Коли учасники Майдану – й політики, й активісти – кажуть про повзучий реванш, про те, що можлива перемога Володимира Зеленського у другому турі виборів президента країни означатиме чергову перемогу "Малоросії" над Україною, я знову хочу нагадати їм свою просту тезу про необхідність об'єднання перед загрозою краху й держави, й усе ще слабкої політичної нації.

Про цю важливість єдності я говорив ще 2004 року – але тоді учасники першого Майдану віддали перевагу війні амбіцій і були зайняті боротьбою за посади та фінансові потоки. Я говорив про це 2010 року – але тоді багатьох влаштовувало президентство Януковича, аби не продовження правління ненависного Ющенка чи ненависної Тимошенко. Я був впевнений, що після нападу Росії на Україну питання єднання націонал-демократів вирішиться само собою, але ж ні! Знову боротьба амбіцій, знову інтерес до фінансових потоків, знову постійні заяви на ефірах, що національна єдність – шлях до диктатури. Знову ця дитяча безвідповідальність, від якої мене вже нудить.

Читайте також: Це не протест, шановні. Це національний суїцид, оформлений під гру в "Російську рулетку"

Мені завжди було цікаво, чому сто років тому в українців не вийшло навіть такої державності, як у вірмен, азербайджанців або грузин. Про фіннів або народи Балтії я й не згадую. Але тепер мені зрозуміло. Вірмени воювали з азербайджанцями, естонці – з німцями, а українці – між собою! І це при тому, що їм протистояли російські більшовики та білогвардійці, готові знищити Україну.

До речі, на цих виборах президента України кандидати – учасники обох Майданів набрали в сукупності близько 44% голосів. І я не сумніваюся, що частина майданного електорату є і серед тих, хто проголосував за Зеленського. Це означає, що немає ніякого розчарування в ідеалах Майдану, ніякого розчарування в Україні. Навіть зараз кандидат України міг би перемогти в першому турі виборів президента та звести на мінімум можливість постколоніального реваншу, можливість спільного тріумфу тих, кому Україна байдужа, й тих, хто чекає долучення її території до сусідньої Росії.

Українцям, як завжди, завадила відсутність єдності. І зрозуміло, що розбиту чашку не склеїти ніякими виборами. Такі чашки склеюються тільки кров'ю нових повстань або нових військових конфліктів.

Читайте також: У штабі Зеленського пропонують "винести за дужки" віру, мову, територію та історію

Але я поспішаю заспокоїти тих, хто вважає, що обрання президентом Зеленського призведе до таких потрясінь. Ні, не призведе. Зеленський – не Янукович. Житиме сам і дасть жити іншим. Ми наближаємося до епохи невтримного опортунізму, коли кожен, хто зрадить власні ідеали, зможе скочити до соціального ліфту в обмін на відмову від України – ну або від Росії, "какая разніца".

Просто за час цього президентства, цього щоденного дитячого очікування дива, яке не відбудеться, будуть остаточно висміяні й демонтовані всі цінності, які могли би зшити цю вічно роз'єднану країну – своя мова, своя церква, своє розуміння історії, своя ідентичність. Україна ризикує перетворитися на територію, що так і не встигла стати справжньою державою. І цей її вічний проміжний стан, поза всяким сумнівом, сьогодні влаштує ну буквально всіх.

Крім вічно не здатних до об'єднання українців.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram