Тільки-но українські парламентарії скасували свою недоторканність, у країні виросли надої, знизилися тарифи, а гроші, які раніше йшли на хабарі, миттєво потекли в кишені "простих" громадян.

Принаймні так можна подумати, спостерігаючи загальне тріумфування щодо вчорашнього, 3 весерня, рішення Верховної Ради щодо скасування кількох статей Конституції. До речі, депутати так поспішали, що забули позбавити недоторканності главу держави та суддів. Хоча пан Зеленський на своїй сторінці у Facebook чітко відзвітував про кінець касти недоторканності для всіх.

Перший заступник голови парламенту Руслан Стефанчук уже пообіцяв, що впродовж тижня з‘явиться законопроект про позбавлення імунітету президента. Багато хто сприйняв цю новину як доказ чистоти помислів президентської команди. Але чи вирішить це проблему рівності всіх перед законом? Особливо після підпорядкування голові держави низки правоохоронних органів. Не забуваймо, що Зеленський досі не підписав закон "Про спеціальні слідчі комісії", який прописує процедуру імпічменту президента. Але, враховуючи, що в свідомості народу безкарність є злом, тільки тоді, коли вона стосується народних обранців, ніщо вже не зможе зіпсувати загального свята. Всі ми – рівні. Всі ми – президенти. Еге ж?

Читайте також: У парламенті зараз руйнують одну з основних цінностей України – Пекар

У законодавствах цивілізованих країн недоторканність існує. Але там є чіткі положення щодо винятково політичної діяльності депутата, тож недоторканність не розповсюджується на його кримінальні злочини. Так, до прикладу, європейські норми передбачають, що парламентарій може бути затриманий без дозволу парламенту на місці злочину. Або навіть арештований упродовж наступного дня після його вчинення. Однак для здійснення слідчих дій, прослуховування й інших методів правоохоронці мають звертатися до парламенту. На практиці це означає, що підстави для проведення слідчих дій проти народного обранця стають відомі не тільки його колегам, але й суспільству. Це дозволяє всім ознайомитися із доказами, які є у слідства, і, якщо потрібно, вплинути на парламентарів.

Обмежена недоторканність суттєво зменшує можливості для політичних переслідувань. Що є корисним для країн із хиткою демократією. Іншими словами, недоторканність – її цивілізована форма – потрібна не владцям, а найперше – громадянам. Вони мають змогу контролювати владу, оскільки знають, що живуть у демократичній країні, в якій неможливе затягти опозиціонера до буцегарні тільки тому, що на нього прийшло замовлення згори.

І тут ми підходимо до основного питання. Як так сталося, що в уяві сучасного українця популістичне гасло про скасування депутатської недоторканності стало об’єктом нестримного бажання? Все просто. Ми зробили це разом. Як суспільство, так і політики підміняли розмовами про позбавлення депутатів імунітету необхідність розбудовувати верховенство права. На цьому питанні паразитували всі провідні політики.

У 1996 році вперше про це заговорив Леонід Кучма. 2000-го він навіть виніс скасування недоторканності на референдум. "За" тоді висловилися 89% українців. Потім у 2002-му Віктор Ющенко вніс питання недоторканності в програму "Нашої України".

Але вже 2005-го, в рамках угоди з Віктором Януковичем, було повернуто імунітет депутатам усіх рівнів. Тобто місцевих рад. Ця ще радянська норма діяла в Україні до 1998 року й після нетривалого повернення в законодавче поле була остаточно скасована в 2006-му. 

Читайте також: Портников: Україна наздоганяє путінську Росію

2010 року із гаслом про скасування недоторканності на вибори йшла Юлія Тимошенко, але, програвши Януковичеві, передала естафету йому. Той теж майже до своєї втечі із країни погрожував позбутися депутатського імунітету. Упродовж багатьох років розуміння демократичних процесів, верховенства права та здорового глузду настільки викривлялося за допомогою таких-от популістичних обіцянок, що згодом українці остаточно втратили здатність розрізняти, де є прояв справедливості, а де початок чергового витку авторитаризму.

Попри те, що тема недоторканності завжди була своєрідним батогом, який мав би спонукати депутатів до слухняності, всі проєвропейські політичні сили час від часу піднімали її на передвиборчий штандарт. Так, скасування обіцяв Петро Порошенко, Арсеній Яценюк, Юрій Луценко. Після Революції гідності та наявного прикладу, до чого може призвести авторитаризм, градус очікувань тільки підвищився. Із 2014 року позбавити парламентаріїв імунітету обіцяли кандидати від партій "Батьківщина", "Радикальна партія Олега Ляшка", "Самопоміч" та "Свобода".

Тож маємо процес зародження популізму. Суспільство очікує того, що йому обіцяють як акт доброї парламентської волі. Не сильно при цьому вдаючись у подробиці та забуваючи, що на початку процесу скасування депутатської недоторканності стоять диктатори. А політики продовжують обіцяти виборцям щось, чого вони не збираються виконувати, замість того, аби привести наявну в Конституції нору до європейських стандартів.

У 1990 році, в часи УРСР, недоторканності був позбавлений опозиціонер Степан Хмара. Тоді його звинувачували в побитті міліціонера, через що він майже рік провів у СІЗО. Радянська монобільшість, як і зараз, могла віддати під суд будь-кого. Тому скасування недоторканності не має жодного практичного сенсу. Це – сигнал. Що будь-які безглузді очікування будуть втілені в життя, якщо того забажає президент, який і керує слухняною більшістю.

Те, що голосування за зміни до Конституції сталося в сумнівний спосіб, що депутати навіть не читали документ і не зробили навіть декларативної спроби провести дискусії, тільки підтверджує занепокоєння, що ніякого парламентаризму в Україні більше нема. Тоді чим усе це відрізняється від радянських практик? Там теж були й одностайні голосування за вказівкою згори. Як і переслідування дисидентів за кримінальними статтями. А ще там була недоторканність депутатів, яка нікого ні від чого не захищала. Тому там, де лунають гасла замість сенсів, завжди немає рівності перед законами. Тому що законів нема.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube