Розповім одну дивовижну історію, що трапилася на початку 50-х років минулого століття. 

Після війни, коли переможні оптимістичні фанфари звучали там же, де бродили тисячі нікому непотрібних калік, знову посилилися арешти і приїзд чорних воронків всередині СРСР. Заговорили про змову лікарів, ідеологічні перекручення серед митців та про інших вейсманістів-морганістів. Пропагандистські прокльони, пошуки зовнішніх і внутрішніх ворогів зависли чорними хмарами над людьми, які уціліли після страшної війни з нацистською Німеччиною. 

Був 1951 рік. Один молодий чоловік, Андрій, родом із Львівської області, після війни потрапив у радянські концтабори. У чомусь там його звинувачували (це практично не мало значення, бо могли звинуватити навіть у тому, що він по-антирадянськи озирнувся кілька місяців тому). 

У місцях позбавлення волі був якщо не мор, то майже голод впереміш із непосильною працею. А також інфекційні хвороби. Люди мерли щодня. Їхні тіла наглядачі забирали і відвозили трохи подалі від табору, де трупи шматували ведмеді…

У тих, хто помирав, сподівань на порятунок практично не було. Цар Голод і цар Холод щодня, по декілька разів, методично прогулювалися бараками, де конали ще живі останки ворогів народу.

Читайте також: Промовистий доказ, який доводить, що є всі підстави порівнювати комунізм із нацизмом

Ще напередодні Андрій теж відчув, як уповільнюється серце, тіло стає обважнілим, а голова – байдужою до всього. Дивне світло почало заполонювати все, що хлопець міг бачити перед собою…

Наглядачі, подумавши, що Андрій уже застиг, кинули його на нари і викинули за межі табору. Раніше опинитися за тими межами, на волі, було вершиною мрій для кожного політичного зека. Тих, які відважувалися тікати, переважно розстрілювали на місці під час втечі або повертали назад. Що було з ними далі, не хочеться навіть описувати. Виявилося, що за межі табору на волю може вести лише смерть…

Випадково за межі пекла, створеного людьми для людей, вийшла дружина начальника, українка з Полтавської області (як багато було українців, що ціле життя не розмовляли рідною мовою, відрікалися, казали, що давно забули її, але у хвилини сильних потрясінь чи на смертному одрі, коли кликали матір, у конвульсіях, призабута мова, як палімпсест, звучала всюди, навіть там, де її інші не розуміли чи ненавиділи! І це було останнім, вже запізнілим, але все ж – Наверненням). 

Дружина начальника роками вже не говорила українською. Вона навіть про це не думала. Раптом почулося:

– Мамцю, я лише хотів хлібчика з варенням, але вони…

Що це? Польська говірка? Ще живий поляк? Але… Раптом дружина начальника Лікерія Міхайловна згадує: її мама, що вижила, коли був Великий Голод, розказувала, що Ликерчин брат пішов до міста, як він сказав, «шукати хлібчика для Гликерки» і …і ніколи не повернувся. Про це ніхто і ніколи не говорив у них вдома. Це слово… «хлібчик». 

– Господи, та це ж западенець, це ж… це українська! – раптом прошила здогадка.

Збагнула, що серед звалища хтось марить українською. Підійшла. Ще доволі молодий чоловік, здається, помирав. Він ще щось говорив, але вона вже не розбирала слів. Він ще живий! Злякалася себе, але щось сколихнулося у її душі. А може, він сидить як учасник антирадянського заколоту? Як особистий ворог товариша Сталіна? Тоді їй кінець…

Лікерія Міхайловна металася, як смертельно поранена левиця у клітці… Братчик, Іванко… хлібчик… Дружина начальника ридала, нарешті зважившись, будь, що буде…

Врешті вона – і з таким спритом, якого не відчувала вже десять літ, – метнулася до табору, наказавши двом наглядачам:

– Вы ошибочно выбросили еще живого человека. Я за него ручаюсь! Немедленно освободить!

І наглядачі таки врятували Андрія, що вже був у передсмертних мареннях і шепотів мовою, рідною на Львівщині й Полтавщині. 

Його почали краще годувати, помістивши в якусь халабуду, де поруч була і пекарня. Неквапом він почав відходити. А потім почав допомагати із заготівлею палива. Потім – пекти хліб. Він розумів, що його хтось врятував. Але Лікерія Міхайловна ніколи з ним про це не говорила, хоча не раз потім заходила, звісно, коротко віддаючи розпорядження російською.

Ніхто не знав, що вона ще кілька місяців потому переживала сильний страх: можуть настукати, знищити кар’єру її чоловіка. Вона любить свого чоловіка, росіянина із Саратовської області, своїх дітей. Але тоді вона не могла зробити інакше. 

Брат. Хліб. Мова. Мова. Хліб. Брат. Хліб. Мова. Брат.

Читайте також: Череп замість м'яча: ті, хто хотів дізнатися правду про Биківню, самі стали репресованими

Так Андрій вижив завдяки рятунку жінки з Центральної України, завдяки мові, таки рідній для них обох. Хоча про це ніхто з них двох вголос не згадував. 

Після смерті Сталіна через деякий час його звільнили. Він повернувся до свого села. Одружився. Став батьком двох синів. 

Лікерія Міхайловна разом із чоловіком ще працювала, звісно, вже не в трудових таборах. Потім вийшла на пенсію. Двічі приїжджала в Україну, до родичів на Полтавщині.

Одного разу її здалося, що вона побачила свого братика Іванка у полях, із шматочком хліба у руці для неї. Другого разу її почувся чийсь голос:

– Ликерко, а чого ж ти оце по-нашому не говориш?

Більше в Україну вона не їздила. Врятований колись нею Андрій снився частіше. З ним у снах вона про щось довго розмовляла, плакала, а кілька разів навіть кохалася. 

Потім помер її чоловік із Саратовщини. Діти жили своїм життям. А потім померла і вона, наостанок марячи по-українськи, бо знову побачила свого братика, що простягав до неї свої висохлі бліді руки і просив не боятися.

Життя Андрія протікало більш-менш тихо. Якщо порівнювати із пережитим, то він був усім задоволеним. Лише іноді казав своїм синам, не забороняючи, звісно, але дивним чином непокоячись: 

– Накладаєте ще зверху варення на хліб! Яка це несусвітня розкіш! Самого хліба не досить? 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram