Радянський Союз, як відомо, був найкращою країною у світі. Він уособлював віковічну мрію людства про добро і справедливість. І, якщо вірити спогадам тих, хто ностальгує за давно мертвою країною, там майже не існувало злочинності, міліція завжди стояла на сторожі спокою трудового народу, а вночі ніхто не замикав дверей і гуляв у найглухіших закутках без жодної остороги за своє життя і здоров’я.

Із розвалом цієї легендарної країни найсмачнішого морозива та безкоштовних квартир на територію колишнього СРСР прийшли різноманітні жахіття, які до того були “надбанням” лише проклятих капіталістів. Це стосується і серійних вбивць та маніяків, яких, якщо знову вірити адептам Країни Рад, ніколи до того в ній не було.

На жаль, в СРСР було все: і оспіваний у легендах "Пломбір", і маніяки. Просто про останніх воліли не повідомляти широкому загалу – вони вважалися характерною рисою капіталістичних країн. Як і всі інші “язви загниваючого капіталізму” – наркоманія, вулична злочинність, корупція, економічні злочини тощо.

"Мосгаз" Володимир Іонесян

Саме завдяки Володимиру Іонесяну народ дізнався, що в СРСР також існують серійні вбивці. Його “подвиги” набули такого резонансу, що закривати очі на проблему і ховати голову в пісок, роблячи вигляд, що все добре, влада вже просто не могла.

Володимир Іонесян народився 27 серпня 1937 року в Тбілісі, за національністю був вірменином. У дитинстві він добре співав, і батьки активно заохочували розвиток його вокальних здібностей. Це й визначило його подальшу долю – майбутній “Мосгаз” все життя намагався прилаштуватись у театрі, але особливого успіху не досяг. На початку шістдесятих він одружується, у подружжя народжується син. Матеріальні нестатки штовхають Іонесяна на крадіжку, але суд виявляє гуманність і дає йому умовний термін. Після цього він з сім’єю перебирається до Оренбургу, де знаходить роботу в місцевому театрі.

Там він знайомиться з балериною Алевтиною Дмитрієвою, в яку закохується. Дмитрієву звільняють з театру й Іонесян вирішує втекти з нею від сім’ї до Іваново, де начебто зможе влаштувати її на роботу в місцевий театр. Щоб надати своїм обіцянкам ваги, він починає розповідати Алевтині, що насправді працює в КДБ і має надзвичайно широкі зв’язки. В Іваново, як і варто було очікувати, з роботою у коханців не склалось, тому вони переїхали до Москви.

Однак завоювати столицю не вдалося – до жодного театру ні Дмитрієву, ні Іонесяна не взяли. Іонесян вирішив добути гроші грабунком. Алевтині він знову збрехав, що отримав підвищення по службі і змушений буде часто виїжджати “на завдання”. Першим “завданням” виявилось вбивство. 20 грудня 1963 року під виглядом працівника Мосгазу він пройшовся декількома квартирами, в яких знайшов найзручнішу жертву. Нею виявився 12-річний Костянтин Соболєв. Переконавшись, що вдома нікого немає, Іонесян завдав хлопчикові сокирою велику кількість рубаних ран. Убивши дитину, Іонесян забрав дитячий светр, 60 рублів, флакон одеколону “Шипр” і пляжні окуляри.

Читайте також: Архіви КДБ: така собі прихована історія України

Взагалі маніяк у доволі дивний спосіб підбирав свої "трофеї" – часто він не чіпав грошей та інших цінностей, що лежали на відкритому місці і брав якісь дрібниці, які потім дарував своїй коханці. У однієї з жертв він забрав забрав піджак, кофту, дві авторучки і кілька облігацій. У іншої – кишеньковий ліхтарик і 70 копійок. Загалом на рахунку “Мосгазу” п’ять убитих. Одній з жертв – п’ятнадцятирічній дівчині, яку Іонесян зґвалтував та дев’ять разів ударив сокирою по голові, вдалось вижити.

Спіймали маніяка досить швидко – його “гастролі” влада приховати не змогла, люди боялися виходити на вулиці, почалась паніка. Розслідування взяв під особистий контроль заступник голови ради міністрів Олексій Косигін. Ходом справи цікавився сам Микита Хрущов. Іонесяна арештували у січні 1964 року, після вбивства 46-річної Марії Єрмакової. Іонесян завдав їй близько двадцяти ударів сокирою. З її квартири він взяв п’ять мотків пряжі, три пари шкарпеток, гаманець, 30 рублів, настільний годинник “Мир” і телевізор “Старт-3”.

Свідки помітили чоловіка кавказької зовнішності, який з клумаками сідав до вантажівки. Міліція швидко знайшла водія, який і показав, де висадив Іонесяна. Після цього його арешт став питанням лише часу. Коханка вбивці швидко зізналась, що Іонесян виїхав до Казані. Там його й арештували на вокзалі.

Слідство і судовий процес зайняли всього два тижні. 30 січня 1964 року Верховний суд РРФСР виніс вирок: смертна кара. У вердикті суду уточнювалося, що “вирок остаточний і оскарженню не підлягає”. Прохання про помилування відхилили, і вже наступного дня, 31 січня, Володимира Іонесяна розстріляли у Бутирській в’язниці.

"Залізне ікло" Микола Джумагалієв

Микола Джумагалієв прославився своїми кулінарними пристрастями – він не задовольнявся простим вбивством, його спокушало бажання дізнатись, який смак у його жертв. Він народився 15 листопада 1952 року в Алматинській області Казахстану. Закінчив залізничне училище, відслужив в армії, 1977 року повернувся додому та влаштувався на роботу пожежником.

У січні 1979 маніяк вийшов на полювання – саме в цей день Джумагалієв вбив свою першу жертву. Нею виявилась місцева жителька, яку він підстеріг та після недовгого перслідування вбив, перерізавши горло. Як згадував потім сам Джумагалієв, після того, як напився її крові, він вирізав з трупа кілька шматків м’яса, склав все це в рюкзак і відніс додому. М’ясо підсмажив, а одного разу навіть зробив з нього пельмені.

Всього ж за 1979 рік “Залізне ікло” вбив п’ять жінок, тіла розчленував, і частково з’їв. Але 21 серпня він напився і застрелив свого колегу, після чого його заарештували. Про інші вбивства та канібалізм слідство не дізналось. Джумагалієву поставили діагноз “шизофренія”, тому після року “лікування” він повернувся додому, де відразу взявся за старе і вбив ще трьох людей.

Удев’яте Джумагалієву не пощастило. Цього разу він влаштував гулянку у своєму домі, під час якої вивів одну з гостей у сусідню кімнату, де вбив її та почав вирізати з неї м’ясо. Коли інші гості заглянули до кімнати, вони вмить протверезіли і кинулись до міліції. Джумагалієву вдалось втекти, але наступного дня, 19 грудня 1980 року його таки спіймали. Оскільки Джумагалієв мав діагноз “шизофренія”, його відправили до спецлікарні закритого типу, де він пробув вісім років.

29 серпня 1989 року “Залізне ікло” втік. Достовірних відомостей, що робив маніяк, немає, але дехто з правоохоронців стверджує, що він не сидів склавши руки і вчинив кілька вбивств у Москві та Казахстані. У вересні 2014 року Джумагаліеву пред’явили звинувачення у десятому вбивстві, що сталося в 1990 році в Актюбінську.

Через два роки Джумагалієв інсценував крадіжку у Фергані. Він спочатку видавав себе за китайця, але скоро був ідентифікований та повернутий до спецлікарні. Зараз Микола Джумагаліев ізольований від суспільства і знаходиться в спеціалізованій психіатричній клініці, обгородженій колючим дротом, в селищі Актас Алматинської області. Лікарі стверджують, що він поводиться спокійно і не становить загрози для оточенню. Час від часу в Інтернеті виникають чутки, що він на свободі: одні стверджують, що маніяк знову втік, інші говорять, що його випустили як такого, що вилікувався. Втім, скоріш за все, Джумагалієву судилось так і закінчити життя у цій лікарні.

"Заслужений мучитель" Анатолій Сливко

Анатолій Сливко спростовує хибне уявлення про маніяків, як про асоціальних людей, що живуть десь на маргінесі суспільства. Зразковий учитель-активіст, ударник комуністичної праці, депутат міської ради, член партії. Це все про нього – вбивцю-педофіла.

Народився майбутній маніяк 28 грудня 1938 року в Дагестані, Жив, працював та розважався вбивствами у Ставропольскому краї. Як стверджують психіатри, поштовхом до дивних пристрастей Анатолія Сливко стала дорожня аварія, свідком якої він став 1961 року. Тоді п’яний мотоцикліст врізався в колону піонерів, важко травмувавши одного з них, від чого той помер на місці. При цьому Сливко пережив сексуальне збудження, яке в подальшому прагнув повторити, відтворюючи окремі деталі події.

Своїх жертв маніяк знаходив доволі легко – серед членів дитячого туристичного клубу, який створив і яким керував. Добре розбираючись у дитячій психології, швидко підпорядковував підлітків своїй волі – залучав до зйомки “пригодницьких фільмів”, пов’язаних як з імітацією, так і з прямим насильством, погрожував виключенням з клубу за провини, які пропонував спокутувати участю в “секретному експерименті”. В цілому в таких “експериментах”, які з часом ставали все більш і більш небезпечними і жорстокими, брали участь 43 члени його клубу.

Маніяк одягав хлопчиків у піонерську форму, розтягував на мотузках, вішав на деревах, спостерігав муки і конвульсії, після чого проводив реанімаційні заходи. Ті, що вижили, або нічого не пам’ятали, або боялися про це говорити. Дітям, які ж наважувались розповісти про дивні “експерименти” свого учителя, ніхто не вірив.

Читайте також: У СРСР майже кожен маскував таємницю. Страх її викриття нікуди не подівся

Загалом були вбиті як мінімум 7 хлопчиків у віці до 16 років. Вбивства і подальше розчленування трупів Сливко знімав на кіноплівку, вів щоденник. Ці матеріали стали прямими доказами проти маніяка. Відрізнявся піроманією і патологічним фетишизмом до взуття, – він розпилював або спалював черевики вбитих ним дітей.

Незважаючи на розповіді і свідчення вихованців туристичного клубу, слідство у справах про зникнення дітей, які пішли на “зйомки фільмів”, тривало більше десяти років. Маніяка арештували тільки 28 грудня 1985 року. Протягом січня і лютого 1986 року Сливко зізнався у всіх вбивствах. Слідство було недовгим, оскільки доказів у вигляді знятих фільмів і фотографій було більш ніж достатньо. Суд відбувся в червні 1986 року. Сливко був цілком очікувано засуджений до вищої міри покарання та розстріляний у 1989 році в Новочеркаській в’язниці.

"Пологівський маніяк" Сергій Ткач

Пролавився Ткач не лише як маніяк-вбивця і садист. Ще одну хвилину слави він пережив вже після отримання довічного терміну – у 2015 році Сергій Ткач одружився на росіянці Олені й у віці 64 років знову став батьком. Олена Ткач молодша Сергія на 38 років, вона вперше побачила серійного вбивцю в 16 років по телевізору під час судового процесу, а в 2014 році почала його шукати. На другому тривалому побаченні Олена завагітніла, 24 грудня 2016 року в неї народилася донька Єлизавета.

Сам же “Пологівський маніяк” народився 15 вересня 1952 року у місті Кисильовськ, Кемеровської області, відслужив в армії, працював у міліції експертом-криміналістом, звідки був звільнений 1979 року за фальсифікацію. У 1980-их переїхав до України, де змінив безліч робочих місць. З 2000 року оселився в Пологах Запорізької області.

За його власним визнанням, вбивства зі зґвалтуваннями в збоченій формі Сергій Ткач здійснював з 1980 по 2005 роки на території Криму, Запорізької, Харківської та Дніпропетровської областей. Жертвами ставали переважно дівчата віком від 9 до 17 років. Зазвичай він вистежував їх в лісопосадках поблизу залізничного полотна та автострад, вважаючи, що підозра впаде на якогось приїжджого. Нападав ззаду. Перетискав сонну артерію і після вбивства ґвалтував. Брав у жертв щось на пам’ять: золоті прикраси, помаду, дзеркальце, сумочку або нижню білизну.

Вперше скоїв убивство, за його свідченням, в 1980 році в Сімферополі – задушив і зґвалтував молоду жінку. 31 жовтня 1984 року в місті Павлограді Дніпропетровської області була убита 10-річна Оля Дмитренко. Її тіло з ознаками зґвалтування знайшли 2 листопада на покинутому маслозаводі. У дівчинки зникли нотний зошит і годинник.

13 лютого 1985 року було вбито восьмирічну Оля Шувалова. Батьки бачили, як школярка зайшла в під’їзд, але до квартири так і не дісталася. Тіло дівчинки знайшли того ж дня у підвалі будинку. Навесні того ж року в річці Вовча виявили труп 20-річної дівчини. Експерт-криміналіст встановив, що вбивця спочатку задушив свою жертву, а потім зґвалтував.

Втім, всі подвиги “Пологівського маніяка” перераховувати не варто – у його вироку зазначено 37 доведених вбивств. Загалом же кількість жертв може сягати 107 – саме стільки явок з повинною написав Ткач після арешту.

Сергія Ткача затримали в його будинку на околиці міста Пологи в серпні 2005 року. Зустрів він оперативників словами: “Я чекав вас 25 років”. Під час обшуку знайшли жіночі парасольки, сумки, туфлі, губні помади, дитячі зошити, ляльки, прикраси. Перебуваючи під слідством, він заявляв, що одним із стимулів вбивств для нього було бажання довести “повну профнепридатність оперативників”. За його словами, його неодноразово затримувала міліція, але він часто просто відкупався грошима.

Читайте також: Чи відбудеться міжнародний трибунал над злочинами комунізму?

На совісті маніяка не лише десятки жертв, яких він вбив власними руками. За його “подвиги” було невинно засуджено, як мінімум, 11 осіб. Більшість з них просто не витримала тортур правоохоронців і взяла чужу вину на себе. Одного з таких "злочинців" – Ігоря Рижкова – засудили до розстрілу, однак змінили вирок 15 роками колонії.

Наймолодшою ж жертвою “правоохоронців” виявився восьмикласник Яків Попович, якого 16 жовтня 2002 року забрали прямо з уроків за звинуваченням у вбивстві 9-річної родички Яни Попович; суд засудив 14-річного підлітка до 15 років в’язниці. У 2005 році Сергій Ткач зізнався, що вбив Яну Попович, однак Яків Попович продовжував сидіти до тих пір, поки “Пологівському маніяку” не винесли вирок. Ще один звинувачений повісився прямо у камері СІЗО, розуміючи, яка доля чекає на нього в тюрмі.

Покарання за таку “плідну” роботу для українських учнів Фелікса Дзержинського було символічним – трьох невдах турнули з роботи та засудили до п’яти років позбавлення волі. Правда, з іспитовим терміном у три роки, що означає проживання вдома і періодичні візити на свою колишню роботу – відмітитись у інспектора.

Сам же Сергій Ткач закінчив свій земний шлях у Житомирській колонії №8 4 листопада 2018 року, після 13 років ув’язнення. Причина смерті – серцевий напад.

"Вітебський монстр" Геннадій Михасевич

Геннадій Михасевич народився 7 квітня 1947 року в селі Іст Вітебської області. Після школи пішов до армії, але скоро був комісований через гепатит. Повернувся до Білорусі, влаштувався на роботу, одружився, вступив до КПРС, навіть був народним дружинником. Його часто наводили як приклад взірцевого сім’янина та гарного робітника.

Однак за фасадом зразкового радянського громадянина ховався хворий нелюд: своє перше вбивство Михасевич вчинив у травні 1971 року. За його словами, цього дня він намагався повіситися після того, як розійшовся зі своєю дівчиною. Але в цей момент він побачив 19-річну місцеву жительку, яка проходила повз, зґвалтував її та задушив. Спочатку слідчі припустили, що вона стала жертвою пограбування. Злочин залишався нерозкритим більше місяця. За це вбивство до 15 років позбавлення волі засудили першу жертву "правоохоронців" – злочин “навісили” на зовсім сторонню людину.

Наступного разу маніяк вийшов на полювання у жовтні того ж року. Але жертві вдалося відбитись, вона навіть прокусила Михасевичу руку. До того ж на крики дівчини прибігли школярі, які проходили повз. Маніяк визнав за краще втекти. Утім, не заспокоївся – того ж дня він вбив та зґвалтував іншу жінку. Третє і четверте вбивства Михасевич скоїв 15 квітня та 30 липня 1972 року, п’яте – у квітні 1973 року. У 1975 році маніяк вбив ще двох жінок у Полоцькому районі. І знову за його злочини засудили невинних – троє людей сіли за ґрати, а слідчий Жавнерович отримав наступну нагороду.

Загалом же протягом 1971-1985 років “Вітебський монстр” вбив 36 жінок. Це – доведені епізоди. Сам же Михасесич зізнався у 43 вбивствах. У 1981 році маніяк купив автомобіль “Запорожець” червоного кольору, а на роботі почав працювати на машині “Техдопомога”. Відтепер він обрав для скоєння вбивств нову тактику: в різних районах Вітебської області почав заманювати до машини дівчат і жінок. У 1981 році Михасевич вбив трьох жінок, улітку 1982 року – п’ять, в 1983 році – ще одну. У 1984 році нелюд вбив 12 жінок, більшість злочинів скоїв на трасах між Вітебськом, Полоцьком і Лепелем. Саме червоний “Запорожець” врешті і вивів міліцію на слід вбивці. 

Під час слідства висунули версію, що злочинець їздить на автомобілі – її підтвердили показання свідків, які бачили, як майбутні жертви маніяка сідали в червоний “Запорожець” або машину “Техдопомога”. В області розпочалися перевірки таких автівок та їхніх водіїв.

Упіймали його наприкінці 1985 року, коли кількість нерозкритих вбивств змусила ЦК КПРС пильніше придивитись до того, що відбувається на підвідомчій території. До Вітебської області відрядили понад 100 співробітників всіх правоохоронних структур БССР і інших республік СРСР, зокрема з Генпрокуратури і КДБ. Слідчий з особливо важливих справ прокуратури БССР Микола Ігнатович, вивчивши справи про вбивства жінок в області, припустив, що всі злочини вчиняє одна людина, і домігся об’єднання всіх справ в одну.

Читайте також: Блог історика: Як КДБ боровся з тихим опором

Геннадій Михасевич, точніше – робота міліції по розслідуванню його злочинів – доводить як правоту противників смертної кари, так і підтверджує той простий факт, що радянська міліція зовсім не була взірцем людей “з чистими руками, гарячим серцем та холодною головою”. За його “подвиги” засудили 14 невинних людей, один з яких був засуджений до смертної кари і розстріляний, а інший у місцях позбавлення волі осліпнув.

Велика частина слідчих не займалася затриманням саме серійного вбивці, оскільки в радянському суспільстві заборонялось розповідати про наявність серійних вбивць, які вважалися характерною рисою капіталістичних країн. Крім того, на органи слідства чинився тиск з боку партійного керівництва, зацікавленого у високих показниках розкриття злочинів.

Основну відповідальність поклали на слідчого з особливо важливих справ прокуратури БССР Михайла Кузьмича Жавнеровича, який вів більшість справ невинно засуджених. Крім нього, до відповідальності притягнули ще близько 200 співробітників міністерства внутрішніх справ БРСР. Один слідчий, дізнавшись про пред’явлені йому звинувачення, наклав на себе руки.

Реальну відповідальність поніс лише зональний прокурор транспортної прокуратури БССР Валерій Сороко, засуджений до 4 років позбавлення волі. Ще кілька співробітників правоохоронних органів отримали умовні терміни. Решта відбулися лише доганами, зниженнями у званнях і посадах, звільненнями з правоохоронних органів, виключенням з КПРС. Сам же Жавнерович відбувся легким переляком: в листопаді 1987 року, у зв’язку з амністією з нагоди 70-річчя Жовтневої революції, кримінальну справу припинили, а його відправили на пенсію зі збереженням усіх звань і нагород.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram