Ставлення до членства України в НАТО давно вже стало чи не найбільш точним показником того, наскільки той чи інший президент рішуче налаштований зближуватись з Заходом і проводити незалежну від Кремля політику. Також це питання є чи не найточнішим індикатором певної політичної відваги того чи іншого глави держави – з огляду на те, що членство України в Альянсі все ще перебуває поза підтримкою переважної більшості українців в окремих регіонах країни. Навіть при тому, що в Україні, на жаль, найбільш "пронатівськими" політиками досі вважаються ті, хто гучніше заявляє про курс на НАТО, а не ті, хто намагається цей курс підтримати конкретними практичними кроками, пам"ятаючи просту натівську істину: до НАТО вступає країна, а не її збройні сили.

Саме тому до позиції щодо НАТО прикута увага під час кожної передвиборчої кампанії. З новачком у політиці Володимиром Зеленським ця увага була прикута особливо: питання НАТО мало допомогти визначити, в якій системі ціннісних координат він взагалі перебуває. Справедливості заради треба відзначити, що до позиції Зеленського ставлення було значно прискіпливіше, аніж до позиції Порошенка в кампанії 2014 року і на початках його президентства. Тоді, нагадаю, Петро Олексійович теж надавав перевагу руху до НАТО швидше манівцями, аніж прямою автотрасою: робив фокус не на членстві в НАТО, а на наближенні до стандартів Альянсу, які, до речі, пообіцяв виконати до кінця 2020 року.

Читайте також: Україна ще раз гучно, на весь світ заявила: вона таки не Росія

Це не єдина амбітна обіцянка президента України в контексті зближення з Альянсом. А окрім амбітних обіцянок були ще й амбітні (і не дуже) вимоги до НАТО: одна з них – вимога надати Україні до виконання План дій щодо членства в НАТО. Ці вимоги стали, зокрема, однією з причин достатньо помітного явища на Заході останнього часу – втоми від Порошенка, яку часом в Києві трактували як втому від України загалом.

Саме на фоні втоми від Порошенка відносини України й НАТО підійшли до президентських виборів. Не дивно, що серед керівництва НАТО не спостерігалось такого ентузіазму з приводу переобрання Петра Олексійовича, як, наприклад, серед окремих важливих персон в ЄС. Генсек Альянсу, подейкують в штаб-квартирі, не знайшов можливості поспілкуватись з Порошенком між двома турами виборів, однак ще в день виборів написав твіт, в якому привітав Зеленського з перемогою і паралельно відбувалась організація телефонної розмови між генсеком і новообраним президентом, яка зрештою мала місце на другий день після виборів. У штаб-квартирі розмовою були задоволені – Зеленський озвучив правильні месиджі.

Звичайно, що на користь Зеленському грає не тільки втома від Порошенка, але й євроатлантична поміркованість й відсутність запитів, які лунали за часів Порошенка щодо ПДЧ та інших речей, з приводу яких в НАТО насьогодні нема консенсусу. Ні для кого давно не є секретом, що попри заїжджені заяви про "відкриті двері" з боку країн-членів НАТО, членство України в НАТО де-факто заветоване не-членом НАТО. І немає поки що підстав вважати, що за президенства Путіна ця ситуація зміниться. Понад те, все чіткіше складається враження, що де-факто заветованим вже є не тільки членство, але й будь-яке подальше зближення України з Альянсом. В Альянсі як вогню бояться лише згадок про ПДЧ, хоча 10 років переважна більшість країн-членів була готова його просто подарувати без жодних передумов. І вже кілька років поспіль у НАТО не хочуть чути навіть про приєднання України до Програми посилених можливостей (Enhanced Opportunity Program), яка націлена на посилення взаємосумісності між Альянсом та окремими країнами та не є сходинкою до членства в НАТО, що підтверджується участю в ній, наприклад, Іорданії чи Австралії.

Крім того, є певні сподівання, що за Зеленського Альянсу більше не доведеться бути до певної міри заручником протистояння України та Угорщини, і нарешті вдасться зняти угорське вето на проведення Комісій Україна-НАТО. Хоча тут від новобраного президента поки що (принаймні до парламентських виборів) залежить, швидше, загальний настрІй нової влади щодо співпраці з Будапештом, а головну роботу має все ж виконати Верховна Рада.

Так чи інакше, у Зеленського є шанс розірвати зачароване українсько-натівське коло, коли ми постійно вимагаємо: "скажіть, що ви нас чекаєте", а вони нам: "докажіть, що ви насправді хочете". Важко якось було повірити в щирість бажань України на практиці інтегруватись до Альянсу, коли з таким боєм затверджувався Стратегічний оборонний бюлетень. Закон про національну безпеку за три роки підготовки набив всім оскомину. Й надалі чекають до прийняття ще чотири закони. Річна національна програма з НАТО лише вперше в цьому році виглядає як націлений на результат документ країни, яка прагне інтегруватись до Альянсу.

Імплементація всього прийнятого за останні роки – окрема історія. До певної міри символічним у плані реформ нашого сектору безпеки та оборони стало "передягання" військового міністра Полторака у цивільного міністра Полторака: змінено форму на костюм, а міністр залишився той же. А про виконання стандартів в оборонній сфері не менш символічно свідчить те, що донедавна співголовою Спільної робочої групи Україна-НАТО з оборонно-технічної співпраці був вже скандально всім відомий Олег Гладковський.

Зрозуміло, що з точки послідовності євроатлантичного курсу показовими за нового президента будуть кілька речей. Це і кадрові призначення на посаду міністра оборони, голови Служби безпеки, але й також МЗС (високопоставлений дипломат з євроатлантичним бекграундом, хорошою інституційною пам"яттю, але водночас і представник нової генерації, сприйматиметься позитивно не тільки в Брюсселі). Це і чітка позиція з максимальним сприянням (бо основне навантаження лягає тут на парламент) ухваленню в ВР 4 Законів, які мали бути прийняті навздогін рамковому Закону про нацбезпеку: про парламентський комітет зі здійснення нагляду за діяльністю СБУ та розвідувальними органами; закон про СБУ; закон про розвідку; закон про управління державними таємницями і засекреченою інформацією. Після неодноразового апелювання під час кампанії до скандалу навколо "Укроборонпрому" показовою буде позиція нового президента й у питанні реформування оборонно-промислового комплексу та оборонних закупівель.

Читайте також:  Одне запитання, одне зауваження й одна порада новому президентові

Але якщо ж новообраний президент дійсно захоче продемонструвати різницю між євроатлантизмом на словах і євроатлантизмом в дії, пріоритетом для нього наразі має стати реформа Служби безпеки, в результаті якої вона втратить практично невластиві для сучасних спецслужб функції розслідування економічних злочинів та боротьбу з корупцією. Як її реформувати – відомо. Вже більше десяти років доводиться чути від представників НАТО рекомендації з цього приводу, а три роки тому СБУ за участі експертів НАТО та Консультативної місії ЄС підготувало навіть відповідну Концепцію реформування. Зеленському важливо не допустити, щоб складалось враження, що замість скорочення функцій СБУ, вони лише посилювались. А саме це, подейкують, останнім часом відбувалось з редакцією відповідного Закону. З реформою СБУ він вбиває відразу кілька зайців: не тільки відновлює довіру міжнародних партнерів, але й довіру бізнесу, який часто ставав жертвою тих самих "невластивих функцій" служби.

Те, що варто пам'ятати у контексті інтеграції до НАТО: традиційні вимоги міжнародних партнерів відповідають традиційним вимогам українського суспільства, просто сформульовані дещо інакше. Те, що від українців звучить як "не красти", від НАТО чи США як "боротьба з корупцією", чи "забезпечення прозорості та транспарентності". Коли українці кажуть "не наживатись на війні", від західних партнерів це звучить "як реформувати систему оборонних закупівель і державного оборонного замовлення". І так далі тому подібне. І нарешті, що важливо пам'ятати новообраному президенту: чим більше Україна є готовою до членства в НАТО – тим більше вона спроможна себе захистити. Безвідносно до пропозиції власне членства.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram