Травень на фронті цьогоріч спокійніший, ніж квітень. Окопна війна не припиняється, обстріли теж не змовкають, але відчуття якоїсь тривоги менше.

А ще на передову нарешті прийшло тепло і можна вдягати бронежилет просто на футболку. Сонце зазирає під шолом і змушує мружитись та всміхатись. Солдатів – також.

Весна цього року на фронті, здається, особливо розкішна. Під Горлівкою буяють трави, на промці доцвітають тюльпани, неймовірно пахне бузок. Деякі військові ЗСУ по-дитячому шукають у китицях квіточки з п’ятьма пелюстками і вірять, що якщо загадати бажання, воно неодмінно здійсниться…

"Ласкаво просимо до пекла", – написано російською на іржавому металевому "дороговказі" у траншеї "десь під Горлівкою". Тут тримає оборону 53-тя механізована бригада ЗСУ.

Читайте також: В центре Макеевки до сих пор стоит разграбленный супермаркет. ВИДЕО

Навколо окопів уже буяє трава, кущі і дерева.

На спостережнику борюкаються двоє маленьких цуценят – пухнастий, ніби плюшевий, хлопчик і короткошерста дівчинка. Чорний клубок із кумедним гарчанням качається по землі, поруч з автоматами й цинками з-під набоїв. Цим цуцикам пощастило – вони знайшли господарів в армійських одностроях, і якщо все буде добре, їх заберуть з окопів по домівках.

Рудий молодий кіт, доглянутий, в ошийнику, поважно ходить біля траншеї. Його тут звуть Рудим, Рижиком, просто Котом. І з ним пов’язана детективна історія.

Ще кошеням він активно ловив мишей, і під час ротації попередня бригада ЗСУ зробила стратегічну помилку: розповіла про це змінникам. Коли вояки нарешті виходили й забирали речі, то хотіли забрати й Рудого. Кота шукали, але не знайшли. То змінники залишили Рижика в себе, щоб миші не докучали. Відтак донбаський кіт залишився на малій батьківщині.

Кремезний боєць 53 омбр у бафі розповідає мені про цю "спецоперацію" зі сміхом. Рудий на руках, здається, позує, але витримує рівно стільки, щоб я зробила пару світлин.

А потім цей самий військовий, який приховує обличчя, теж зі сміхом показує мені відео: там видно, як горить і вибухає ворожий склад боєприпасів.

Російські окупанти мали поруч кулеметне гніздо і звідти настільки пристрілялися по наших позиціях, що українські армійці не могли навіть спокійно змінювати один одного на чергуваннях. Кулеметне гніздо розбили, зачепивши і склад. Тепер ворожа "дашка" не працює.

Ми йдемо на сусідню позицію. В асфальті, ніби якір на дні, стирчить вистріл від РПГ.

Небо блакитне, сонце сяє, поруч кумкають жаби. Якщо заплющити очі, можна подумати, що ти на березі річки насолоджуєшся життям.

Але насправді то безупинно струменить потік із пошкодженого "ДНРівцями" водогону. Вогко, відгонить болотом. Наші вояки перекинули піддони і дошки, як кладки. Жартують, що можна було б зарибити водойму і мати свіжу юшку.

Олександр – високий, рідко посміхається, сірі очі втомлені, коли розповідає: "Ситуація напружена, зараз іде окопна війна. Вчора і позавчора з боку терикона працював снайпер. Бив неприцільно, кулі летіли в посадку. Працювали ВОГи, теж недольоти були, летіли міни, теж недольоти".

"Зеленка", за його словами, грає на руку ворожим диверсантам.

"Метрів на 150 їм вдавалося підходити, – говорить боєць про пересування ворога під прикриттям дерев і чагарників, – але ми пильнуємо з подвійною увагою, зупиняємо їх".

За словами Олександра, перед ворожими позиціями – цвинтар. На поминальну неділю на кладовище зійшлися місцеві, і в цей час бойовики почали стріляти по наших укріпленнях. Українські захисники не відкривали вогонь у відповідь, щоб не поцілити в цивільних.

"Це неправильно. Насправді в кожній війні повинно щось бути святе, я так вважаю. У них немає нічого святого", – обурюється чоловік.

Олександр із Харківщини. Його війна почалася в 2014-му. Тоді він у складі Луганського прикордонного загону намагався стримати ворога. 7 липня 2014 року просто з території Росії по них гатили з мінометів.

"На наші позиції упало близько трьохсот мін. Вісім чи дев’ять військовослужбовців були поранені", – розповідає Олександр.

Тоді в нього влучили два осколки, у шпиталі провів півроку. Один уламок лікарі витягли легко. Другий шматок російської міни дістати не змогли, хоча намагалися тричі.

"Лишився в мене осколок під серцем, з яким я живу досі. Двічі на рік лікуюся. У госпіталі мене капають-колють", – зізнається боєць.

Уламок, завбільшки як куля з автомата, міцно сидить у нервово-судинному сплетінні, не рухається. Українські лікарі вже не беруться його витягати, відправляють бійця за кордон.

Олександр пригадує кумедну історію. Торік він брав участь у параді на День Незалежності в Києві на Хрещатику. І коли його перевіряли, рамка металодетектора спрацювала.

"Пищало. Вони кажуть: діставай, що там у тебе є. Я кажу: не можу дістати", – сміється чоловік.

Він уже звик носити в собі уламок.

"Може таке статися на вулиці. Стою і сміюся, нічого не можу з собою вдіяти. Люди йдуть, дивляться і думають, чи дурний, чи п’яний", – ділиться армієць.

Війна його "не відпускає": "Треба ж комусь виконувати цю роботу. Деякі байдужі сидять удома, чекають. Їм не до цього. У когось, може, бізнес, у когось дружина, родина, хтось боїться. Але хтось має тут бути, тому що інакше ми теж будемо якоюсь "ХНР". А цього б не хотілося. Україна є Україна, ми тут народились, виросли, тут наші діти живуть. Хай вона краще буде Україна, ніж якась Росія".

На Олександра вдома чекають дружина і троє синів.

Авдіївська промка – ніби готова декорація до фільму про війну. Тільки війна тут справжня, постійна.

Смерть і життя химерно поєдналися. Ось у будівлі дірка в перекритті – крізь "вікно", пробите снарядом, видно синь неба і білі хмарини.

У сусідньому ангарі на арматурі на чесному слові висить шматок стелі, вітер хитає металеві стіни, видобуваючи з них потойбічне скреготіння. В самому скелеті шалено буяють кущі й деревця.

Під потрощеною стіною жовтіють кульбаби, тонко пахне бузок. "Що б не сталося, життя переможе", – ніби каже природа. А, може, Бог.

Тут тримає оборону 93-тя окрема механізована бригада "Холодний Яр".

Переді мною споряджена кулеметна стрічка, "стіна" із зелених ящиків для набоїв, на ній кілька картонних ікон. Вище – бійниця, щоб пильнувати ворога, до якого кількадесят метрів.

"Там, де ви стоїте, у нас загинув боєць, – говорить мені військовий, який тут чергує. – Ось ікони причепили на пам’ять про ц"е.

Я відходжу. Попри те, що травневе сонце вже припікає, під бронежилетом спиною пробігає холодок.

8 лютого цього року Ігор Наконечний "Замок" чергував на посту. Визирнув у бійницю, і ворожий снайпер поцілив армійцю в голову. Врятувати тридцятирічного бійця медики не змогли.

Усе це розповідає мені сіроокий Станіслав. Каже, на промзоні зараз стало трохи тихіше, ніж було тиждень чи два тому – як версія, бо бойовики з місцевих отримують російські паспорти.

"Ми моніторимо соцмережі, так звані "ополченці" справді пішли їх (паспорти) одержувати. Чомусь вони вважають, що в Мордорі їм буде краще, без права вибору, без права зборів, без права… там навіть за репост, за картинку можна сісти в тюрму. Вони вважають, що це краще, ніж жити в Україні, з безвізом, жити у вільній Європі. Кожна людина робить вибір сама", – переконливо говорить Стас. І додає: "Я думаю, зомбі ніколи не розчаровуються у своїх рішеннях, тому що вони зомбі. Але є там, звісно, і "мишебратья": то буряти, то чеченці, не знаю, хто вони там за національністю, удмурти… Для нас ворог не має національності. Ми солдати і захищаємо територіальну цілісність нашої країни".

За словами Стаса, противник працює переважно зі стрілецької зброї та гранатометів, іноді застосовують міномети калібру 82 мм і так звані "скрутки" – вишибний заряд від РПГ-7, приєднаний до 82-ї міни. Якщо поруч упаде просто постріл від РПГ, він не завдасть такої шкоди, як міна, що розлітається на безліч уламків.

Армієць зізнається: страшно.

"Я не брехатиму, що не боюся. Я на війні з квітня 2014-го, але все одно страшно, адже жити хочеться. Будь-кому страшно, просто треба долати це і виконувати завдання".

Стас у Дніпрі 17 років працював на хлібозаводах і пекарнях, випікав хліб, пиріжки, булочки. З посмішкою говорить, що понад усе любить запах свіжого хліба.

"За Конституцією України, у кожного громадянина є права й обов’язки. Обов’язок захищати територіальну цілісність, – пояснює дніпрянин, чому у квітні 2014-го пішов добровольцем на фронт. – Я – мужчина. Сьогодні булочки, завтра – автомат, післязавтра – знову булочки".

Стас зізнається, дещо втомився, але не збирається складати зброю, бо завжди пам’ятатиме полеглих побратимів і прагне помститися за них.

За ці п’ять років він звільняв Мар’їнку і Красногорівку, був у Пісках, потім знову Мар’їнка, Луганщина, тепер – на промці під Авдіївкою.

Стас вважає: нам би став у пригоді хорватський сценарій – введення миротворців, накопичення сил, потім потужний удар і вихід на кордон. Так можна закінчити бойові дії із незначними втратами.

"А потім Крим. А потім репарації і контрибуція. Гітлер платив. Німеччина ось тільки закінчила Ізраїлю виплачувати репарації за Другу світову. І ці платитимуть. У них є нафта, газ", – говорить Стас.

Тим більше, що на так звані гумконвої у Росії гроші є. Чоловік бачив у 2014-му ці фури.

"Білі КамАзи проїжджали розв’язку на трасі Костянтинівка-Донецьк. Допомога з-за порєбріка відчувається. Вони брешуть, що везуть ліки й одяг, але це велика країна брехунів. Святкують побєдобєсіє, та при цьому архіви засекречено. Що святкувати? Ви назвіть цифри втрат, розкажіть, як "дєдивоєвалі" з однією гвинтівкою на трьох, про загороджувальні загони, про концтабори на Колимі, провідайте ще живих ветеранів, які живуть у нужді. А не ходіть зі стрічками кольору колорадського жука. Не треба писати на імпортній машині, на “мерседесі”: "Можем повторить". Що ви можете повторити? Ви таку машину не можете повторити!" – глузує з ворога ідейний Стас.

На початку бойових дій він із побратимами взяв у полон двох, як він каже, "кізяків" із так званого "Всевеликого війська Донського". У тих були документи, російські паспорти. Вони дивувались, чому українці говорять українською, і все питали, де "бендери".

"Бендери – це місто в Молдові. Вони навіть не розуміють, де і за що воюють", – кривиться боєць.

Вдома на Стаса чекають дружина, 12-річна донька і літні батьки.

"Дружині бракує чоловіка, а доньці – тата. Але куди діватися? Якщо не я, то хто? Сидіти вдома і ховатися за спідницею дружини, чекати, прийдуть чи ні… Прийдуть! Якби у 14-му нас тут не було, вони б прийшли в Дніпро. Це як інфекція. Якщо її не блокувати, не викорінювати, вона йтиме далі".

Армієць мріє на власні очі побачити перемогу. А ще – про якісні зміни в суспільстві, в галузі освіти, медицини, екології.

"Я не чекаю на світле майбутнє, не живу світлим минулим. Світле сучасне має бути", – каже Стас.

І з усмішкою додає, що дуже хоче на море.

Олександр невисокий, кароокий, чоло помережане зморшками. Чоловікові 46, він теж воює на промці, контракт підписав у 2017-му.

"АГСи сьогодні зранку були, ось чотири прилетіло за колеса, вчора сім штук прямо сюди впали, і міномети летіли на сусідні позиції. Я штук сімнадцять мін нарахував. Це тільки відколи прийшов на пост, а вони почали раніше. Години півтори тривав обстріл".

Ворог також провокує зі стрілецької зброї – автоматів. Коли український військовий хоче дати відповідь, на нього вже чатує снайпер. Тож армійці прикривають бійниці і намагаються відстрілюватися з різних точок.

"Снайпер добре працює, вже тричі залітало прямо в бійницю. У них хороші оптичні прилади, зброя теж нормальна", – визнає наш боєць.

За його словами, іноді ворог намагається "поговорити", закликають "здаватися". Особливо люблять це діло чеченці, кадирівці.

"Там і десантники були. Росія говорить, що навпроти нас “шахтарі”. Кадирівці ж у шахтах не працюють, – посміхається Олександр. – Вони приїхали сюди грошей заробити. Найманці є найманці. Їм усе одно, за що воювати, аби платили".

А якось він побачив у соцмережах тезку, з яким разом проходили "строчку". Інший Олександр тепер воює на боці самопроголошеної "ДНР". То було неприємне відкриття.

Олександр каже: неправильно, що росіяни сюди прийшли і почали розпоряджатися долями українців та нашою землею. Агресію Росії він ніколи не пробачить.

"У селі, де я живу, торік поховали хлопця із 72-ї бригади. Йому було 24. Я його знав, у футбол грали", – чоловік швидко витирає сльози брудними від мазуту руками.

Сам Олександр – із Росії, народився на Уралі, батько-українець служив на підводному човні. Коли татка списали на суходіл, Сашко вперше приїхав в Україну. Відслужив у Хмельницькому строкову службу і повернувся в Росію до родичів.

В Україну на постійне проживання переїхав десять років тому. Одружився. Донечці Вікторії шість років. Олександр із гордістю показує смс, які отримує від неї. "Тато, ми тебе любимо", – пише Віка. Подекуди в повідомленнях трапляються помилки, бо донька тільки почала вчитися грамоті.

Читайте також: ЄС не планує санкцій через роздачу паспортів на Донбасі – не хочуть "тиснути"

Віка пишається татом. "Усім каже: "Тато – захисник". Я приїжджаю, вона мені вірші розповідає і за руку зі мною скрізь ходить", – тепло всміхається Олександр.

Авдіївська промзона у травні. Фотогалерея "Новинарні"

 

 

Промка – ніби готова декорація до голлівудського блокбастеру. Нагріте залізо на побитому ангарі скрегоче, наче двері в потойбіччя. Подвір’я вкрите вирвами – більшими, меншими, зовсім великими.

Біля маскувальної сітки доцвітають великі тюльпани, червоні, ніби краплі свіжої крові. Що б не сталося, життя переможе.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram