Реваншу не буде.

В Україні є сила, яка не пропустить рускій мір.

Щоб зрозуміти це, варто було прийти-приїхати на День Незалежності в Київ і подивитися на «народний» військовий парад.

Не всіх убила війна. Не всі виїхали за кордон. 
Приказка «за одного битого двох небитих дають» – точно про нас.

Закінчився День Незалежності. Вже написані сотні чи тисячі дописів учасниками параду, а я зі своїм враженням забарилася. Я й досі оговтуюся від осмислення побаченого і почутого. Я приходжу до тями від усвідомлення СИЛИ українського народу.

Ця сила не допустить реваншу. Ця сила не допустить рускій мір в Україні.

Це усвідомлення прийшло, коли ми, кияни і гості, живим коридором стояли вздовж вулиць, а повз нас мала пройти колона ветеранів. Ми стояли, чекали. У нас не було режисера. Ми не домовлялися, що робити. Наші дії були спонтанні і спільні. Багато з нас були у вишиванках. Ми були українцями.

Перед початком проїхало їхало авто і голос з гучномовця чемно просив учасників живого коридору не виходити на поїжджу частину, по якій рухатиметься ветеранська колона.

Ми чекали. Спочатку з’явилися вершечки прапорів. Вони наближалися, росли, ставали прапорами, за якими чітко окреслилися люди. Коли з’явилася голова колони, нас наповнила радість. Колона наближалася. Не змовляючись, ми почали скандувати: «Сла-ва! Слава!»

Читайте також: Яніна Соколова: Ми, українці, не цінуємо належним чином тих, хто ризикує життям заради нашої теплої, спокійної кави зранку

Попереду йшли вдови і матері. Вони несли портрети своїх синів, чоловіків, братів – зрілих, але більше молодих. Вони усміхалися до нас з портретів, якось безтурботно, ніби світлини закарбували ті миті, коли наші захисники були ще з нами, коли ті були щасливі. І ми заплакали. Живий коридор плакав від болю за втратою. Від усвідомлення, через що пройшли наші герої. Люди вздовж вулиць плакали від болю за вдів і матерів, від болю за сиріт. Від болю за свою країну і її знищений цвіт.

За колоною з матерями ішла колона учасників бойових дій. Повз нас проходили рядочки ветеранів в медалях та орденах. У візках, на протезах, чи на своїх, часто без руки або й без двох, кульгаючи чи рівно, тримали стрій. І ми стали аплодувати їм і хором вигукувати «Дя-ку-є-мо» і «Слава! Слава Героям». Ветерани йшли, ішли, а ми аплодували, аплодували, дякували, дякували. У пам’яті зринули кадри хроніки ІІ Світової, як наші, з квітами в тилу зустрічали наших з війни – і ця паралель додала гіркоти, невже це відбувається не в минулому, а тепер і з нами.

Колона все йшла. Ветерани були вишикувані по областях. Кожна область несла свій розтягнутий на всю ширину вулиці банер, свої герби, свої знамена. Ми безперервно аплодували і гукали «дякуємо» та «слава». Ми хотіли це сказати кожному ветеранові, але їх було так багато, що ми намагалися подякувати кожному рядочкові у шерензі кожної області. Але і їх було багато, вони йшли безперервно, тож ми безперервно гукали «слава» і «дякуємо», утворивши в повітрі омофор, зітканий з поваги, подяки і любові, щоб тим омофором огорнути кожного бійця.

Якоїсь миті мені здалося, що ветерани трохи розгублені. Може вони не очікували на хвилю такої вдячності? Адже наша країна дуже мало говорить їм про це по телевізору, на вулицях. В житті вони мабуть більше чують «ми вас туда нє пасилалі». Така вже у нас сформувалася державна політика, якою політики ще й пишаються, що громадяни не відчувають, що у нас війна і ми воююча країна. Така політика автоматично викинула ветеранів на узбіччя байдужості, як щось звичне, повсякденне. Аж такий живий коридор щирої безмежної подяки уздовж усього маршруту слідування ветеранів. І цей живий коридор плаче, журиться, витирає сльози й усміхається, любить, дякує, пишається.

Колона йшла, і йшла, і йшла. І так майже дві години поспіль безперервного потоку. Ми аплодували і дякували, дякували й аплодували. Якось на концерті ми аплодували хвилин 20 і кричали «браво», після чого я не відчувала довго ні рук, ні голосу. А тут дві години безперервного плескання в долоні та на весь голос безперервного вигукування подяки – а долоні ніби не плескали, готові хоч весь день аплодувати, і горло ні на йоту не охрипло, ніби й не кричало.

За колоною з ветеранськими областями йшла колона з окремими батальйонами, за колоною з батальйонами ішла колона з капеланами, за колоною капеланів ішла колона госпітальєрів. Усі зі своїми банерами, усі зі своїми знаменами. За колоною госпітальєрів ішла колона борців за Україну, політв'язнів та репресованих радянським режимом. А ми все аплодували і дякували…

Мабуть я кричала дуже голосно своє «Дякую», бо іноді ветерани вихоплювали мене очима з натовпу, упізнавали, махали привітно:

– Пані Ларисо, ходіть до нас, у наші ряди! – і це було зворушливо.
І що найголовніше, фраза, від якої наверталися сльози. 
– Пані Ларисо, дякуємо за тил!

А дехто з ветеранів навіть умудрявся вийти зі строю і обійняти мене. Зненацька запитала себе: «Чи обіймали б вони так мураєвих і червоненків» за їхню діяльність? Адже в колоні йшли і україномовні, і російськомовні – і вони були однодумці. Бо разом тримали банери «За українську Україну». Вони розуміли, що це значить. Це Україна без руского міра.

Колона скандувала: «Україна понад усе!», «Слава Нації!», «Смерть ворогам».

Знаєте, що ще скандувала ця колона, яка крокувала в орденах і медалях? Яка понюхала пороху, яка зазирнула в очі смерті, яка вміє воювати не на словах і вже не зупиниться ні перед чим. Ця колона ветеранів скандувала: НАМ ПОТРІБНА ПЕРЕМОГА! Не «побєда» – перемога. Перемога над ворогом – і для початку перемога тут, в Україні…

Учасники колони розтягнули величезний банер: «УКРАЇНА БУДЕ УКРАЇНСЬКОЮ»

Замикали колону звичайні громадяни, як я. Пропускаючи ветеранів, живий коридор вливався у хвіст колони і ставав її продовженням.

І в цьому всьому була така могуть, така міць, таке єднання, такий український сильний дух, що спирало подих.

ЯК би я хотіла, щоб після білосніжної постановки модними талановитими режисерами президентської частини параду, президент, його команда і постановники приєдналися до колони, яку організував «народ».

ЯК би я хотіла, щоб вони нарешті побачили УКРАЇНСЬКУ природу цієї стихії і, що головне, її СИЛУ.

ЯК би я хотіла, щоб вони відчули, що насправді ОЦЯ сила вирішує, куди їм усім рухатися включно з їхніми олігархами. Так, вони можуть деякий час плисти проти цієї річки і її сили, але рано чи пізно, ця стихія примусить їх плисти в одному напрямку. Як примушувала всіх.

Як би я хотіла, щоб керівництво нашої країни, а також вся п’ята колона, якій робить реверанси державне керівництво – ЗРОЗУМІЛИ: чинити опір марно. Ви лише втрачаєте час і свій, і наш. У кінцевому результаті все одно буде по-нашому. Буде так, як вирішить ЦЯ СИЛА, буде по-українському.

Керівництва тому і не було на цьому параді, бо це незрозумілий йому український світ. А дарма не було. Бо цей світ прийдеться зрозуміти.

Читайте також: Дроздов: Ми, сучасне безвізове покоління, досі мусимо махатися з радянськими бабульками

Ми пройшли точку неповернення. Все. Це крапка. Буде Українська Україна. А від керівництва держави лише залежить, КОЛИ вона буде. Якщо влада чинитиме опір, насаджуючи чи прилаштовуючись до русского міра – українська Україна постане пізніше. Не чинитиме опір – постане раніше. Але українська Україна так чи інакше БУДЕ.

Так, будуть спроби не допустити Української України. Буде ще багато небезпечних спроб. І головний фронт зараз проходитиме не на сході з танками. І не в телевізорі з рускімі воплями. На сході і в телевізорі все видно. Головна підпільна НЕВИДИМА, непомітна неозброєними оком війна ведеться зараз в освіті. В освіту оркестр руского міра залучив звучання ще одного музичного інструмента, з гіпнотичним ефектом, назва якого мультикультурний космополітизм. Мета якого виховати високоосвічену людину, поліглота – але без коріння, без роду й племені, людини світу, байдужу до українських цінностей і горду за все запозичене, НЕукраїнця. Ще нас чекає запекла боротьба на цій ниві.

Але й це ми поборемо. Щоб бути впевненим, Вам треба було побувати на параді.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram