У Херсоні, Дніпрі, Чернігові, Одесі говорять російською, а ось уже в селах Херсонщини, Дніпровщини, Чернігівщини, Одещини незрідка почуєш українську.

Дивно, до прикладу, часто чути російську в далекому від півдня та сходу Житомирі, хоча вже в сусідньому Бердичеві російська майже не побутує. А що вже казати про Київ? Говорив в Одесі українською, а коли сказав, що приїхав із Києва, не повірили. А Київщина, до речі, так само українськомовна. Звісно, не без суржикових викрутасів з локальними домішками на всякий лад, однак-таки суржик цей український.

Читайте також: "Навіть жителі Західної України переходять на російську". Сумна правда про мову, яку варто знати кожному

Отже, виходить дисонанс. Українське село більше зорієнтоване на українську мову, аніж місто, і, впевнений, причина ховається не в питанні національної самоідентифікації. Бо ж варто вихідцеві з села потрапити до великого міста, він починає відчувати дискомфорт, "чужість" і переходить нехай на незграбну, але російську задля легшої адаптації й поступової асиміляції в середовищі.

Негоже, до прикладу, сидіти в шкіряному офісному кріслі й розмовляти з клієнтом українською, якщо десять твоїх колег так не роблять.

Читайте також: Більшість київських друзів не сприйняли моєї україномовності – політик

До цього ж вихідець із села почасти прагне приховати свою малу батьківщину, бо ж село очима багатьох українців – це нижча раса (звісно, я приїхав із Вінниці, а не з Калинівки). 

Тож починати провадити мовну політику, певно, варто з російськомовних міст, адже вони є своєрідними блокаторами побутування мови державної. В епоху тотальної урбанізації це питання особливо актуалізується.

Знаю, що зараз можуть налетіти так звані апологети двомовності, то для них одразу скажу, що мій допис не про це, а лишень про об'єктивні тенденції та причини переходу носіїв однієї рідної мови на нерідну. А за цим тягнеться низка інших питань.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram