Я не є та людина, думка якої може бути десь врахована як щось офіційне. Це суто моє бачення і я ним ділюся з вами.

Україна і Українська Церква переживає сьогодні складні часи становлення. Ворог, як звір ходить навколо нас (і посеред нас) і шукає слабкого місця щоб встромити туди свої ікла. Ми ніби вже звикли до цього і перестали зважати на небезпеку і зовсім втратили пильність. (Це у той час, коли ми всі добре знаємо, що церковний фронт для нашого одвічного московського ворога є найважливішим після ядерної зброї).

У той же час ми дозволяємо собі всередині новоствореної Об'єднаної Української Православної Церкви чинити чвари, які відверто шкодять не тільки єдності Українського православ'я, але і єдності самої України.

15 грудня 2018 року я захлинався від радості, що наша багатостраждальна Українська церковна спільнота (УПЦ КП, УАПЦ і УПЦ МП) нарешті об'єдналась у Єдину Помісну Православну Церкву, де більшістю делегатів Собору було обрано Предстоятелем древнього Київського престолу Митрополита Епіфанія. Я з вдячністю прийняв це рішення. Якби обрали не Епіфанія, а когось іншого – я б теж прийняв це рішення, бо така воля Божа. 
Бо вже дійсно настав час збирати каміння.

На Різдво ми отримали офіційне визнання, отримавши Томос про автокефалію з рук Вселенського Патріарха.

Читайте також: Cто років боротьби за автокефалію

Багаторічна праця Патріарха Філарета є неоціненною!!!
Його жертовне служіння буде вписане у скрижалі Історії України окремим параграфом. Мою шану до Патріарха Філарета важко описати словами, я захоплююсь цією людиною. Це багатолітній кремезний дуб, у тіні якого народилося і виросло багато поколінь священиків, монахів, церковних академіків і професорів. Таких людей як він дійсно мало.

Об'єднавчий Собор попри всі зовнішні вимоги врахував заслуги Патріарха у розбудові Української Православної Церкви, доручивши Його Святісті постійне членство у Синоді разом із збереженням звання Почесного Патріарха, а також управління парафіями столиці. Це безумовно мало, дрібниця у порівнянні зі зробленою роботою і покладеним життям. Але це було і його особистим рішенням. І я його теж прийняв. З вдячністю.

Я не хотів би згадувати про юридичні аспекти ліквідації юрисдикцій, які об'єдналися у Єдину Помісну Православну Церкву (ПЦУ), хоча розумію, що є проблема і у цьому.

Я хотів би наголосити на тому, з чого почав. Наша країна вкотре за триста років терпить агресію зі сторони московського ворога. І церковна карта вкотре є пріоритетним напрямком у боротьбі із нами, і вкотре є болючою точкою.

Ми не маємо права на помилку! Кожна помилка – це удар ворога по Україні.

Ми не маємо часу на чвари, бо наші чвари – це мед на столі агресора.

У нашому таборі не повинно бути недовіри один до одного. Недовіра породжує крах.

Перед нами дуже багато роботи, що зовсім не передбачає придворних інтриг та ігор.

Разом з тим, ми розуміємо, любителі престольних інтриг та ігор нікуди не поділися. Вони є. Їм байдуже війна і зовнішня агресія, їм байдуже жертовність тисяч священиків-волонтерів і капеланів, які віддали своє життя служінню Церкві для її утвердження. Їм чхати на це.

Читайте також: П'ять московських побрехеньок про українську церкву

Їм не байдуже одне - бажання бути "при дворі" і впливати на процеси. Навіть, якщо Двір уже не там - його треба повернути. За будь-яку ціну!

Наголошую! Наш ворог давно знає ці слабкі місця, і його пазурі у них вже встромлені.

Але знаю точно, що Милостивий Господь більше любить Свою Церкву, ніж я грішний. Тому не полишаю надії на те, що премудрість Божа (Софія) не полишить наших владик та наших людських сподівань на добрий розв'язок цього непростого церковного питання.

Отці і владики! Будьмо мудрими! Збережемо цю єдність заради майбутнього нашого багатостраждального українського народу, кров якого постійно волає до Неба..

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram