Мабуть про те, що поки ще чинний президент Петро Порошенко переміг лише в одній області, Львівській, не писав хіба лінивий, пише для "Тижня" Ольга Ворожбит

Хтось знову згадує про галицький сепаратизм (певно, єдиний, якого не існує, але про це далі), хтось про роз‘єднану Галичину.

І якщо в першому турі можна було говорити, що Галичина голосує інакше (електоральна карта була дещо схожа на карту голосування 1991 року, коли змагалися В’ячеслав Чорновіл і Леонід Кравчук, хоча якщо розкидати за віковими категоріями, наприклад, то було видно різницю), то в другому – історичний регіон розділився у своїх вподобаннях. Порошенка із патріотичними ("Армія, мова, віра") гаслами, які завжди були близькі цьому регіону, підтримали в обласних центрах (у Львові, Тернополі й Івано-Франківську), а от у межах областей лише на Львівщині. Та й Львівщина насправді виявилася неоднорідною – Володимир Зеленський тут усе ж переміг по кількох дільницях, хоча в розрізі округів Порошенко переміг на всіх по Львівщині й лише у двох на Тернопільщині. То що ж трапилося? Галичина поділилася й більше не має єдиного погляду на політичні події?

Причин тут чимало. Мабуть найперша – це та, що для Галичини кандидат у президенти, який не стоїть на патріотичних позиціях і не говорить українською – це від початку великою мірою програшний варіант. Тому Зеленський апріорі не міг мати тут більшості. Хоча останнє голосування показує, що ці фактори перестають бути аж настільки вагомими для громади, навіть попри війну та російську агресію. Тобто опиратися лише на них більше не можна.

Читайте також: Чи існує Галицький консенсус?

Крім того, якщо дивитися минулорічні опитування, то ті пункти, які президент Порошенко поставив у центрі своєї передвиборчої програми, мають найбільшу підтримку саме на Заході України (тут був найбільший рівень підтримки створення Помісної церкви та вступу до ЄС (за даними фонду Демініціативи, 80% жителів Західної України підтримують вступ України до ЄС)).

По-друге, якщо серед західних областей виокремлювати Львівську, то вона була у трійці лідерів за відвідуваністю Порошенка в часі своєї каденції. Президент приїздив сюди й із робочими візитами, й відкривати урочисті події, заводи, й навіть відремонтований Перинатальний центр. Це так чи інакше додавало позитиву до іміджу Порошенка, навіть попри значний негатив із телевізора на адресу президента.

По-третє, для певної частини жителів Львова та регіону є досі важливою позиція місцевих авторитетів, старої інтелігенції, а вони підтримали Порошенка й закликали це зробити міського голову, який до останнього мовчав із цього приводу.

Але! Якщо подивитися на результати першого туру виборів, то на Львівщині друге місце та значний відсоток голосів отримав Анатолій Гриценко. За нього проголосувало 19% виборців. Такий результат свідчить про те, що на Львівщині, як і в цілому по Україні, була значна частка незадоволених політикою президента, а разом із брудною антикампанією на телебаченні – це зробило свою роботу. Однак голоси Гриценка на Львівщині у другому турі відійшли в основному Порошенку.

Читайте також: Помилка, яка дорого коштуватиме Зеленському

А що ж там із галицьким "сепаратизмом", який чомусь вийняли з шафи ніби старий затхлий піджак після другого туру? Навмисно пишу "сепаратизм" у лапках.

Тема виринула у фейсбучній дискусії, потім у тій же соціальній мережі з‘явилося фото опитника КМІСу щодо поглядів жителів Галичини, де йдеться про "Галицьку державу". Зважаючи на емоційно напружений стан більшості користувачів (а що не кажіть ця виборча кампанія жахливо поляризувала українське суспільство) це сприйняли, як виклик і підігрівання сепаратизму. Однак сам замовник опитування, видання "Дзеркало тижня", робить його не вперше. Після виборів 2014 року було таке ж опитування і тоді воно виявило, що й галичани, й жителі Закарпатської та Чернівецької областей абсолютною більшістю бачать своє майбутнє в Україні. До речі, СБУ не побачило правопорушень у такому опитуванні. А от роздмухане питання галицького сепаратизму зараз може стати об‘єктом кремлівських фейків і маніпуляцій, особливо, якщо зважити на те, що й польським радикалам ця тема не чужа. 

Якщо говорити про умовний "сепаратизм" на Галичині, то він завжди був тим, що дехто називає "націоналізмом" чи "патріотизмом", бо  його ядро – це українська мова, культура, ідентичність, геть від Москви та ближче до Брюсселя, і це єдність із "Великою Україною", як називала моя бабуся всіх, хто по той бік Збруча. Як влучно зауважив львівський публіцист Орест Друль, суть "галицького сепаратизму" – це сепарація від Росії. 

Дискусії про автономію чи федералізацію – це справа кількох осіб із дуже вузького й невідомого більшості в регіоні кола. Дехто, до речі, вбачав за деякими учасниками цього кола слід медведчуківського "Украинского выбора". Тим не менш хронологія активізації "галицьких сепаратизмів" чітко вказує на те, що їхнім активізатором є насамперед країна-агресорка на північному сході. Зважаючи на нинішню доволі хитку політичну ситуацію, нам усім треба бути уважними до таких провокацій. Головне, щоправда, не перестаратися.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram