Ілюстративна світлина

Україною промайнула інформація, що чинна влада має намір об’єднати в одне відомство Міністерство культури, Міністерство інформаційної політики та Міністерство молоді та спорту. Й одразу згадалися сатиричні рядки російського поета українського походження Володимира Маяковського про адміністративний раж більшовиків, які провели "объединение Тео и Гукона" (тобто театрального й конярського департаментів). А вслід за тим згадалися й куди серйозніші речі з досить давньої вже історії…

"Заплямована колишня влада"… "Стара система має бути зруйнована"… "Подолати корупцію та злидні народу"… "Нові обличчя"… "Радикально змінити країну"… "Встановити соціальну справедливість"… Ці й інші схожі на них гасла – не новація політичного життя України 2019 року. Радше має йтися про своєрідне déjà vu, про застосування на основі новітніх технологій (як суто політичних, так і комунікаційних) того, що вже одного разу – понад сто років – спрацювало та зробило всевладними "нові обличчя", які клялися, що прийшли до влади на короткий термін, тимчасово, насправді ж лишилися при владі на довгі десятиліття, ставши не лише старими, а й перестарілими пиками одного з найстрахітливіших режимів ХХ століття. Втім, хіба можна обмежувати їхню діяльність ХХ століттям? Хіба ж не їхні прямі нащадки наразі правлять бал у Кремлі та ведуть війну проти України?

Ідеться, як мабуть читач уже зрозумів, про російських більшовиків.

Читайте також: Стислі підсумки парламентських виборів: на що слід звернути увагу

Це були справді нові обличчя в політичному житті Російської держави. Ні, вони активно займалися політикою, проводили з’їзди, випускали газети (як за межами Російської держави, так і в її межах, коли вдавалося працювати легально) тривалий час – дехто чверть століття, дехто десятиліття, але майже нікого з них широкий загал, навіть робітничий (а вони виступали від імені робітників) не знав. Знаковий приклад: коли в 1917 році скинули царя і коли створювався Петроградський совєт, туди запропонували обрати кількох більшовиків; робітники незадоволено загули: "Хто такі? Ми їх не знаємо!" І тоді один із засновників загальноросійської соціал-демократії Чхеїдзе, якого ще не обрали головою Совєту, кинув у зал: "Як вам не соромно! Це наші товариші! Вони щойно вийшли з підпілля, де боролися за краще майбутнє народу!" Так представники мізерної в ті дні партії більшовиків (реально близько 4 тисяч членів) увійшли в пітерський Совєт, а вже на початку осені того ж 1917-го вони взяли цей Совєт під свій контроль. А за два місяці більшовики скинули "старі обличчя" та створили свій уряд із "нових"…

Якщо "винести за дужки" апеляцію більшовиків до армії та створення ними власних збройних формувань, то методи, за допомогою яких вони здобули – з нуля! – прихильність майже чверті населення Російської республіки і змогли створити уряд, багато в чому кореспондуються з ним, що ми наразі бачимо на власні очі. По-перше, партія Леніна зуміла акумулювати дуже великі, як на ті часи, кошти, причому із двох незалежних джерел. Це були німецький генштаб і банкіри-євреї зі США, вихідці з Росії. Зауважмо, що Німеччина та США на той час уже перебували у стані війни між собою. Проте більшовики викрутилися: в німців вони таємно брали кошти на антивоєнну пропаганду, на навіювання ідеї негайного миру за всяку ціну, а в банкірів зі Штатів – на боротьбу з антисемітизмом і нищення "чорної сотні". По-друге, ці гроші були витрачені дуже розумно: по всій Російській республіці були створені більшовицькі штаби, які розгорнули активну роботу. У них здебільшого працювали випадкові люди, які зеленого поняття не мали про вчення Маркса, але точно знали, що стара система злочинна, що її треба "валити", й тоді швиденько настане щастя і прийде достаток. А грамотніших партійців ставили на мас-медіа. Ані телебачення, ані розмовного радіо тоді ще не існувало, тож більшовики використовували найефективніші в боротьбі за маси тодішні мас-медіа: безплатні газети (від центральних видань "нормального" формату до повітових чотиристорінкових малоформатних "летючок"), афіші (тоді в усіх містах і містечках було чимало тумб для розклейки афіш і, нарешті, листівки. Уявіть собі, скільки все це коштувало…

Але це все не просто роздавалося та розклеювалося – з газетами й листівками до нетямущих мас ішли агітатори. У столицях і великих містах серед них були справді неабиякі оратори-полемісти, а у провінції – хто траплявся під руку. Все крутилося навколо кількох слоганів: "негайний справедливий мир, це не наша війна", "землю – селянам, фабрики – робітникам", "справедливий поділ суспільного багатства, зниження цін і квартплати для пролетарів, конфіскація зайвини у багатих класів", "робітничий контроль на фабриках і заводах", "пряма демократія трудових класів через Совєти" тощо. Це мало грандіозний успіх, бо в Російській республіці лютувала соціально-економічна криза, а війна стала (зокрема й завдяки більшовицькій пропаганді) вкрай непопулярною. Ну, а земельне питання завжди було актуальним.

Читайте також: Портников: Українці проголосували не за "Слугу народу", а за персональну відповідальність однієї людини

І от прийшли "нові обличчя", які погнали геть "представників віджилої своє системи". Тільки в другому уряді Ульянова-Леніна з’явився один із тих, хто був публічним політиком ще у царській Росії – член Державної думи, профспілковий діяч Григорій Петровський, який став наркомом внутрішніх справ. Але головне не в цьому. Дуже швидко "нові" наробили лих куди більше, ніж "старі". Проголошений ними мир обернувся багаторічною громадянською війною й агресивними вторгненнями Росії в інші держави, наче й віддана селянами земля була невдовзі забрана в них і націоналізована, а результати селянської праці конфісковані ("продрозкладка"), промислове виробництво та транспорт ущент розвалені, а від голоду почали помирати не сотні й тисячі людей, як за "старого режиму", а сотні тисяч і мільйони. І так далі, і таке інше – речі загальновідомі. Як і те, що ситуацію до певної міри "нові обличчя" порятували, звернувшись з початком НЕПу до різного ґатунку кваліфікованих представників "старої системи"?

У всьому цьому контексті не дивно, що словосполучення "Депутат – слуга народу" належить зовсім не "Зе-команді", а особисто Сталіновій висунуте ним у сумнозвісному 1937 році…

Що ж, не даремно говорять, що історія повторюється двічі: спершу у вигляді трагедії, вдруге у вигляді фарсу. Поки що ми спостерігаємо в Україні фарс – і не в останню чергу через те, що його творці та головні діючі особи є професійними блазнями та комедіантами, а зовсім не професійними революціонерами. Лихо в тому, що іноді політичні фарси перетворюються на трагіфарси – несподівано для їхніх учасників. Сподіватимемося, що такий розвиток чинних політичних сюжетів нас омине…

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram