Ці тексти вирізняються з потоку більш-менш одноманітного контенту своїми на позір сюрреалістичними сюжетами.

Дружина Сосюри – агентка КДБ, зірваний шлюб нащадків Лесі Українки та Івана Франка, українські футболісти крадуть джинси в Німеччині, публічний лесбійський секс у київському ресторані 1979 року, чехословаки, які пишуть листи радянським людям, протестуючи проти вторгнення…

Це могло би бути белетристикою, але насправді це досі не відома історія України. Едуард Андрющенко знаходить такі сюжети у відкритих архівах КДБ і розповідає простими словами в медійному форматі. Він розказав Media Lab, як це стало його роботою.

Вперше я прийшов до архіву СБУ як історик: шукав матеріали про українських націоналістів кінця 80-х та 90-х років. Уявляв, що отримаю по стосу справ на кожного, прочитаю і з усім розберуся – хто чим займався, хто був агентом КДБ, хто ні… Це було наївно. Зі своєї теми я знайшов дуже мало матеріалу, але паралельно довелося переглянути масу іншої інформації. Серед документів траплялись цікаві знахідки. Спершу я їх постив у фейсбуці, а згодом зрозумів: хочу розповідати історії, знайдені в архівах КДБ. Улітку 2018 року вирішив звільнитися з основної роботи і зайнятися лише архівами. Звісно, сумнівався, чи буде попит на такі тексти. А тепер фізично не встигаю писати для всіх, хто просить.

Читайте також: Блог історика: Як КДБ боровся з тихим опором

Я сам обираю теми і пропоную їх виданням. Залежно від формату видання, пишу й великі матеріали, і дуже короткі сюжети – лише на тисячу знаків. Часто готую тексти до знакових дат – наприклад, до річниці вторгнення радянських військ у Чехословаччину чи дня смерті Сталіна. Добираю теми, цікаві мені самому, й такі, де є якась особиста історія. Наприклад, не беруся за історії про епідемії, техногенні катастрофи, аварії на шахтах і підприємствах. Комусь це цікаво, а мені ні – там майже немає живих людських історій.

Люди читають про скандали, секс і смерть. Звичайно, читачам цікавіше, коли йдеться про відомих людей, показаних із досі не відомого боку. Тут може йтися і про класиків зі шкільного підручника, і про знаменитих сучасників. Від архівів КДБ люди чекають, у першу чергу, розсекречення агентів. Якби серед агентів КДБ знайшлися сучасні відомі люди – політики, артисти, вчені, – це викликало б шалену хвилю інтересу. Та навряд чи такі публікації можливі в Україні. Хіба що після розсекречення московських архівів ФСБ, що в нинішніх умовах неможливо.

Значну частину кагебісти знищили або вивезли в Москву в останні роки існування СРСР. Тоді стало зрозуміло, що в будь-який момент ситуація в країні може змінитися, й інформація зі секретних папок стане відомою всім. У 1990 році був виданий наказ №00150, у якому чекістам давали вказівку (дещо завуальовану, але цілком зрозумілу) знищувати певні категорії справ, зокрема агентурні. Тож люди часто думають, що у нас архіви КДБ досі засекречені, бо не було таких гучних політичних скандалів, як, наприклад, у Польщі. А їх не було через те, що багато матеріалів знищили. Час від часу з’являються нові петиції, вимоги відкрити архіви КДБ, хоча вони давно розсекречені і відкриті.

Найбільша проблема у роботі з документами КДБ – те, що описана невелика кількість справ і нема цілісного, доступного для читача каталогу. З тих описів, які є, інколи неможливо щось зрозуміти. Часто ця робота – пошук наосліп.

Іноді я починаю роботу з 16-го фонду: він повністю оцифрований. 16-ий фонд – це повідомлення, які КДБ надсилав "нагору": в 50-х роках своєму начальству в Москву, а трохи пізніше – в ЦК Компартії України. Це щоденні зведення про все, що відбувалося в республіці: політика, дисиденти, настрої людей, нелегальні релігійні течії, аварії на підприємствах, отруєння, хуліганство, замахи на партійців. Звичайний кримінал не згадувався, тільки те, що стосувалося високопоставлених партійців або самих чекістів. Такі зведення виходили щодня на кількох сторінках. Той, хто очолював республіку – спочатку Шелест, потім Щербицький, – читав повідомлення, щось підкреслював, ставив резолюції. Далі документ повертали у КДБ і він зберігався в архіві. Усі ці повідомлення – це те, про що не писали газети і знало лише вузьке коло обраних. Така собі прихована історія України.

У таких коротких повідомленнях я знайшов історію про зірваний шлюб Юрія Косача, племінника Лесі Українки, та Віри Франко, онуки Івана Франка. Окремої справи про це, скоріш за все, немає. Перше, що привернуло увагу, – прізвища класиків української літератури. А ще здивувало повідомлення, де працівники КДБ прямим текстом зізнаються, що організували викрадення сумочки з паспортом у Віри Франко. Зазвичай про такі речі пишуть фразами, в яких треба читати поміж рядками.

За повідомленнями 16-го фонду я писав про те, як спецслужби стежили за Джоном Стейнбеком. Незабаром вийде історія про киянина, який став шпигуном і працював на розвідку КНДР.

Коли я маю прізвище людини, про яку хотів би знайти інформацію, надсилаю запит в архів. Далі працівники архіву шукають, чи є на цю людину кримінальна, оперативна чи агентурна справа. За правилами, відповісти мають протягом місяця.

Найкраще у нашому архіві обліковані кримінальні справи. Якщо мене цікавить інформація про репресовану людину – тобто на неї завели кримінальну справу і засудили, – я на 99% можу бути впевненим, що ця справа є і її знайдуть.

Інша річ – оперативні справи. На обліку в КДБ було дуже багато людей, за якими лише спостерігали – письменники, дисиденти, культурні діячі, люди з підозрілими зв’язками. На таких людей не порушували кримінальної справи, але за ними стежили, їх прослуховували. Усі ці записи, повідомлення агентів зберігалися в оперативних справах. На жаль, оперативних справ у нашому архіві небагато. Вони гірше описані, значна частина була знищена або вивезена.

Агентурних справ теж небагато з тих самих причин, що й оперативних. Є ще особові справи самих працівників КДБ. Деякі історики писали за ними про конкретних людей, наприклад, найвідоміших катів НКВС, рекордсменів за кількістю розстрілів.

В Україні архів КДБ досі зберігає СБУ. Взагалі, це не має бути завданням СБУ – тримати такі архіви і надавати до них доступ. З часом архів має бути переданий цивільній структурі, Інституту національної пам’яті.

Восени минулого року я п’ять днів працював в архіві польського Інституту національної пам’яті у Варшаві, тому можу порівняти роботу в польських і українських архівах. У Польщі архівами спецслужб історики займаються вже майже тридцять років. Там більше оцифровано, є детальні описи справ, зручний пошук за ключовими словами.

Хоча в архіві СБУ є свої переваги порівняно з польським. У нас право на доступ до архіву має кожен, лише за день до візиту треба замовити перепустку, яку видають у приймальні СБУ, і раз на рік заповнити анкету. В Польщі працювати в архіві можуть лише дослідники і журналісти, які мають спеціальні листи від редакції. Там була історія, коли журналіст не дуже уважно вивчив архівні документи і опублікував їх із неправильним трактуванням. Вийшла помилка – в агенти записали людей, які насправді не були агентами. Це спричинило великий скандал. Після цього випадку в Польщі дуже обережно надають доступу до архівних документів.

В архівах КДБ маса фейків. Іноді люди вважають, що архівний документ – залізобетонний доказ, але це не так. Є безліч неточностей, коли хтось неправильно щось записав і сказав. Наприклад, нещодавно я знайшов в архіві довідку про батька письменниці Оксани Забужко. Він належав до кола шістдесятників, за ним постійно спостерігали спецслужби. Лише в одному маленькому абзаці цієї довідки Оксана Стефанівна знайшла три суттєві помилки: що батько був 1925 року народження, насправді – 1929; судимий за участь в ОУН був не старший, а молодший його брат; і за фахом батько був не істориком, а філологом.

Інший вид фейків – коли КДБ намагався щось перебільшити, зімітувати "бурхливу діяльність" перед начальством. Скажімо, ось доволі типовий сценарій: діти гралися в таємне товариство, намалювали десь свастику, придумали якусь "програму". КДБ це розслідував і на повному серйозі звітував, що в такому-то місті розкрили антирадянську організацію, яка складалася зі школярів. Усі розуміли, що Щербицький не поїде перевіряти – чи то діти гралися, чи була загроза для режиму.

Якщо керівника республіки чи області насварили з Москви за не дуже старанну боротьбу з націоналістами, спецслужби могли боротьбу "посилити" – арештовувати людей, за якими стежили, і садити їх в тюрму. Звісно, привід  для цього міг бути висмоктаним із пальця.

Є фейки, які КДБ створював, щоб знищити довіру до людини чи організації, посилити конфлікти, змусити організації витрачати час і зусилля на спростування компромату. Наприклад, агент КДБ публікує у діаспорній газеті матеріал, де від імені бандерівців звинувачує в чомусь мельниківців або навпаки – від імені мельниківців докоряє бандерівцям. Ця робота для поглиблення розколу в середовищі націоналістів проводилася постійно. І не лише в Україні. На сайті литовських архівів КДБ я зустрічав документ 80-х років: кадебісти повідомляють, що навмисно поширили інформацію проти дисидентів чи якоїсь антирадянської організації про те, що ті розкрадають гроші, виділені на підтримку політв’язнів.

КДБ продукував багато контенту для медіа. В архівах є звіти, що за певний рік за матеріалами КДБ було опубліковано стільки-то статей в республіканській пресі, вийшло стільки-то телесюжетів, які "розкривають злочинну сутність українських націоналістів". Часто можна зустріти фразу: "нами було ініційовано публікацію в газеті такого-то матеріалу". КДБ надсилав у редакції вказівки, що треба надрукувати і на чому зробити акцент.

Був цілий жанр повістей, які називали "художньо-документальними", про злочини УПА. До деяких із них є списки зауважень КДБ. Наприклад: на такій-то сторінці фраза націоналіста "Ми будемо боротися за своє до кінця!" створює позитивний образ. Треба переформулювати.

Ще я знайшов "інтерв’ю" Зиновії Франко на телебаченні. Вона була певний час дуже близька до дисидентів, а потім спецслужби різними способами її змусили "покаятись". У той момент дисиденти вважали Зиновію зрадницею. Я знайшов в архівах заздалегідь написаний текст цього інтерв’ю. На кількох сторінках є розписаний весь сценарій — які питання має ставити журналіст і що має відповідати Зиновія Франко.

Коли вийшов "Собор" Олеся Гончара, було організоване цькування роману. КДБ звертає увагу, що в газеті "Літературна Україна" опублікована стаття, де недостатньо шельмують твір, а в певному реченні проглядається навіть симпатія до письменника і роману. З автором цієї статті мали провести виховну роботу.

Було багато повідомлень про помилки у ЗМІ. Помилки мали значення, коли стосувалися компартії. Після смерті Сталіна якась районна газета на першій шпальті надрукувала повідомлення: "С великой скорбью сообщаем о смерти Салина". Допитували всю редакцію: чи не було злого умислу в тій пропущеній літері.

Коли помер Андрій Жданов, у якійсь газеті вийшов некролог з фотографією іншого партійного діяча – Миколи Шверника. Або під час друку пропустили рядок тексту і вийшла "провокаційна" фраза, щось на кшталт "Комуністична партія бореться за торжество фашизму в усьому світі". Це також розслідував КДБ: чи не зроблено це навмисно. 

Читайте також: Чому київський генерал-губернатор до націоналіста Антоновича на вареники ходив

Писання про минуле – це складання пазлів. Коли я писав про Марію Сосюру, дружину відомого поета, то користувався лише кримінальною справою проти Марії. Це був один із перших моїх матеріалів, зроблених за архівними документами. Тож мені не подобалося, що в цій історії так багато невідомого. Оскільки Марія Сосюра була агенткою радянських спецслужб, то обов’язково мала бути її агентурна справа. Але справи немає, або ж її не знайшли. Ми не можемо дізнатися, що вона доповідала спецслужбам як агентка. У кримінальній справі є згадка про один факт її агентурної роботи – у гості до Сосюр приходив молодий націоналіст, агітував Володимира Сосюру втекти з СРСР, і Марія здала його спецслужбам. Ім’я і прізвище цього хлопця – Микола Гербій. Я зробив запит в архів на таке прізвище, вказав рік, коли він міг бути заарештований, але мені прийшла відповідь, що інформації на таке прізвище немає. Дивно, бо кримінальні справі зазвичай в архіві є. Було припущення, що той молодий націоналіст насправді був агентом держбезпеки, що його відправили до Марії Сосюри, щоб її перевірити – здасть вона націоналіста чи поспівчуває йому і піддасться на агітацію.

Та нещодавно я гортав справу священика-дисидента Василя Романюка – майбутнього патріарха Володимира, похованого біля Софіївського собору.  І знайшов згадку про молодого члена ОУН Миколу Волощука, який приходив агітувати письменників і використовував підробні документи на ім’я Миколи Гербія. Звичайно, я вже подав запит в архів на Миколу Волощука. Думаю, що цю справу знайдуть і в ній буде повідомлення Марії Сосюри, якісь відомості про письменників – кого він агітував, хто свідчив у суді. Такі переплетення історій трапляються часто.

Так і з північнокорейським шпигуном. Спершу я отримав лише кримінальну справу на цю людину. В документах постійно згадується, що за ним стежили – вели приховану зйомку, прослуховували. Та фотографій, розшифровок розмов у справі немає. Для мене ця історія була як недоскладений пазл, де я бачу лише половину сюжету. А потім з’ясувалося, що в архіві все-таки є оперативна справа цієї людини. Коли я про це дізнався, був на сьомому небі від щастя.

Що більше я працюю з архівами КДБ, то більше бачу можливостей вдосконалювати тексти – намагаюся знайти свідків, родичів, взяти коментарі у дослідників. Освіта історика – це автоматична установка в голові: треба знайти всю інформацію по темі та обов’язково перевірити кожен факт. Навіть на позір несуттєвий.  

Іноді це сповільнює роботу. Тут не слід розраховувати, що за дві години знайдеш сенсацію. Але в архівах є ще безліч нерозкритих історій – вистачить для досліджень і нашим онукам.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram