Є речі, про які не заведено говорити вголос, бо одразу в тебе полетить віртуальне каміння. Це про тих жінок, які розчарувалися в материнстві, або говорять, що материнство — не завжди щастя.

Здавалося б, все просто: не любиш дітей — не народжуй. Але зрозуміти, яке материнство насправді, можна лише тоді, коли дитина вже є і "обміну та поверненню не підлягає".

На жаль, ділитися зі світом прийнято лише радощами материнства. Щаслива мама — це норма для нашого суспільства. І не дай Боже, у когось інакше.

Часто жінка виконує свою "біологічну функцію", яку їй нав'язали: "час бавитися з онуками", "пора подумати про спадкоємця та продовження роду", "це твоя місія народжувати", "а часики-то тикают" і т.д.

"Ой, тобі вже за тридцять? Терміново народжуй. Не хочеш? Народжуй, народжуй, потім розберешся", - кажуть вони.

До народження сина я наче жила у світі рожевих єдинорогів та райдужних поні. Після народження сина я заривалась в обов'язках, не відчуваючи "шаленої" любові до своєї дитини.

Доглядала, розважала, піклувалася, але з думкою: "Як це могло зі мною трапитися? Навіщо я стала мамою?"

Перед очима спогади: як акушерки тиснули на живіт, намагаючись виштовхнути дитину. Як я вимагала кесарів розтин, відчуваючи, що екзекуція під назвою пологи може закінчитися для мене і малого дуже погано. Як я бродила по палаті заплаканим, опухлим привидом. Як було боляче сидіти, стояти, лежати, ходити.

Було важко дихати від відчуття власної нікчемності. Я наче потрапила у пастку свого материнства і не розуміла, чому моє життя так змінилося: чоловік кожен день ходить на роботу, спілкується з людьми, а я — прив'язана до малого.

Мене постійно тягло плакати. Не могла дивитися на сина без сліз, інколи ненавиділа його (як би жахливо це не звучало), бо син здавався тоді монстром, який вдерся у моє життя!

І постійно ненавиділа себе. Мені хотілося, щоб мене врятували від материнства і розділили зі мною всі труднощі.

Читайте також: Почему некоторые матери полагают, что все знают? Откуда это адское желание упрекать и самоутверждаться?

Я заспокоювала себе: ось малий підросте — стане легше. Коли Богдан підріс, і я вже мала глобальні плани на майбутнє, сину діагностували "затримку психічного та мовного розвитку".

Я намагалася зрозуміти, що зі мною не так. Якщо дитина — синонім щастя, то чому у мене все навпаки? Чому я плачу, чому мені хочеться втекти з дому, де ж моя готовність до самопожертви?

Одного разу я написала у Facebook, що мій син став моїм обмеженням.

І тут почалося: "Як ти смієш?", "Та яка ж ти жінка! Яка ж ти мама!", "Дитина перш за все!"

Мені стало соромно, і я видалила пост. Я злякалася своїх відчуттів, злякалася агресії на свою адресу і нерозуміння. А довгоочікуване щастя все не приходило.

Згодом я почала відвойовувати своє право говорити про те, що мені важко. Я перестала боятися отримати у відповідь на свою відвертість прокльони та бруд.

Міф про ідеальну маму незримо присутній в нашому суспільстві. Прагнення до суперматеринства — це шлях в нікуди.

Воно лише вселяє в будь-яку "неінстаграмну" маму купу комплексів за своїх "неінстаграмних" дітей.

Супермама ніколи не втомлюється. Реальна мама може виморитися до тремтіння в колінах, до бажання впасти обличчям у подушку і з мрією стати на деякий час невидимою.

У супермами є дар безмежного терпіння та невичерпне джерело материнської любові. Мені ж важко контролювати свої емоції щосекунди. Я жива, я відчуваю, втомлююся, ображаюся, злюся.

І я не з тих мам, у яких все завжди розкладене по поличках та вакуумних контейнерах. Я багато чого не встигаю й у мене все не по феншую.

Інколи мені здається, жінок з дітьми ненавидять просто за те, що вони є. Їх готові засудити за що завгодно. Жінка всім винна.

Вона повинна прати, готувати, прибирати, піклуватися про дітей, створювати комфорт для чоловіка, догоджати йому.

Відповідальність за зраду чоловіка, насильство, розлучення суспільство давно переклало на жінку. Жінка завжди повинна думати, як своїм існуванням та існуванням своїх дітей бути комфортною для суспільства.

Пам'ятаєте історію про маму немовляти в літаку, яка роздавала людям солодощі й записки від імені дитини: якщо я раптом буду кричати, не гнівайтесь на мене?

Мене бісить захоплення, яке викликала ця історія. Я впевнена, жінка роздавала цукерки від страху перед засудженням, а не від бажання зробити всім приємне.

Для мене ця історія — підтвердження стереотипу, що жінка-мати перед усіма винна.

Суспільство може або насварити, або засудити. Моя мрія — суспільство, яке підтримує. Я хочу жити у світі, де б кожній дитині були раді.

Ми й так живемо в час винних матерів, коли від дітей заведено вимагати тиші, а від їхніх мам вибачень.

Діагноз малого одразу зіштовхнув мене з повним крахом уявлення про себе як про хорошу матір. Я дала життя цій дитині — але яке? А раптом мене не стане і що буде з малим? А якщо він назавжди залишиться таким? І я з'їдаю себе без солі.

Я відчуваю себе винною перед Богданом за те, що йому жити в цьому недосконалому світі, який не готовий приймати та розуміти.

Боляче від критики й знецінення на адресу мене і мого сина: "Який він у вас невихований!", "Хлопчику, ти що, тупий?", "Таким місце в психлікарні".

Боляче від внутрішньої критики й знецінення, якими я сама себе замучила: "Я так мало роблю для сина! Треба більше старатися! Яка я жахлива мама!"

Я розриваюся між дитиною, побутом, роботою, і все виходить не дуже. Я інколи ридаю при дитині, зриваюся на малому, коли він щось робить не так.

Інколи я агресивно реагую на людей навколо, які намагаються нас виховувати, потім сварю себе, що не могла стриматися.

Вийшла з сином в люди, і знову засудження, і знову я винна, бо ідеальні діти ті, яких не видно і не чути. Поїздки в громадському транспорті — це катастрофа, виявляється, мені з такою дитиною треба мати власне авто чи їздити виключно на таксі.

Я сумую за життям без малого і знову відчуваю себе винною. Заради дитини я відмовилася від можливостей, розвитку, кар'єри. Те, що я вже багато років борюся за здоров'я своєї дитини, не робить мене ціннішою для роботодавця.

Мої рідні дивуються, чому Богдану шість, а він не вміє читати й писати, адже я вміла. Я нічого нікому не хочу пояснювати, інколи я не хочу нікого бачити… (Може зі мною щось не так?) Я хочу відпочити, я втомилася. Та як я можу?

Чому колишній чоловік забуває про свого сина? Чому він може дозволити собі не бачити Богдана місяцями, не думати про те, що його дитина буде їсти, як розвиватися?

Немає сил усвідомлювати цю соціальну нерівність. Чому я? Чому я одна? Я не забороняю батькові Богдана бачитися з сином. Але… тут має бути не лише моє бажання. А Богдан сумує, згадує. І я відчуваю себе винною за те, що моєму сину не вистачає спілкування з татом.

Важливо прожити почуття вини й позбутися його. Не можу сказати, що я повністю звільнилася, ні.

Я картаю себе, що роблю для Богдана недостатньо. Але, я часто згадую одну фразу: "Коли Бог хоче зробити людині подарунок, він загортає його в обгортку з проблем".

Особлива дитина — це подарунок, загорнутий в обгортку з переживань, невпевненості, втоми, відчаю. Однак всередині дуже багато чого цінного. І найцінніше — це життя маленької людини.

Я навчилася захищати сина. Від перехожих, які роблять йому зауваження. Від людей, які залякують його, називаючи це "допомогою" чи "вихованням".

Читайте також: Как самореализовываться женщине с ребенком, мужем и целями?

Я навчилася захищати себе. Я навчилася затикати "дірки", з яких витікають мої сили. Кожен раз, коли у мене виникає почуття провини, я намагаюся не порівнювати себе з іншими.

Я думаю про себе і Богдана: як багато ми зробили за дні, місяці, тижні, роки. Я заспокоюю себе, що діагноз — не вирок, і мій син не завжди буде таким. Він змінюється, і я щодня бачу ці зміни.

Коли ж мене "накриває", я повторюю собі, що я для сина — захист і опора, надійність і спокій. Як тільки бачу повні нерозуміння й образи очі малого, його тремтячу губу, одразу прошу вибачення, цілую, обіймаю довго-довго, говорю як сильно я його люблю.

Мені й зараз хочеться, щоб зі мною хтось розділив труднощі виховання особливої дитини (сусідка, подруга, бабуся, просто небайдужа людина), бо я часто відчуваю себе виснаженою.

Але я перестала натягувати на себе образ "ідеальної мами". Я — любляча, здатна приймати й заради Богдана готова звернути гори.

Водночас, людина, яка має право на сльози, слабкість і втому — це теж я.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram