MENU

Пантелеймон Куліш на вістрі протиріч

350 0

Пантелеймон КулішКолаж – Олександр Котис

Підступний, мстивий, злопам’ятний, зрадливий, запальний, нетерпимий і непостійний… Та водночас – шляхетний, працелюбний, розумний, щедрий… Риси психологічного портрета Пантелеймона Куліша, написаного його ж сучасниками, такі суперечливі й неоднозначні, що аж не віриться.

Створив першу українську абетку – але зраджував дружині й описував свої любовні походеньки в листах до неї. Переклав Біблію – але розпускав ниці плітки про Марка Вовчка. Однією рукою писав величальні оди Шевченкові, а другою – нещадно критикував його ж. Створив кулішівку – основу української абетки, але міняв коханок, мов рукавички, із проса кидався у гречку. От як його, такого, уявити?

Не хочеться чергової біографії, щоб здмухувати пил. Не хочеться штучних квітів до роковин. Портрета з рушником – теж. От аби побачити живу людину – настільки живу, щоб можна уявити її серед сучасників…

Дитинство в Куліша було пасторальне й буколічне. Жодних злиднів, про які люблять із запоєм писати автори українських підручників літератури, не було. Батько – хоч і дрібний, але дворянин. Мати – "панна-сотниківна". Мабуть, затишно було малому Панькові дрімати в обіймах казок, легенд і народних пісень, не знати нужди, не йти в найми. Українська ідилія з тинами, півнями й мальвами. Чернігівщина. ХІХ століття.

Читайте також: Нагадування про справжню Україну Тараса Шевченка

У школі стало трохи важче. Там хлопець зустрівся з першим своїм "іксом", який не скоро ще вдасться винести за дужки. Навчали тоді російською мовою. Пантелеймон Куліш згадує, що немало мав мороки, поки "почав розмовляти, як пишуть у книжках". Українська й російська мови боротимуться в ньому чи не все життя.

З університетом – ще важче. Із кінця 30-х Куліш слухав лекції в Київському університеті. Познайомився та заприятелював із професором Михайлом Максимовичем. Той заохочував здібного юнака читати та збирати фольклор. Однак закінчити навчання Пантелеймонові не вдалося – не зміг довести своє дворянське походження документами, а "кухарчиних дітей" у вищі навчальні заклади тоді не приймали. Це, безумовно, теж загнало кілок у його світогляд, зробило там ще одну темну пляму.

Із майбутньою дружиною Пантелеймона познайомив друг – Василь Білозерський. Чернігівщина. Вакації. 24-річний Куліш уже спочивав на своїх перших лаврах (історичний роман "Михайло Чарнишенко", віршована історична хроніка "Україна" й оповідання "Орися") та збирався в сільській ідилії розпочати писати "Чорну раду" – в окремій хатинці в чотири вікна, із мальвами на причілку. Як Гесіод – труди й дні. Аж тут… Саня. Олександра Білозерська. 15-річне дівча. І жодної уваги на молодого інтелектуала, письменника. Як це так?!

Куліша вдарила та її байдужість. Почав шукати зустрічі. Підлаштовував. Відмовлявся від своїх намірів. Гордував. І знову планував побачення. Саня, добре вихована, доволі стримана, з усіх сил намагалася зберігати дистанцію. Посватався – і дістав од матері відмову: мовляв, рано ще їй, дивись, яка вона молода. Образився й поїхав геть. А розсудлива наречена випалила матері:

– Якщо Ви, мамо, не бажаєте, аби я пішла заміж за Пантелеймона Олександровича, – із Вашої волі я не піду, але тоді ніхто інший не стане моїм чоловіком.

Рік Пантелеймон жив як на гарячій печі. Хотів забути. Присягався зроду більше не їздити в кляту Мотронівку. І знову їздив. Блукав позауманню. Ненавидів себе, але нічого вдіяти не зміг. Ішов і вертався. Через рік знову викликав поважну тещу на щиру розмову. Усе пояснив – так розважливо, як тільки міг. Мотрона Василівна гукнула дочку. Саня нарешті зізналася, що кохає.

– От і добре. Але дочку я за Вас не віддам.

Це був уже справжнісінький ляпас. Відро крижаної води. Куліш затявся туди їздити. Поринув із головою в письменницьку працю. Шліфував свою "Чорну раду". У 1845 журнал "Современник" почав друкувати перші розділи. Це вже був справжній успіх. Молодий Куліш просто рвав підметки на льоту. Ночами тамував думки про Саню, а вдень виказував увагу дочці свого "патрона", ректора Петербурзького університету Ользі Петрівні Плетньовій. Не вірив сам собі. Кого він любить? Успіх п’янив. Образа здавлювала горло. Сам не знав, як жив.

Петербурзькі вчені на всі лади хвалили Куліша, радили писати ще. Відрядили в Західну Європу, аби молодий учений поглибив там знання мов, історії, мистецтва. Перед тим, як вирушити в мандри, не стримався – поїхав у Мотронівку. На білому коні – не образно, буквально. Мотрона Василівна зітхнула й дала своє благословення.

Куліш написав у щоденнику: "Был в Мотроновке. Напрасно я уверял себя целый год, что не люблю Саши. Когда я простился с нею, почувствовал, что никто уже не даст душе таких ощущений. Жаль было потерять девушку столь кроткую, столь добрую, столь возвышенно чистую, и я решился удержать ее. Итак, я объяснился с матерью, и решено, чтобы по возвращении из-за границы я женился. Теперь я спокоен. Знаю, с кем предстоит мне продолжать жизнь. Ольга Петровна – не малороссиянка, – иначе, может быть, она воспреобладала бы над моим сердцем. Я ее нежно люблю. Но Саша, воспитанная матерью, будет лучшею женою".

На весіллі Куліша боярином був сам Тарас Шевченко.

Чи були вони друзями в найширшому розумінні? Хтозна. Куліш був освіченіший, зате Шевченко – талановитіший. Усе своє творче життя Куліш намагався компенсувати головою те, чого бракувало серцю. Сидів над книжками. Скрупульозний. Ретельний. В’їдливий. Шевченко – не такий. Пройдеться полум’ям по паперу, а потім візьме та й закине.

"Куліш перевищував Шевченка силою критичної аргументації і, як людина з більшою систематичною освітою, значно більше знав, і тому мав більшу самовпевненість. Стиль їх взаємин безперечно усталився вже тоді: деяка протекційність і повчальність тону з боку самовпевненого Куліша, сполучена… із пошаною до поетичного дару Шевченка, а з боку Шевченка – завжди щире признання освіченості й національних заслуг Куліша при одночасному критичному – в душі – ставленні до його безмірної амбіції та впевненості. Шевченко завжди вмів визначити певну межу для Кулішевих тенденцій впливати на нього", – пише дослідник Павло Зайцев.

Куліш ставився до Шевченкової творчості так само, як і до всього в житті – то підносив до небес, то змішував із самісіньким брудом. Від захопленого "гук воскресної труби Архангела", "сяйво духа", "національний пророк" – до нищівного "п’яна муза, підтримана гіршими, а не кращими умами своєї батьківщини".

Часом Куліш відверто епігонить Шевченка – у римах, ритмі, образах:

Тихий берег понад морем

Темна нічка обіймає.

Виплив місяць із-за хмари,

Море стиха промовляє:

Хто се ходить? Чи безумний,

Чи коханнєм недугує?

І сумний він, і веселий,

І веселий, і сумує.

Куліш ніколи не напише вірша, рівного за силою Шевченковим. Однак до кінця сповідуватиме Тарасову романтичну традицію. Фанатично. Самовіддано. Як чернець. Це зауважить навіть шеф жандармів граф Орлов у черговій доповіді цареві Миколі І: "Книги Куліша могли б так само впливати на малоросіян, як і вірші Шевченка, тим більше, що створені для дітей старшого віку". А Іван Франко підведе під цією темою жирну риску: "До кінця життя він (Куліш) не міг вирватися з того круга понять, образів та проблем, які геніальною рукою поклав перед Україною Шевченко".

Ще складніше склалися Кулішеві стосунки з Марком Вовчком. Ця українська письменниця російського походження взагалі могла б, якби хотіла, відкрити чималенький музей із розбитих сердець. Смілива, прогресивна і впевнена в собі, Марія залишила глибокий слід у Кулішевому серці. Під впливом Марії він несподівано почав просторікувати про користь емансипації для жінки, про архаїчність родинних основ – аж до відвертого жорж-сандизму. Їхні стосунки були тільки платонічними, але Куліш завше хотів більшого. Узявся правити її "Народні оповідання". Авторка рішуче відкинула всі редакторські пропозиції. Куліш спаленів – та як вона сміє?! Любов і образа, хіть і ненависть довели Куліша до того, що він пустив у письменницьких колах плітку, буцім твори Марка Вовчка насправді написані її чоловіком. А вона… здавалося, навіть нічого не помітила. "Її легковажність і зрадливість загубили мене", – скаже врешті Куліш. А вона знову не помітить.

Олександра, дружина, усе це переживала важко. І здебільшого мовчки. Подружнє життя для неї поволі ставало пеклом. Спершу – арешт чоловіка за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві. Три місяці допитів. Після цього удару Олександра народила мертву дитину. Більше ніколи не вагітніла. Чоловік часто дорікав їй безплідністю. Влаштовував скандали. Казав, що вона перекреслила його мрію стати багатодітним батьком. Присікувався до кожної дрібниці. Із усього міг витягти привід для сварки. Олександра – економка, куховарка, покоївка, а не кохана дружина – часто не витримувала й вибігала з дому в одній сукні. Навіть посеред зими. Куліш потім картав себе, винуватив, обзивав останніми словами, божився, що це востаннє. Палко просив пробачення. То в неї. То в друзів – за те, що його благовірна – неосвічена селючка. На тлі величезного комплексу вини в Олександри почала розвиватися тяжка психічна недуга…

Читайте також: Чому київський генерал-губернатор до націоналіста Антоновича на вареники ходив

У 1856 Куліш напише в листі Плетньову: "Моя Олександра все гірше й гірше. Життя знищило її, зберігши мене. Я, слава Богу, цілком здужаю й працюю дуже багато, не втомлюючись. Коли в мене й є щось хворе, так це серце. У ньому стільки перегорнулося різних почуттів, що я дивуюсь, як ще воно існує".

Маня з Линовиць, а потім – Леся з Калюжинців. Куліша миттєво запалювала пристрасть. І про все-все в найдрібніших деталях він писав дружині. І про Марка Вовчка, і про Параскеву Глібову, і про юну Ганну фон Рентель Олександра також знала все. Терпіла.

Лише на схилі літ Куліш покинув парубкувати й нарешті помітив, що все життя коло нього була дружина.

Таким Куліш був у всьому – із вогню кидався в полум’я, од скандалів шугав до вибачень, наче жив на межі чорного з білим. Однак риси характеру Куліша не перекреслять його внеску в українську культуру. І деякі його думки звучать настільки злободенно, ніби їх висловили вчора:

"Порідшало вас, земляки мої, на Вкраїні; перемішалися ви з усяким язиком, а найбільш між тими, котрі повинні б вперед вести, вийшло з них таке, що ні до якого плем’я не пристануть; чужоземці в рідній землі, чужоземці і всюди, де не появляються. Бо живе німець по-німецьки, турок по-турецьки, англичанин по-англійськи і москаль по-московськи; тільки наш брат, українець, носить навиворіт свою одежу".

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і Telegram

Сергій ОСОКА для Opinion


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування »  

Новини