Коли наприкінці вісімдесятих років минулого століття впала залізна завіса, наше інтелектуальне життя враз змінилося, бо його потужно підживили вчені та літератори, які десятиліттями розвивали україністику на Заході.

З-за океану, з мало знаної до того часу "української Америки" до Києва, Львова, Харкова почали приїздити дослідники зі світовими іменами. Після багаторічної відсутності вони хотіли відвідати рідні місця, завітати в ті університети (на жаль, здебільш невпізнанно здеградовані), які колись закінчували.

Серед цих гостей було двоє філологів, чиї знання, ерудиція видавалися нашому поколінню радянських студентів чи аспірантів чимось фантастичним і, як на тутешні стандарти, неймовірним. На лекції Омеляна Пріцака та Юрія Шевельова ходили і фахівці, й просто зацікавлені, аби попросту уявити, якою може бути гуманітаристика, як безнадійно далекі від ідеалу усі безталанні київські "кандмінімуми" та цензуровані й перецензуровані підручники, зрештою, як мало знаємо свою замкнену в "спецхранах" історію.

Сімдесятилітній Омелян Пріцак вражав до того ж ще й величезною енергією, умінням згуртувати навколо себе людей із різними зацікавленнями й амбіціями. А ще нас, молодих, приваблювала й чарувала його манера викладати.

Читайте також: Архіви КДБ: така собі прихована історія України

Вчений із неймовірним авторитетом і визнанням, він (на відміну від, що вже там гріха таїти, багатьох наших університетських викладачів) не повчав, не ставав у позу зверхнього ментора.

Омелян Пріцак організував семінар, на якому обговорювалася переважно зовсім незнані в Україні книжки, філософські концепції. Усе воно існувало навіть ніби не зовсім з дозволу влади. Ще ж у 1990, коли гарвардський історик переїхав до Києва, й СРСР існував, і КГБ ніхто не розпускав.

Чимало видань привозили з Канади та Сполучених Штатів. Треба віддати належне нашим еміграційним інтелектуалам, – вони багато встигли перекласти, видати і тепер радо спроваджували ті книжки в Україну. Часом великі тюки з написом "Канадський Інститут Українських Студій" пливли кораблями через океан, іноді щось привозилося просто у валізах.

Професор Пріцак не збирався обмежуватися семінаром. Він мав далекосяжні плани й умів мислити стратегічно. Він бо належав до людей, для яких любити Україну означало насамперед щось для неї робити.

У біографічному сенсі він якраз почувався ровесником відновленої держави: народився 1919 року на Львівщині, котра тоді входила до складу Західноукраїнської Народної Республіки. Батько загинув, воюючи в Українській Галицькій Армії. Омелян ще встиг повчитися на історичному факультеті Львівського університету, коли там викладали професори старого вишколу. А 1940 вже отримав диплом радянського зразка.

В аспірантурі інституту мовознавства АН УРСР, куди прийшов спеціалізуватися зі сходознавства, його науковим керівником став знаменитий орієнталіст і письменник Агатангел Кримський. Вчитель невдовзі загинув у вирі сталінського терору, а учень приєднався під час війни до великої еміграції української інтелігенції, котра не хотіла далі співіснувати з радянським режимом, на Захід.

Пріцакові вдалося повчитися у Берлінському та Геттінгенському університетах. Потому, знов же з великою еміграційною хвилею, молодий учений опиняється у США, де дбає не лише про власну блискучу кар'єру сходознавця, але й про інституційну розбудову української науки.

Щодо його численних досліджень, то варто згадати визнану історичну теорію про зв'язки давньої України з тюркомовними територіями.

Вигнанці, люди без надії повернути собі в осяжному майбутньому втрачену батьківщину, повоєнні емігранти одразу почали творити наукові центри, мистецькі спілки, журнали, відкривати кафедри в університетах, творити свою Державу Слова.

Саме Омеляну Пріцаку належить честь заснування Українського наукового інституту Гарвардського університету. У Літній школі в Гарварді вже багато років мають змогу навчатися і студенти та молоді науковці з України.

Якби не подвижницька праця професора та його колег, якби не їхні численні видання й дослідження, перелом в українській гуманітаристиці на рубежі ХХ–ХХІ століть, відхід від радянської парадигми відбувався б набагато складніше й довше.

А приїхавши до Києва, він зумів створити Інститут сходознавства імені Агатангела Кримського Національної Академії наук і з 1991 по 1998 був його незмінним директором. Варто лише згадати економічну розруху початку дев'яностих, аби уявити міру наполегливості, цілеспрямованості та організаторського таланту, потрібних для започаткування такої справи.

Пріцак дбав про відновлення обірваної переємності, а ще хотів віддати належну шану своєму загиблому вчителеві. Для Агатангела Кримського, як згадував Пріцак, вибір між сходознавством і українством був дуже складним навіть і в моральній площині. Кар'єра арабіста сприймалася (принаймні ним самим) як зрада української справи, обов'язку працювати в українській культурі. До того ж відповідну освіту можна було здобути лише в Москві. "Висока" наука належала імперії й лише імперії.

Цей конфлікт долається лише з появою власної держави, здатної забезпечити розвиток різних царин і галузей.

Весною 1996 в кабінет до Омеляна Пріцака прийшла Соломія Павличко, аби поговорити про Кримського: вона почала писати про нього книжку. На жаль, монографія "Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: складний світ Агатангела Кримського" 2000 року вийшла з передмовою Омеляна Пріцака уже по смерті авторки.

Читайте також: Розстріляне відродження: як 80 років тому загинув неокласик Драй-Хмара

Інтерпретація спадщини й долі цього дивовижного вченого й письменника стала винятково співзвучною інтелектуально-духовному клімату початку ХХІ століття.

Професор Пріцак устиг виховати цілу плеяду учнів. А ще власним прикладом довів важливість і плідність індивідуальних культуртреґерських зусиль, копіткої щоденної праці, отих часто споневажуваних негучних малих справ, які дають великі результати. Обставини рідко бувають сприятливими для втілення наших задумів.

Для Пріцакового покоління вони склалися особливо тяжко. Але завжди варто пам'ятати мудру пораду про потребу обробляти свій сад, не спокушаючись марними сухозлітками. Як на нашу нинішню непевність і хитавицю, гасло винятково актуальне. І сад нам випало плекати все ж не на пустирі, у нас були варті шани попередники.

Народившись у рік проголошення Соборної України, Омелян Пріцак мав щастя побачити синьо-жовті прапори у Києві, переконатися, що страшну історичну поразку його співвітчизники таки пережили й відіграли.

Україна стала не лише державою слова, але й незалежним політичним суб'єктом. І праця в Києві, попри всі розчарування, його наснажувала й радувала.

Він все життя любовно збирав колекцію безцінних документів, раритетів, книжок, які подарував Києво-Могилянській Академії. У каталозі є окрема опція "Фонд Омеляна Пріцака".

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram