У свої шістнадцять приїхати з кримських степів навчатися до Києва, щоб уже в свої неповні двадцять шість зняти справжній шедевр, який найсуворіші критики відібрали для показу та участі в конкурсі найвагомішого світового кінофестивалю у Каннах.

Ми не тільки краіна великих талантів, а й великих можливостей. Часто ціна цих можливостей занадто висока. Але коли без цього не можна йти вперед, не можна йти далі, то нічого не лишається, як цю ціну заплатити.

Читайте також: Кіно із присмаком тихого смутку

Фільм молодого українського режисера Нарімана Алієва «Додому» і про цю ціну, і про наш вибір, і про важливість національної ідентичності, і про взаємосунки в родині, де у кожного своє сприйняття світу, і про гіркоту втрат...

Батько, якого грає Ахтем Сеітаблаєв, по розбитих украінських дорогах разом зі своїм молодшим сином везе додому тіло старшого сина Назима, який загинув у Пісках.

Хоча насправді ця історія могла трапитися деінде та з будь ким у нашому непередбачуваному та агресивному світі.

Тому інтерес до української стрічки, яку покажуть тут вже за кілька днів, надзвичайний.

Популярності їй додали відомий прекрасним фільмом «Дике поле» продюсер Володимир Яценко, співавтор сценарію Марися Нікітюк, яку вже полюбили глядачі за непевершені «Коли падають дерева» та титулований український звукооператор Андрій Степанський, якого європейські кіногурмани вже знають як генія звуку у шедеврі його дружини «Стрімголов».

Читайте також: Український фільм про Крим включено до програми Каннського кінофестивалю

Як на мене, то якраз ці три фільма, як і «Кіборги» — якраз і є найкращими за часів незалежності. Тому без сумніву, що «Додому» — гідне показу на найпрестижнішому кінопоказі у Каннах. І це, власне кажучи, вже є перемогою. Шануймося, бо ми того варті!

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram