MENU

Мистецтво залишатися собою

338 0

Мар'яна Савка, фото з ФБ

"Прийдеш до мене на виставу?" – чую в телефоні та відчуваю легкий щем. Невже досі не відпустило? Та ні, воно мене не тримає, просто це як фантомний біль – коли нема вже чому боліти, а воно все одно відчутно.

Я не була в театрі дуже давно. Спершу просто не могла туди ходити. Це так, як із колишнім коханим – намагаєшся не бачитися, щоб не роз’ятрювати почуття. А потім потроху байдужієш.

Колись ми починали разом на цій сцені, навпроти якої я тепер глядач. І ні, я не жалкую, що пішла з театру. Це був мій свідомий вибір. Я радію, що вона, та, із якою разом займалися в театральній студії, репетирували свої перші ролі, не зрадила своїй мрії. Я знаю, як це непросто – бути вірним театру, не зважати на життєві негаразди, маленькі заробітки, виснажливі гастрольні графіки, життя без поділу на роботу й відпочинок. Вона змогла, її не лякає ця вічна боротьба за театр, за роль, за себе, коли йдуть роки, а тобі треба доводити, що ти цікава, унікальна, геніальна. Чи лякає? Насправді ми мало знаємо одна про одну.

Ми не бачилися давно. Вона грає пристрасно. Ця роль Меґ у виставі "Королева краси" Мартіна МакДонаха цілковито їй пасує. В її героїні так багато тамованого божевілля, що проростає зі втрачених надій і викреслених мрій. І паралельно з виставою я проживаю інший сюжет: думаю про те, що я була однією з них, що я завмирала від щастя приходити до цієї зали на кількагодинні тренінги й репетиції. Я все це любила – облущені стіни, вогкий холодний підвал, де ми часто займалися. Цей затишний кабінет нагорі, де можна було попити чаю, і гримерку, водночас і костюмерну, з її особливим запахом театральної пудри і гриму.

Читайте також: Биті діти, або Чому ми стаємо толерантними до насилля

Одного літа мене, студійку, взяли в подорож трупи до Криму. Спершу це був фестиваль, потім тренінговий табір у заповіднику Карадаг. Нічого дивовижнішого в моєму житті не було. Від краси природи аж краялося серце. Такого пряного пахучого повітря годі було ще десь знайти. Печені на вогні мідії й місцеве домашнє вино були найвишуканішою трапезою. Люди довкола здавалися напівбожествами, які поклоняються Діонісу. Сонце піднімалося з-за гір і заливало світлом сосни, пробуджуючи скреготливий хор цикад. Це були дні, коли ми ховалися від спеки у скелястих гротах, а ночами співали й танцювали під міріадами зірок. Ми творили імпровізоване дійство в гірській ущелині, підсвіченій факелами. Рухалися в химерному танці. Феєрична вистава для нічних духів, які, мабуть, там жили. Під кримським небом. Чи було це мрією, яку я зрадила? Я не до кінця вірила, що все це мені належить. Я не цілком була впевнена, що з цього вийде щось путнє та що я чогось важливого досягну. Я сумнівалася в собі.

Це були суворі дев’яності. І за літом – останнім безтурботним літом в університетському гуртожитку – насувалися неминучі холоди. А в мене в цьому місті не було ні дому, ні родини. Як вижити на півставки актриси другої категорії? Як знайти житло? Як пояснити батькам, що це серйозно? Я була дуже юна й зовсім не самостійна у своїх рішеннях. Одного разу приїхав мій старший брат і сказав, що без мене додому не повернеться. Це все. Скінчилися жарти. Я почала холерично шукати серйозну роботу. Якщо би не знайшла, батьки мене до мого великого міста не відпустили б. Знайшла. Цілих шість років прожила у професії, яку не вважала своєю. Шість років забрала в себе та в якоїсь іншої людини, яка, мабуть, мріяла про це робоче місце. Накривала не депресія, а тиха безнадія. Важке не-буття собою. Рятували вірші й ті рідкісні фестивальні моменти, коли стояла на сцені й читала свої тексти. Вийшла заміж за людину, яка ще більше потребувала віднайти себе. Ми були дуже схожими одне на одного, нас дико муляло невміння жити так, щоб кожна мить приносила радість. І коли наше мало яскраве життя зайшло в глухий кут, раптом сяйнула рятівна ідея створити видавництво. Мені було 29 років. Треба було починати спочатку.

І треба були лишати оте не моє, але таке вже звичне, і навіть затишне місце праці.

Сама зробила вибір. Це так, як у стосунках, – інколи треба піти.

Ми часто зрікаємося шансів, які нам підкидає життя. Боїмося втратити свій маленький здобуток. Як у грі на мільйон. Більшість воліє залишитися при своїх ста тисячах та не ризикувати.

Ми не даємо чомусь новому ввійти в наше життя, бо боїмося щось порушити в системі довго вибудовуваних балансирів. Не змінюємо нічого, бо вже щось ніби здобули. Так було всі роки після театру та до видавництва. Була робота, яка була хорошою, але не моєю. Вона давала мені можливість потроху утверджуватися, вростати в моє місто, але не давала крил. Я не знала, про що мені мріяти. І повільно гребла в бік депресії. Коли ми створили з тодішнім моїм чоловіком і партнером видавництво, зрозуміла, що почався новий етап у житті. Усе було на драйві, бо все треба було створювати з нуля та брати участь у всіх процесах – суцільна творчість. З одного боку – творення книжки як продукту, з іншого – придумування нестандартної промоції. Ось де всі мої театральні таланти можна було застосувати! І я писала сценарії на презентації книжок, писала музику, збирала друзів-акторів, була й режисером, і учасницею дійства, переодягалася в чудернацькі костюми, бігала по прес-конференціях, ночами витинала метеликів, шила ляльки для чергового шоу чи малювала запрошення. Круто було відчувати себе всіма відразу – авторкою, видавчинею, редакторкою, дизайнеркою, художницею, сценаристкою, артисткою і при цьому ще й продавати на стенді книжки. Добре, якщо книжок небагато. Але їх стало більше, а прибутку вони не давали. За кілька років мене поглинула рутина. Із головою. Я не знала, як із цього піднятися. Кудись подівся гепінінг, залишилися не дуже веселі будні. Минуло шість років із того часу, як я стала співзасновницею видавництва – і я зрозуміла, що ні в чому не бачу сенсу. Тоді доля знову підкинула мені театр – цього разу як одну пересувну англомовну академію перформінгу, яка передбачала два тижні тренінгів в іншому місті. І ось… Мені тоді було вже 36. Усі учасники в групі як не молодші, то суттєво молодші. Територія, на якій мені дико не комфортно, бо я гостро відчуваю всі свої баґи: у мене вже не той фізичний ресурс, я не маю такого ж запалу, і найгірше – я не розумію, навіщо мені це все, і не розумію, чого ж я хочу. Перша розмова з психологом у групі, він питає: ким я себе бачу через п’ять років – і я розгублена та прибита. Я втратила себе. Ким я себе бачу? І я несміливо кажу: письменницею. І ніби нема в мене ні видавництва, ні всіх моїх здобутків і чудових книжок, прекрасних авторів, які отримали купу премій. Я залишила собі в активі тільки те, що мала сама завжди. Але й у це не надто вірила. Письменницею? Але ж уже значно молодші за мене люди мого цеху добилися значно вищих висот. А про мене як письменницю все менше згадують – усім комфортніше і зручніше бачити мене в статусі видавця. Припускаю, це були мої рефлексії, спровоковані невпевненістю в собі й утратою власної цікавості до себе. Річ, яка нерідко стається з нами, – самознецінення. Часто інші люди до цього причетні – але часто ми самі не даємо собі права належно поціновувати себе і свої таланти, вміння, заслуги.

Читайте також: Варіть борщ, ліпіть вареники: як знайти рівновагу в турбулентному житті

Із того моменту минуло ще 10 років. Змінилося майже все. Змінилася моя сім’я, вийшла вдруге заміж, народила прекрасного сина. Змінився масштаб мого видавничого бізнесу та рівень моїх власних завдань. Я стала відомою успішною жінкою. Увійшла у сотню впливових жінок країни. І в усій цій власній "крутизні" я раптом відчула, що втрачаю радість життя, втрачаю себе – бо відійшла від простих, але творчих процесів, коли все треба було робити самому – витинати вночі паперових метеликів. І тоді я зрозуміла, що маю робити щось ірраціональне, але таке, що поверне мені мене саму. І мені в порятунок знову прийшла сцена. Та сцена, від якої я колись відмовилася та куди повернулася в цілковито іншій іпостасі. Всесвіт – добрий, він тут, де подарував мені неймовірних музикантів, які ще й стали мені близькими друзями, і ми почали творити спільний проєкт – вірші й музику на сцені. І раптом мені розв’язався давній забутий міх творчості – я почала писати пісні. Тепер репетиції нашого тріо – це територія, де оживають мої музичні мрії. Я піснями розказую людям про життя, у них багато мого особистого досвіду, за який я дуже вдячна долі. І цього було не досить – я взялася за акварель. Я малюю, співаю, пишу вірші й пісні. Для мене сцена стала такою ж потребою, як і офіс видавництва, де мої улюблені люди творять неймовірні книжки. Із кожним днем щось іще додається. З’являються нові друзі, вигадуються нові – і видавничі, і музичні, і цілком якісь інші проєкти. Життя в житті стало більше. Енергії й сили. Просто більше слухаю себе. Не дозволяю ні собі, ні іншим себе знецінювати. І вчуся мистецтву бути собою.

Навряд чи вийде ця колонка такою ж цікавою, як життя. Життя цікавіше та драматичніше за будь-який роман. А що вже казати про колонку.

Життя – то найбільший лабіринт, із якого ми шукаємо найдовшого й найцікавішого маршруту. Вихід однозначно буде. Найчастіше неочікуваний.

Кожен із нас міг би стати кимось іншим. Кожен зробив або ж не зробив якийсь крок в інше життя. Головне – не боятися робити кроки.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і YouTube

Мар'яна САВКА для Opinion


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини