MENU

Череп замість м'яча: ті, хто хотів дізнатися правду про Биківню, самі стали репресованими

871 1

"Я підійшов ближче. Пацани грали в футбола черепом, простреленим ззаду, в тім’я. Я потягнувся за тим черепом. Мені здалось, що він дитячий. Бо зовсім уже малий.

Діти грали в футбола дитячим черепом, набитим сіном. На воротах лежали теж черепи – більші. Вимиті з землі, відшліфовані часом.

Ми огледілись. Все навколо було всіяне черепами", – Лесь Танюк.

У серпні 1962-го року Алла Горська, Василь Симоненко та Лесь Танюк потрапили на територію грандіозного за розмірами й кількістю похованих захоронення. [Хотілось написати, “цвинтаря”, але цвинтар – це місце, де людей ховають по-людськи, а не накидують одне на одного насипом.]

Поблизу, ніби це абсолютно нормальна ситуація, розташовувався піонерський табір. Очевидно, що саме його вихованців побачили митці.

Вони дізналися про це місце від киянки, яка підійшла до Танюка на вечорі пам’яті Леся Курбаса. Жінка зауважила йому, що, мовляв, Соловки – Соловками, але ж у лісі навпроти Биківні пів-Києва лежить.

Для Танюка це, вочевидь, була важлива особиста інформація, адже в Биківні був похований його розстріляний дід – київський юрист Микола Кенігсфест. Причому, на відміну від більшості жертв, його було страчено не в часи Великого терору, а 1957 року.

Про те, що тут є захоронення, було відомо. Проте всі знайдені людські рештки влада СРСР скидала на совість німців. За радянського часу було створено три комісії (1944-го, 1971-го, 1987 років), які постановляли, що в могилах поблизу Биківні поховані жертви нацистів.

Однак місцеві жителі знали справжню історію цього моторошного кладовища, адже ще до війни бачили, як щоночі сюди їхали вантажівки із трупами. Ба навіть більше – сюди ходив спецтрамвай, що звозив до розритих траншей-поховань тіла закатованих українців.

Молоді митці одразу схопилися за можливість дізнатися правду. Киянка, що підходила до Танюка, сконтактувала їх із мешканцем Биківні. Він і провів їх до захоронень.

"Сам він з Биківні, і хлопцем німці, щойно взяли Київ, взяли його туди розкопувати могили замордованих; очевидець.

Тут, доповів він, перед війною відвели гектарів із п’ять НКВД, воно й дорогу проклало углиб лісу, "Наші сільські й фашини рубали для того, 36-й 37-й рік, це було ДУ 691 Козелець". Огородили у глибині лісу ділянку зеленим парканом, метрів на три заввишки, внаклад, без дірок — не зазирнеш. Сюди й привозили трупи розстріляних "політічеських" із Києва, полуторками п’ять-шість машин за ніч. І трамваєм привозили, був такий вантажний, накривали брезентом. А розстрілювали, каже, в Лук’янівській спецтюрмі й на Короленка, а потім – у підвалах будинку, де тепер Жовтневий палац.

– А може, це німці? – спитала Алла.

– Німці тут нікого не стріляли! Німці стріляли в концтаборі, звідси кілометрів сім, а тут – наші. Враги народу. У їх, як допитували, й жаргон свій був: "Не признаешься – пойдешь в песок"… бо ґрунт тут був піщаний… Або "В пионерлагерь захотел?" – бо біля того був табір піонерський. А то ще грозили людям: "Пойдешь по 23-й статье…". І всі все розуміли, бо не було такої розстрільної статті, а був маршрут трамвая, 23, Бровари – Микільська Слободка, цей самий, яким уночі трупи вивозили…

Поруч — озеро Рибне, там полуторки відмивали від крові. А якщо багато машин, гнали їх назад, на озеро Тельбин.
Охоронці, як почалась війна, перебралися з цивільного – в одяг НКВД. Ну та перед війною ні для кого вже в Биківні не було таємницею, що там коїться.

– Розстрілювали?

– Ні. Ми б чули. Привозили вже побитих, їх стріляли по тюрмах. А тут стояли бочки з вапном. Велика яма, клали штабелями, пересипали вапном і закопували. Неглибоко закопували, ніколи було, от воно й почало виходити на поверхню.

Читайте також: Страшна історія урочища Сандармох

[...]

– Коли найбільше ховали?

– 1937-го й даже в 1938-й. Пішло на спад тільки перед самою війною. Ну, тоді вже було по три-чотири машини вночі. І без трамвая.

– Якось я не вдержався і заліз з боку піонерлагеря на той зелений забор. То мене мало не встрелили! Бабахнули,
та не попали. Я – драла, а мене впіймали: "Ты что, малец, на тот свет захотел?" Я – плачу, що це ж коза моя туди забігла, а я за нею. Так той охранник з рушницею, що стріляв: "Врьош, сука, сюда і миша не пролезет, не то что коза!"

Майор мене врятував, з двома шпалами. "Отпусти, – каже, – другой раз не полезет и корешам перескажет, что сюда им нос совать не надо!.."

Я вже зі світом попрощався. Більше ніхто туди з нас не лазив. І що вони там робили – не знаю. Одні розказували, що там закрита дача Хрущова. Інші, що склади боєприпасів. Тільки вже при німцях все стало ясно. А після війни забор розібрали на землянки, таке указаніє вийшло, машинами землю рівняли…

Ходимо, оглядаємо горбки, канави, кущі.

Відмітьте: всі черепи прострелені ззаду. Німці – ті ставили в ряд і лупили з кулемета. А наші патронів шкодували, стріляли ззаду. Котрі ще живі були, на місці добивали, лопатами.

Він переконаний, що тут покладено людей більше, ніж у Бабиному яру.

– Тут усі подряд – правительство, колхозники, їх привозили з областей, судили в Києві – й сюди… Чекістів багато постріляли, тут окрема могила є, можу показати. Фросина Микитівна – вона в школі працювала, знає – десь тут поляки поховані, дуже багато.

Які б це могли бути поляки? Привезли з Галичини, коли, у возз’єднання? Бо з якої речі – поляки? Ще раз питаю про кількість…

– Ну, це чотири чи п’ять гектарів. Та ще й Рибне, тут на кожному квадратному метрі – могили. У масових – люди лежали у п’ять-шість рядів. Пощитайте по машинах. П’ять-шість за добу в кожній – 40-60 трупів, день за дньом, чотири з половиной года…

Ми обійшли відсутній зелений паркан по периметру. Величезна територія…

[…]

Василь торкнув мене за лікоть:

– Подивись…

На галявинці п’ятеро пацанів грали у футбола. На воротах стояв шостий, неприродно розповнілий, бігати – важко.

– Хлопці як хлопці, – кажу, – грають у м’яча.

– Ти подивись, чим вони грають…

Я підійшов ближче. Пацани грали в футбола черепом, простреленим ззаду, в тім’я. Я потягнувся за тим черепом. Мені здалось, що він дитячий. Бо зовсім уже малий.

Діти грали в футбола дитячим черепом, набитим сіном. На воротах лежали теж черепи – більші. Вимиті з землі, відшліфовані часом.

Читайте також: Змусили підписати дозвіл на знищення всіх власних творів. Як совєти репресували українського композитора

Ми огледілись. Все навколо було всіяне черепами…

[…]

Ми присіли на узбіччі, це вже після піонертабору, навколо – дерева. Якби ж то сосни вміли говорити! Василь:

– Осьо:

Ми топчемо і ворогів, і друзів…
О бідні йорики, всі на один копил.
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.

[…]

350 днів на чотири роки – це 1300 днів. Шість ходок на добу (а привозили ж і трамваєм) – це триста. За ніч! За 1400 днів – 420 000…

А це ж не єдине місце поховання в Києві! До 1936 року ховали на Лук’янівському цвинтарі й на Байковій горі, збоку, де урвища…

Здуріти можна від масштабів одного міста, в якому не жило до війни й семисот тисяч жителів!!!

Страчували й у внутрішній тюрмі на Короленка, 15. І в підвалах будинку Мехліса.

Кажуть, розстріляних у "кіровській справі" поховали таємно (вночі) на Лyк’янівському кладовищі – зарили під асфальт доріжок…

[…]

Василь обіцяє бути в Києві надовше – у другій половині листопада. Йдеться про аспірантуру в Інституті літератури, а не в КДУ. Це було б здорово. Потрапив би до гарної компанії. Йому конче треба вирватися з "артілі незрячих"; Василеві пообіцяли книжку, це може багато що змінити", – із Танюкового щоденника.

Горська, Симоненко й Танюк у Биківні серед людських решток

До досліджень Горської, Симоненка й Танюка долучилося одразу декілька українських митців. Вони ініціювали розслідування щодо того, хто й за яких обставин опинився в Биківнянських могилах, адже переповідкам місцевих вірили більше, ніж владі. Пізніше дійсно виявиться, що тут, у Биківні, були поховані закатовані й розстріляні письменники, художники, академіки, духівники – Михайло Семенко, Майк Йогансен, Вероніка Черняхівська, Михайло Бойчук, Микола Каперович, Федір Козубовський, Петро Супруненко, митрополит УАПЦ Василь Липківський і десятки, а може й сотні тисяч інших жертв радянського режиму.

Але це буде пізніше, а тим часом радянська влада візьметься за тих, хто намагався ініціювати розслідування. Першою жертвою став Василь Симоненко. За ним встановили стеження. Після сварки із продавчинею, його забрали силовики й сильно побили. Згодом у нього почали відмовляти нирки. 13 грудня 1963 року він помер.

Лесь Танюк змушений був виїхати з Києва. Алла Горська неодноразово опинялася на допитах в КДБ. В 1964 році вона стала співавторкою вітражу "Шевченко. Мати" із надписом: "Возвеличу малих отих рабів німих, а на сторожі коло їх поставлю слово". Майже миттєво він був знищений владою, як "ідейно хибний". 28 листопада 1970 року її було вбито. Десятки інших дисидентів були репресовані.

Після того, як радянська влада ліквідувала активних членів руху опору, а декого просто змусила мовчати, питання Биківні було фактично закритим на довгі роки.

Лише 15 липня 1988-го в Биківні відбувся перший альтернативний мітинг. А вже 1994 року був заснований Биківнянський меморіальний комплекс жертвам комуністичного режиму, який зараз є Національним історико-меморіальним заповідником "Биківнянські могили". Указом Президента України Віктора Ющенка "Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Великого терору – масових політичних репресій 1937-1938 років" офіційно встановлено День пам’яті жертв політичних репресій, який щороку відзначають у третю неділю травня. Цього дня до Биківнянських могил з’їжджаються сотні людей – родичі загиблих і колишні політв'язні, представники влади, громадських організацій і релігійних кіл, українці, які знають страшну правду про Биківню, щоб поклонитися прахові тисяч убитих і замордованих земляків, помолитися за їхні душі, запалити свічку пам’яті.

Підрахувати точну кількість навіки спочилих тут українців наразі неможливо. За даними науковців, свій останній спочинок тут могли знайти понад 100 тисяч осіб, закатованих під час допитів або ж розстріляних в позасудовому порядку органами НКВС у Києві.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і Telegram

Gala Kavun


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування »  

Новини