9 червня нашому наймолодшому синові виповниться два роки. За цей час ми тричі побували в реанімаціях. І щоразу це був інакший досвід. Щоразу це мало вплив на усю нашу родину і найближчих друзів. Було скажено, часом нестерпно важко.

Та ми вигребли. Хоч самі досі до кінця не розуміємо, як і якою ціною. Писати про пережите досі боляче. Від спогадів накриває тривожність.

Але. Такі речі потрібно проговорювати, розтлумачувати собі та іншим – батьки (обоє!) мають право бути з дитиною, емоції – важлива складова одужання, пацієнти, навіть найнайменші, мають право на гідність і повагу. Інакше нічого не зміниться.

Син народився о 8 з хвостиком ранку. Вагітність була нормальною: місцями дуже радісною, місцями дуже нервовою, але загалом – нормальною.

Пологи були майже ідеальні й в фізичному плані, і в суто людському. Коханий поряд, лікарка так ласкаво впрошує дитинча: "Ну давай уже, Матвійку, ходи до нас, дивись, як тут сонячно". Ці слова я довіку згадуватиму з вдачністю, бо вони найперше – про людяність, якої так бракує дітям і батькам у межах нашої медичної системи. Людяність, яка подекуди рятує незгірше, ніж високий професіоналізм.

Читайте також: Мама особливої дитини: Як дати раду собі, сину й заробити на життя

-Отож син народився. Заплакав. Його виклали мені на груди. І тут ми всі зрозуміли: щось не так. Маленький не міг узяти груди, з ротика постійно текла слина і слиз. Його забрали.

Чоловік пішов слідом. Я лежала сама в палаті з дуже високими стелями. Було німо і страшно.

Прийшли. "Підозра на атрезію (тобто порушення цілісності) стравоходу. Переводимо у реанімаційне відділення МДКЛ для подальшого огляду і лікування. Ідіть, поцілуйте дитинку". За цю останню фразу я теж страшенно вдячна. Бо не "попрощайтеся". Бо це знову про людяність: як важливо мамі сказати "я з тобою, де б ти не був", а дитині – почути ці слова. Точніше – відчути. Немовлята відчувають свою непокинутість, не сумнівайтеся!

Я бігла до сина, через 2 години після пологів.

А чоловіка вже не пустили, стало не можна: в коридорі об’явилось якесь цабе з групою інтернів. І йому не лишилось нічого іншого, як мчати за реанімобілем на інший кінець міста.

Атрезію підтвердили. Це важка вроджена вада, що трапляється в 1 з 3500 новонароджених. Верхній кінець синового стравоходу закінчувався сліпо на рівні 4 грудного хребця. Нижній впадав у трахею, невідомо, де. Харчуватися самостійно він не міг би. Шлунковий сік міг би через трахею потрапити в легені й просто спалити їх. Тому – операція. Через 12 годин після народження. На стравоході завтовшки як стержень кулькової ручки.

Трохи про нас із чоловіком.

Мене перевели у післяпологову палату, де лежало вже 5 породіль з немовлятами. Щоразу, коли якесь із них починало пищати, мені здавалось, що у мене тріскає серце.

Все ж мало бути не так, зовсім не так! Мала бути радість і маленький хлопчик коло грудей, старші брат і сестричка, ми всі обіймаємося…

Відчай, гостре почуття провини і безпорадність – найсильніші тодішні почуття. Я не могла бути в палаті. Сиділа на кушетці в коридорі, й ніхто, зовсім ніхто до мене не підходив, поки не приїхала подруга. Вона тоді буквально не дала мені злетіти з котушок.

Окрема палата для мам, чиї діти не з ними з тих чи інших причин?

Ні, не чули.

Психолог для породіллі без немовляти на руках?

Ні, не чули.

Чи потрібно це?

Дуже, однозначно.

Чи складно таке влаштувати?

Навряд чи. Просто треба, аби комусь спало на думку, що психіка жінки у травматичній ситуації так само важлива, як і її здоров’я.

Чоловік тим часом бігав-шукав-діставав усе, що потрібно було для операції. Підписував усі дозволи, вислуховував ризики (вдасться з першого разу знайти нижню частину і з’єднати стравохід – шанси на вижити і жити нормально дуже непогані, а ні, то…), розмовляв з хірургом (геніальною у свої справі, до речі), анестезіологом і т.д., розривався між мною та сином, навіть якщо й не встигав толком це усвідомити.

А потім (о 20 приблизно) двері операційної зачинились. І він також залишився сам. На вулиці. Не спавши уже майже 48 годин. Йому сказали: чекайте тут.

І він чекав. Без сил, холодний і змерзлий. На лавочці коло відділення. Бо ніхто, жодна жива душа не подумала, що батько, новонароджену дитину якого оперують, заслуговує бодай на те, щоб сидіти не на вулиці, а на диванчику, який спокійно собі стояв усередині.

І це знову не про додаткові кошти-ресурси-навчання, а про елементарне розуміння ситуації. І людяність.

Операція тривала майже шість годин. І минула успішно. У нашого хірурга й справді золоті руки.

Дві наступні доби – критичні. Син був у медикаментозному сні, щоб максимально берегти сили й дати всьому загоїтися. Нам сказали: якби що – зателефонують. І кожен дзвінок змушував завмирати серце.

Мене забрали з пологового, старші діти відправились до бабусь. І на 4 добу синового життя ми з чоловіком поїхали до нього в реанімацію.

Нас пропустили через лікарняне "КПП". Було дуже страшно торкатися до крихітного худенького тільця, втиканого трубочками. Але до сліз радісно – живий і хоче жити.

Ми гладили його, співали й розповідали вірші, передавали привіти від усіх, хто за нього вболівав. Витримували так, навстоячки біля відкритого ліжечка з підігрівальною лампою кілька годин, а далі, абсолютно виснажені, їхали додому.

Читайте також: Депутаты уже сейчас могут спасти моего ребенка, – мама ребенка с эпилепсией

Це все, на що нас тоді вистачало: дорога до лікарні й назад, побути поруч з малечею, віддзвонитися батькам про його стан. І завмерти.

Щодня ми просили розповісти, як він, що змінилося, які наступні кроки.

Найкраще про це розповідав заввідділенням (стоп’ятсот дякую йому за це!), підбадьорював, детально відповідав на запитання, розвіював сумніви й страхи.

Найгірше було почути від якоїсь лікарки: чого причепилися, лежить та й лежить, що в нього може помінятися? Ці слова досі викликають образу. Він же не просто лежав! Він боявся, боровся, потребував поруч когось доброго.

Потім виявилося, що, в принципі, ми могли бути поруч із сином весь час. І тепер мені часом муляє думка: а що, якби? Однак тоді сил на це просто не було.

За тиждень нас із сином перевели в хірургію.

На 10 день життя ми вперше тримали нашого хлопчика на руках. Були щасливі, хоч і без найменшого поняття, що нас чекає далі. Але то вже, як водиться, інша історія.

А на завершення цієї скажу таке: лікарня.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram