Авторська колонка — найвільніший жанр: тут можна буквально все. Хочеш — віршуй, хочеш — пиши суржиком, хочеш — став після кожного речення три крапки. Аби лише текст був переконливий і доносив до читача те, що повинен донести. Але часом щось іде не так, і колонка справляє ефект бомби, що не вибухнула (тобто ніякого). Просто йде в пісок. Причини цього бувають найрізноманітніші, але є кілька типових.

Відлякування читача з перших слів

Перші абзаци — найважливіша частина тексту. Читач уже зацікавився вашим заголовком і лідом, він готовий залишатися з вами далі, якщо переконається, що матеріал справді вартий його уваги. Отже, потрібна актуалізація. Й саме тут автори часто вирішують сказати читачеві: не читай, нема тут нічого цікавого. Тобто деактуалізувати матеріал. Наприклад:

Ні для кого не секрет, що цукор шкодить здоров’ю…

Те, що зловживання цукром призводить до низки захворювань, не новина…

Люди здавна знали, що їсти багато солодкого — шкідливо для організму…

Кожен із нас змалку знає, що цукор — це біла смерть, і краще ним не зловживати…

Про те, що їсти солодке небезпечно, не писав хіба що лінивий…

Стара, як світ, народна мудрість не дарма застерігає від цукру…

Автор цієї колонки, наприклад, протягом трьох абзаців переконує, що «появою чергового псевдонаукового історичного писання сьогодні вже нікого істотно не здивуєш» і «ці моменти загальновідомі, так само, як і не новою є теза, що», аж поки нарешті починає писати по суті.

Такий початок попереджає читача, що на нього чекає констатація фактів, давно відомих усім, а отже, і йому. Навіть якщо нижче ховається цікавезна історія чи букет непересічних думок, читач ніколи про це не дізнається, бо піде геть. Його ж попередили: тут нічого нового.

Ця помилка — різновид більш глобальної практики починати з узагальнення. Автору видається, що текстом можна зацікавити, наголосивши на важливості, значущості, тривалості, поширеності, популярності… чого-небудь:

Музика в стилі реп завоювала серця мільйонів наших співгромадян…

Кохання — одне з головних почуттів, потребу в якому людина має впродовж усього свого життя…

Оволактовегетаріанство набуває чимдалі більшої популярності в усьому світі…

У добу технологій, коли комп’ютери відкрили перед кожним із нас величезні…

Або він запрошує читача, перш ніж братися до читання тексту, виструнчитись і заспівати гімн:

На двадцять дев’ятому році Незалежності наша держава наближається…

Майдан став потужним струсом, що докорінно змінив життя українців…

Ми всі давно звикли до закликів жити за біблійними заповідями…

Наприклад, цю колонку автор починає з розповіді про свято Петра і Павла, самих апостолів як ентузіастів своєї справи, потім переходить на свою вчительку математики і зрештою просить у читача дозволу «викласти кілька думок». До початку суті (яка не стосується ні Петра, ні Павла, ні вчительки) ще далеченько…

Варто взяти за правило: починати здалека, узагальнювати, робити ліричні чи будь-які відступи можна тільки після того, як пояснив читачеві на початку тексту, про що йдеться: що за проблема, який привід для висловлювання, який його предмет. Як ось тут.

Сконструйований опонент

Публіцистика найзахопливіша, коли вона полемічна. Читачі спостерігають за віртуальним двобоєм ідей і аргументів. Втім є спокуса не обирати собі реального опонента для полеміки, а змоделювати віртуального — зімітувати полемічність.

Ось автор хоче сказати, що бездумна урбанізація нищить довкілля:

…Побутує думка, що головне — розбудовувати міста, зводити більше житлових будинків, заводів, торгівельних центрів, інфраструктури для автомобілів. Кажуть, що від цього краще працюватиме економіка і люди стануть щасливішими. Та чи не варто прислухатись до давньої індіанської мудрості: коли помре останній олень і засохне останнє дерево, ви зрозумієте, що не можете їсти гроші…

Узагальнена думка неконкретного опонента розбита на друзки індіанською мудрістю! Але є питання: в кого «побутує» ця думка і хто «каже»? Чи справді існують носії такої думки? Де і як вони її озвучували? Чи є вона панівною в суспільстві чи хоча б однією з панівних?

Читайте також: Вагомий недолік нашого інформаційного простору

Насправді ні. За два десятки років спостереження за публічними дискусіями я зустрів лише одну людину, яка наважилася написати: «Я вважаю, що треба все закатати в бетон і забудувати, до біса ту природу». Було це ще за Ющенка, людину звали Леонід і з нею ніхто не сперечався. Думка так контрастувала з природоохоронним мейнстримом, що сприймалась як провокативний жарт. Усі — влада, суспільство, бізнес, — кажуть, що природу треба берегти. Інша річ, що дії не збігаються зі словами. Саме на це лицемірство й непослідовність мало би бути спрямоване колумністичне вістря.

Уявний опонент зручний: його позицію можна конструювати як заманеться, щось перебільшуючи, щось замовчуючи, щось штучно поєднуючи. Наприклад, опонуючи уявним прибічникам російськомовних шкіл, можна приписати їм бажання виховувати дітей патріотами Росії або затягнути Україну в «російський світ»:

Ми постійно чуємо нарікання російськомовних співгромадян на українізацію освіти. Наші діти мають право вчитися рідною мовою, кажуть вони, забуваючи, що це мова не рідна, а нав’язана століттями валуєвських циркулярів. Та чого ще чекати від людей, які тільки й мріють, аби російські танки їхали вулицями Києва і Львова?!  

У цій колонці ми бачимо узагальнений образ людей, які виступають проти вакцинації. Автор спершу дає їм нищівну характеристику, потім починає ділити на категорії та різновиди, потім наводить кілька прикладів «знайомих» або людей, із якими за якихось обставин дискутував. Навіть із цього зрозуміло, що аргументація людей, які виступають проти щеплень, не монолітна, що є цілий спектр мотивів: забобони, неосвіченість, лінь, байдужість, дезінформованість і навіть тверезий розрахунок представників «креативного класу». Різні люди з різними позиціями. Але там, де йому зручно, автор їх узагальнює, а в інших місцях розбиває аргументи поодинці.

Це небезпечно ще й тому, що полемічні колонки часто пишуться у стані нервового збудження, роздратування, обурення. Варто спинитись і запитати себе: чи справді люди, про яких я пишу, мають саме таку позицію? Чи не помиляюсь я, узагальнюючи думки різних людей? І, якщо це можливо, опонувати конкретним думкам реальних, а не уявних персонажів.

Привід із бульбашки

Часом картина, сформована алгоритмами соціальних мереж, генерує приводи для колонок. Які, до того ж, адресовані аудиторіям із зовсім іншими бульбашками.

— Нарешті я дожила до того, що у стрічці жодного привітання з жіночим днем 8 березня!

— Щастить тобі, а в мене півстрічки в тюльпанах…

— А в мене тільки пости жінок, які просять їх не вітати, а закликають боротись за права…  

Знайома картина, еге ж? Стрічка новин соціальної мережі — сформована за нікому з нас не відомим принципом добірка дописів людей, спільнот, організацій та брендів, — небезпечна, оманлива штука. Вона формує наше уявлення про те, що сьогодні на часі, «про що говорять люди». Або навіть «про що говорять усі».

Насправді, по-перше, не «люди», а «люди, на яких я підписався». По-друге, не всі, а ті, кого загадковий алгоритм вирішив мені показати. Але про це легко забути, й тоді виникає ілюзія, що «всі» дивляться футбол, шерять обурливий фейк або планують голосувати за Зеленського. Або навпаки: цього не робить ніхто.

І ось редактор отримує колонку — гнівну відповідь цинікам, які висміюють убитого в Копенгагенському зоопарку жирафа Маріуса. Ну, свинство ж! «А де вони, ті циніки?» — перепитує редактор. І виявляється, що циніки — в авторчиній фейсбук-стрічці. Аж цілих двоє. Або один — як однісінький Юрій Володарський своїм фейсбучним постом уособлює «п’яту колону» у цьому тексті.

Феномен «порохоботів», описаний у цій колонці, видається мені геть нереальним. Я не сумніваюся, що десь у паралельній інформаційній реальності всі ці численні (до речі, численні — це десять, сто чи тисяча?) онлайн-воїни Банкової існують, але до мене доходять лише у форматі опосередкованих згадок і знущань. Певно, тому, що я на них не підписаний.

Читайте також: Феномен селфі: чому ми так любимо фотографувати своє обличчя при кожній нагоді?

Повертаючись до 8 березня: ця колонка вельми експресивна, але кому вона адресована? Чи є серед її потенційних читачів люди, які поділяють печерно-консервативні уявлення про роль жінки в суспільстві? Хто ті «ідіоти», на дописи яких реагує автор? Знаючи автора, можу припустити, що ідіотів могло бути півтори штуки, й тих він довго й навмисно вишукував у мережі.

Або ось мій власний фейл такого типу: колонка, написана ніби й сильно, але не зрозуміла аудиторії.

Ця проблема часто виникає через практику деяких редакцій ставити — з дозволу чи без дозволу авторів (хоча це вже крадіжка), — дописи з соцмереж у розділ колонок чи блогів. Допис у соцмережі пишеться для аудиторії, яку автор уявляє і яка знає автора. В більшості випадків аудиторія видання — інша, й вона може взагалі не зрозуміти, до чого це написано, хто це говорить і про що.

Бувають колонки, написані так красиво й переконливо, що вже не важливо, про що вони. Наприклад, ця. Та в більшості випадків вдала колонка — це розмова автора з аудиторією на тему, важливу і зрозумілу обом сторонам. На обурливий допис у фейсбуку краще відповісти коментарем, а братися за колонку — тоді, коли ви маєте що сказати більш ніж одній людині.

Підморгування читачеві

Публіцистика стоїть однією ногою в літературі, тому тут можна дозволити собі образність і гру з читачем. Але другою ногою вона стоїть у журналістиці, тому мета колонки — донести до читача думку, а не потішити його орнаментом зі слів чи полоскотати натяками.

Наприклад, автор пише:  

Кияни на власній шкурі спізнали наслідки голосування «по приколу» за ексцентричного й харизматичного, а насправді дуже прагматичного політика…  

«Про кого це він?» — думає читач, перебираючи в голові політиків, які відповідають його (а не авторовим) уявленням про ексцентричність і харизму. Та й справді, про кого? Варіантів багато, від Михайла Бродського до Борислава Берези.

Кандидат історичних наук, який написав цю колонку, закінчує її фразою «Тим більше, що український Болівар може не витримати ще 5 років». Зрозуміти, до чого тут Болівар, дано не кожному читачу (до того ж, і сенс фрази про Болівара в оригіналі зовсім інший), але можна інтуїтивно здогадатися: йдеться про те, що влада в Україні може змінитись дочасно. Але чому? Це прогноз чи просто припущення? Що, на думку автора мало би статись? Додумуймо самі.

Автор цієї колонки кілька разів протягом тексту пропонує читачам «додумати самим» або «судити самим», а завершує майже легендарним «час покаже»: «якщо доживемо — побачимо». Здається, так він просто заповнює дірки між фактами, в які не наважується запхнути власні припущення. Ще гірший варіант — загадково (а насправді зверхньо) порекомендувати читачеві «читати книжки», аби побачити істину.  

Формулювати, обґрунтовувати, пояснювати… Навіщо, якщо можна писати так:

Дніпро тече з півночі на південь і впадає в Чорне море. У Чорне, розумієте? Отож! На півдні. А витікає Дніпро з Росії. Вода завжди тече туди, де нижче, ви ж таке чули? Думаю, коментарі тут зайві, ви самі прекрасно бачите, що до чого.

Cаме так зробив автор цієї колонки. Ще й закінчивши легендарною ленінською псевдоцитатою про кухарку. Переконливо пояснити, чому певна освіта не підходить для того, щоб обіймати керівні посади, було б нелегко. Заміни аргументи вигуками й натяками — і колонка готова.  

Редакторка LB.ua Вікторія Герасимчук нещодавно сформулювала блискуче:

Порада, яку я найчастіше даю авторам, звучить так: «Так і напиши».

Це насущна порада для колумністів, які воліють закладати сенс між рядків тексту або розраховувати на те, що читачі самі щось зрозуміють і додумають. Ваші закодовані повідомлення, ймовірно, не будуть розкодовані. Ваші асоціації відмінні від асоціацій інших людей. Ваші жирні натяки можуть зрозуміти хибно, а тонкі — не помітити. Якщо ви хочете щось сказати так, аби це зрозуміли читачі, скажіть саме це.

Думка не додумана

Авторові колонки бажано розуміти, що саме він хоче сказати. Наголошую: що сказати, а не про що поговорити. Колонка як висловлювання без магістральної думки, яке передає настрій, щось на кшталт цього — ну… гаразд, не цілком безнадійно. Адже й бомба, яка не вибухнула, може вбити ворога, якщо гепне його по маківці.

Одного разу я отримав завдання написати колонку про те, що таке свобода. Легкотня! — подумав я, й метафоризував свободу через свою собаку Марусю, яка постійно втікає. Моя фішечка.

Текст вийшов надривний, щирий, насичений, як мені видавалося, глибокими переживаннями та осяяннями. Отакий.

— Слухай, — сказала мені редакторка. — Це дуже гарний текст. Він мені подобається. Але я його не розумію. Що саме ти хотів ним сказати?

Після тривалого тупіння в текст і розпачливого намагання сформулювати його головну думку я мусив визнати, що її нема. Я знав, про що мені треба поговорити, й згенерував текст на цю тему, сипанувши художніх засобів і бренькнувши в кінці сильним акордом для увиразнення. Вийшло красиво і безглуздо, як пісня групи С.К.А.Й. (фанати, якщо ви це читаєте, не ображайтесь).

Так я вперше в житті відправив готовий, на позір нормальний текст у смітник (звідки оце нині його видобув, щоб показати вам) і сів писати новий.

Але не всім так щастить із редакторками, здатними ставити авторові травматичні, але важливі запитання. За інших обставин цей текст, імовірно, був би опублікований. Його б, напевно, навіть полайкали і пошерили: люди люблять надривне і про песиків. Багато хто таке пише, багато де таке публікують і навіть платять за це гонорари. Ось, наприклад, більшість колонок у «Газеті по-українськи» — просто описи сценок, якихось шматочків життя, які кожен може інтерпретувати як анекдоти, побутову філософію чи як завгодно. Таке, таке чи отаке.

Але колонки не для того, щоб просто поговорити. Це, зрештою, егоїстично — не в інтересах читача, навіть якщо він клікає, читає і гмикає під ніс. Колонки — для того, щоб донести думку, передати ставлення, іноді переконати, іноді заразити небайдужістю.

Тому спочатку — думаємо, виношуємо, формулюємо, а потім — пишемо. А не навпаки.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram