Війна увірвалась у життя українців і продовжує нищити долі, забирати життя

Після першої поїздки на передову та й взагалі на Донбас, думала, що моментально, під враженнями, напишу декілька матеріалів. Але помилилась. Знадобилися майже два тижні, щоб все "пропустити через себе". Бо там все інакше...

Перечитавши сотні статей, інтерв'ю про війну, як і в багатьох людей, у мене вибудувалося певне враження про те, яким є Донбас. Усі 5 років для мене ця територія існувала через призму новин, документальних фільмів і зведень штабу АТО, а згодом ООС... Частково, це враження побудоване й на стереотипах, які нам роками вбивали в голову. Але в Києві на пероні вокзалу я почала спостерігати за тим, як вони кришаться.

…Все почалось з Михайла. Він став моїм попутним другом на 6 годин в Інтерсіті. Михайло – пенсіонер з Донецька, запропонував мені каву. І напевно після моєї відповіді українською, вирішив, що я не "з тих країв". Запитав, куди їду і навіщо. А далі сам обережно розповів, що прямує до Костянтинівки. А звідти – в Донецьк.

Раніше я ніколи не зустрічала людей, які лишилися жити під окупацією. Так, в моєму оточенні є багато переселенців. Але вперше зустріла того, хто 5 років живе по той бік лінії фронту. Тому кожне слово мого випадкового друга моментально намагалася осмислити і пояснити своїй обмеженій стереотипами уяві. Бо поруч зі мною їхав "українобот" до кісток, який не зі ЗМІ знає, що сталося на Донбасі п'ять років тому.

Читайте також: Блог з Луганська: як луганчани реагують на видачу російських паспортів

Розповіді про те, що все на окупованих територіях Донбасу контролюють особи з паспортами РФ, а в 2014-му в Донецьку масово орендували квартири немісцеві чоловічки, які згодом і стали рушійною силою колабораціонізму, тільки підтвердили те, що я знала зі ЗМІ. Та як важливо було почути з перших вуст, що зараз люди просто пристосувалися до життя під кольоровою "ганчіркою", бо самотужки нічого змінити не в змозі. А полишити домівку або не мають можливості, або не хочуть. І головне, що там, за лінією фронту, вони чекають на звільнення і вірять, що це обов'язково станеться. А це вселяє ще більшу надію на швидку "загибель" штучних "республік".

На здивування, мій російськомовний друг з окупованого Донецька палко підтримує квоти на телебаченні і радіо, а також закон про мову. (Саме під час цієї поїздки в мережі жваво обговорювали можливе ухвалення закону). Так, в ОРДЛО ці рішення поки що не мають ваги. Але на решті території України вони є фундаментальними.

Кума мого друга-попутника, яка живе у звільненому Слов'янську, тішиться і дивується тому, як на слух вивчила українську мову. Бо цього тривалий час жителі не тільки Донбасу, а й багатьох інших областей України були позбавлені, і фактично населення жило в штучно русифікованому середовищі. Для мене це один з доказів того, що мовним питанням маніпулюють. І конфлікти через мову – виняток, а не закономірність.

Так, мій попутний друг отримує дві пенсії – українську і "окупаційну". І його аргументація не викликала питань, бо: "Я все життя працював в Україні і для України, мав бізнес і сплачував податки своїй державі. Чому зараз, тільки через те, що хтось окупував моє місто, маю відмовлятися від своїх прав? Так, я отримую мізерну пенсію і від "ДНР", але вже сьогодні готовий від неї відмовитися, тільки б у Донецьк повернулася українська влада".

Читайте також: Весна і смерть: як українці воюють під Горлівкою та на Авдіївській промці. ФОТО

Зрозуміло, що так думають не всі, і є по ту сторону люди, яким прополоскали мізки. Але за їхню свідомість потрібно боротись. Бо ця війна триває і на інформаційному рівні. І як би це прикро не звучало – в 2014-15 роках ми її програвали. Зараз ситуація інша. Набравши обертів, смертельно небезпечно дати задню…

На цьому фрагменті нашої розмови оголосили станцію Краматорськ. Мій друг рушив далі, до поки що окупованого Донецька. На мене ж чекало перше знайомство з прифронтовими Мар'їнкою, Авдіївкою і Травневим. Місцями, де непомітним стає відлік часу, відсіюється все зайве, що в мирних містах на замилений безпечним життям погляд здається значущим. Де ворога видно неозброєним оком, і твердження про так званий "конфлікт" випаровуються як вода на палючому сонці. Бо ти бачиш результати справжньої війни. Це та точка на карті, де на побитій "градами" землі відроджується справжня національна ідентичність. І де цінність країни відчувається максимально сильно. Напевно й через те, що там не з чуток знають, як з необачності її можна втратити.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram