Для мене головна перемога в тому, що незалежність була збережена та утверджена. Ми навіть інколи собі не уявляємо, яку велику та вражаючу дистанцію пройшли. Про це пише Мирослав Маринович для "Нового часу". 

Дуже часто, слухаючи критиків нинішньої України, можна почути, що нічого не змінилось. Але ж ні, змінилось багато. І за це все я дякую тим, хто був причетний до цих змін. Та з іншого боку, ми маємо справді ще багато поперед себе.

Хоча б, до прикладу, патерналізм. Масова спокуса людей впадати в патерналізм і очікувати, що саме держава зробить їх щасливими, видається мені ну таким вже анахронізмом. За ці роки люди би вже мали усвідомили, що з такою позицією слід прощатись. Мала би з’явитись насолода від того, щоб бути відповідальним і бачити результат своєї праці.

Донедавна я хотів вірити, що цю рису має наше молоде покоління. І я справді був налаштований дуже оптимістично. Та сьогодні вже точно знаю, що це було перебільшенням. Зауважте, як легко сьогоднішня молодь приймає манери минулого, з якими, як мені здавалось, ми вже мали би розпрощатися. Це я про ту радість від того, як «круто» повівся наш новий президент чи то в Борисполі, чи то в інших місцях. «Круто! Молодець! От дав!». Вибачте, але це комісарська поведінка. Я вже проходив це у своєму житті. Це було круто і в час більшовиків. Чому воно повертається? І чому знову заражає серця молоді?

Читайте також: "Кочубеївщина": чому нашим політикам варто навідатися в Борщагівку

Так, молодь готова до нового життя, але нині я вже розгублений і не можу сказати, що молоді люди цілковито інакші. Вони можуть заразитись вірусами, які все ще гуляють у нашому організмі.

Нікуди не дівся і комплекс меншовартості. Сьогодні він вчувається по-всякому і по-різному. Наприклад, на півдні країни мені траплялось чути від українців, що не можна сваритись з Росією, що нам це погано обертається і треба дружити. Але ж ніхто спеціально з Росією не свариться — це вона на нас напала. Та цей комплекс меншовартості — що від нас нічого не залежить, що ми такі й маємо пристосовуватись — дуже глибоко сидить у народі.

Загалом мені здається, що як держава ми ще боїмось змінити свої визначальні параметри. Так, зроблено багато, але це як ямковий ремонт дороги. Тут ямка — залатали, там ямка — закатали. І в нас все добре. Але з точки зору державного менеджменту, ми все ще живемо у квазірадянській державі. Ми тільки залатали ямки, а нам треба змінити усе дорожнє полотно. Тобто змінити систему правління державою. Так, як це зробили прибалтійські держави, колишні радянські республіки. Погляньте, як вирвалась уперед Естонія. Тут у нас багато праці.

Читайте також: Україна як пустеля: звільнитися від орієнталістського міфу

Є ще одна риса, яка тримає нас у квазірадянському світі. Я називаю це адміністративна зневага до гідності людини. Наприклад, зовсім недавно я був у одній офіційній установі. Стільців у коридорах немає - люди стоять. Був недавно і в лікарні, де у величезному коридорі попід стінами перед кабінетами стоять люди. Де стільці? Як на мене, це абсурдно. А повага до людини починається саме з таких дрібних деталей — чи є їй де присісти, скільки кабінетів їй треба пройти, щоб вирішити якесь питання — один чи десять? На всі подібні речі треба дивитись не з бюрократичної точки зору, а як вигідно насамперед людині, щоб вшанувати її гідність. Є окремі напрацювання. Скажімо, банки вже стараються масово застосовувати систему, коли відриваєш талончик, отримуєш свій номер у черзі, й чекаєш собі в кріслі. Та якщо говорити загалом, то тут ми ще глибоко сидимо в минулому.

Набута чи вроджена ця риса? Однозначно, що набута. І вона дуже легко відходить. За іншої системи ми би через 10 років про все це забули і сміялись би над собою. Треба лише, щоб з’явилась та політична сила, яка захоче цей устрій змінити.

Тож якщо президент Зеленський хоче змінити систему в країні, то він якраз і має цей шанс. Бо не прив’язаний до минулих стереотипів. Я буду йому лише вдячний, коли він принесе радикальні зміни. Це не означає, що я покладаю надії на нову владу. Поки що я лише кажу, що в нього є шанс.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram