Кожна людина носить у собі слоїчок, до якого складає свої жалі.

Спочатку, в дитинстві, ці жалі й образи кумедні та трохи смішні, як дитячі скарби – милий дріб’язок, що не має особливої цінності. Лише має барвистий і різноманітний вигляд.

Читайте також: Наш вуличний код: що це таке й чому маємо його позбутися

Із часом жалі стають справжнішими, тьмяніють і набирають ваги. Перші смерті близьких, перші глибокі образи та зради. Дитячі жалі витягуються зі слоїчка, щоби дати місце дорослим і важнішим. Слоїчок наповнюється та важчає, зміщуючи центр нашого тяжіння й розбалансовуючи нас під час ходьби життям. Часом так, що доводиться притримуватися руками за стіни й перепочивати, віддихуючись.

Іноді, якщо життя потрапляє в дуже сприятливу та гарну фазу, й ми, веселі, бігаємо, стрибаємо чи під час танців – частинка вмісту слоїчка розхлюпується через краї, звільняючи нас від частки жалів. Але він ніколи не спустошується повністю.

Читайте також: Іноді не вибухають: бомби, яких так боїмося, можуть виявитися заіржавілими залізяками

Ми носимо в собі свої слоїчки з жалями, які з віком тільки набирають токсичності та ядучої сили, й доводиться дуже пильнувати за тонкими стінками, щоб не розбилось і затекло нам усередину, отруївши та випікши.

Тому зустрівши якусь надміру засмучену чи з віком утомлену й роздратовану людину – не дивуйтеся їй. 

Ніколи не знати, що вона носить у своєму слоїчку.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram