Перемога російської ліберальної громадськості в справі Івана Голунова показала два дуже важливих моменти. По-перше, росіяни, при бажанні, здатні відстояти людину, яка потрапила в надра системного свавілля. По-друге, бажання такого роду, а головне, відповідного масштабу, з'являються у російської громадськості досить рідко.

Ряд українських авторів справедливо зазначали, що якби акції, відповідні за своїм розмахом кампанії на захист журналіста «Медузи», було б розгорнуто щодо Олега Сенцова, Олександра Кольченко, Павла Гриба, захоплених в Керченській протоці українських моряків, кримських татар або інших політв'язнів, вони могли б домогтися подібного ефекту. Ряд коментаторів пояснює успіх і масштабність акції на підтримку Голунова тим, що тема боротьби з корупцією, що не стосується особисто Володимира Путіна і його найближчого оточення, формально входить в офіційний тренд, а тому і сам Іван Голунов, і особи, які виступили на його підтримку, не ризикують отримати ярлик "нацзрадників" і потрапити до лав "ворогів держави". Відповідно, репресивні заходи Кремля, розгорнуті щодо цих людей, не можуть зрівнятися за масштабом з діями, спрямованими проти тих, хто торкається "заборонених" тем.

Читайте також: "Мусора – позор России". День РФ в Москве ознаменовался многотысячным митингом и массовыми задержаниями. ФОТО

Дійсно, ще майже чотири роки тому я відзначала, що російська влада часто використовує тему боротьби з корупцією для зміцнення свого авторитету та можливості тримати чиновників під контролем. При цьому Кремль не розглядає тему корупції як критично небезпечну для себе, оскільки основна маса населення Росії цілком терпима до цього явища і готова миритися з крадіжками щоб уникнути "більшого зла". Зрозуміло, це не означає, що не слід заступатися за будь-яку невинно засуджену людину, за кожну жертву системи, незалежно від того, наскільки важлива або ефективна була його діяльність. Але факт залишається фактом: безліч інших російських політв'язнів, в першу чергу українців, які не отримали уваги такого рівня, як "справа Голунова".

Звичайно, твердження, що українська тема взагалі не присутня в російському ліберальному просторі, також не відповідає істині. Згадаймо хоча б неодноразові "марші миру" проти війни в Україні та акції на підтримку Олега Сенцова на піку його голодування. На Форумі вільної Росії, який нещодавно завершився в Литві, також була українська секція, на якій виступали київські політологи. Що ще більш важливо, велика частина секції, присвяченій російському "информаційному терроризму", стосувалася антиукраїнської пропаганди, в першу чергу - поширенню фейків і міфів з приводу подій 2 травня в Одесі, і також включала в себе українських спікерів. Факти окупації Криму, російської агресії в Україні і втручання Россії в справи інших країн не тільки не заперечувалися рядовими учасниками, а й багаторазово звучали на Форумі серед основних прикладів злочинів путінського режиму.

Однак досвід спілкування з "рядовими" учасниками Форуму з російських регіонів показав, що більшість з них, дійсно, воліють краще не торкатися в своїй діяльності політики їхньої країни по відношенню до інших держав. Активісти пояснюють таку позицію страхом репресій і "непопулярністю" теми зовнішньої політики серед пересічних обивателів. За їх словами, вони сподіваються підняти протестну хвилю на ниві соціального невдоволення, обіцяючи потім, згодом, перейти до висування більш широких політичних вимог.

Таким чином, більшість російських лібералів продовжує сприймати "українську" тему як "зовнішню", не надто корисну в їх політичній діяльності всередині Росії, а головне – дуже небезпечну. Відповідно, дії на захист українських політв'язнів вони розглядають не як частину захисту своїх прав, а як чистий альтруїзм, не здатний привести до значних для них результатів. У такому випадку цілком природно, що масштаби підтримки українців всередині Росії не можна порівнювати з підтримкою борців з корупцією. Будь-яке суспільство по суті своїй егоїстично, і в будь-якій країні більшість людей вважає за краще захищати "своїх", а не за "чужих". Росіянам можна і треба дорікати в егоїзмі і безвідповідальності, однак цього егоїзму не слід дивуватися як чогось непередбачуваного.

Проблема полягає в тому, що більшість російських дисидентів все ще не розуміє: їм не вдасться домогтися якихось відчутних змін у своїй країні, ігноруючи зовнішню політику Кремля. Як уже зазначалося, путінська пропаганда не націлена на те, щоб заперечувати факт забруднення повітря, корупції чи інших соціальних проблем. Так, ці теми зазвичай замовчуються в російських ЗМІ, проте не блокуються тотально. Наприклад, проблеми хабарництва і некомпетентності чиновників були підняті навіть в російському розважальному контенті, і в одному тільки 2018 році на телебаченні вийшли як мінімум два популярних комедійних серіали, присвячені цій темі: "Рік культури" і "Домашній арешт".

Однак жодна з цих тем не здатна породити по-справжньому серйозний протестний рух федерального масштабу, здатний викликати системні зміни і загрозливі особисто Путіну, оскільки породжений Кремлем страх впливає на росіян сильніше, ніж обурення від цих подій навколо беззаконня і падіння рівня життя. Мова не тільки про страх репресій, але, в першу чергу, про ретельно культивовану пропагандою образу, спричинену Заходом, як "зовнішню загрозу". По-друге, сюди відноситься агресивно насаджуваний роками страх перед революцією як неминучим хаосом, розрухою і війною, і по-третє, переконаність населення в тому, що злодійство є неминуче при будь-якій владі з тією лише різницею, що ліберальний уряд, крім "розграбування" Росії, буде свідомо намагатися "знищити її за наказом заокеанських господарів". Таким чином, поки росіяни продовжують бачити в Путіні "захисника і рятівника" від перерахованих загроз, вони не зважаться на протест революційного типу, побоюючись, що після цього стане "ще гірше".

Читайте також: Дело Голунова: свобода прессы в России заканчивается там, где начинается "геополитика" и личные интересы Путина

Саме тому теми сміття, корупції, будівництва храмів на місці скверів та інші їм подібні "дозволені" акції завжди залишаться локальними протестами до тих пір, поки росіяни не зрозуміють: Путін є не захисником від смертельної небезпеки, а її винуватцем. Усвідомлення того, що саме агресивні дії Кремля привели до створення "зовнішньої загрози", і що тільки вони можуть бути джерелом хаосу і крові, дозволить обивателям по-новому поглянути і на оточуючи їх соціальні проблеми. Розуміння того, що саме федеральна влада навмисно вбиває їх, залишаючи без роботи і ліків і відправляючи їх гроші на непотрібну загарбницьку війну, не тільки знімає найсильніший страх, на якому базується путінська пропаганда, але і направляє його проти самого Путіна. Сприйняття путінської війни як "зовнішньої" теми – це ілюзія, оскільки Кремль давним-давно перевів зовнішню політику у внутрішній російський дискурс, зробивши її основою своїх "інформаційних операцій" по впливу на свідомість населення.

До тих пір, поки більша частина російських ліберальних активістів не усвідомить перерахованих речей, їх громадянська активність "в межах дозволеного" навряд чи буде здатна привести до значних наслідків. Більш того, кожна маленька перемога в ній буде супроводжуватися хвилею більш масштабних поразок. Так, незабаром після звільнення Івана Голунова на марші в його підтримку в Москві було заарештовано понад 500 осіб. Більш того, ще раніше сам Голунов оголосив, що не збирається йти на несанкціоновану акцію на його підтримку, а шеф редактор "Медузи" Іван Колпаков прямо сказав, що, «відбивши нашого хлопця», редакція "активізмом не займається і не хоче бути героями опору", а тому не закликає виходити на акцію проти фабрикації кримінальних справ. При такому підході російським лібералам не варто дивуватися тому, що за кожним новим "голуновим" буде слідувати десяток подібних провокацій, і одинична перемога не зможе зупинити репресивну машину Кремля.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram