вільна настільки, наскільки хочу цього сама.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram