Це така проста і наочна річ, що навіть говорити про неї вголос не надто пристойно: межу між умовним пост(пост)радянським світоглядом і його здоровою західною опозицією дуже ясно видно зі святкових фільмів.

У "Самому вдома" семирічна дитина Кевін Маккаллістер з іскрометною винахідливістю й гідною захвату впертістю боронить від чужаків рідний поріг, а дім – також із власним характером – допомагає йому всебічним захистом, прихованими можливостями і просто затишком, коли найгірше позаду, пише Катерина Калитко у блозі для Оpinion.

В "Іронії долі" ж прокляття безликих радянських кварталів настільки всеохопне, а повага до приватного настільки низька, що дорослий п’яний інфантил Женя Лукашин легко, без боротьби вдирається в чужий дім, і при цьому не тільки не дістає по заслузі, а ще й винагороджується амурною історією, якій передують "страждання одинокої жінки" в цьому безликому домі й карусель дивних облич, які справді геть не залишають місця для індивідуального переживання. 

Унаочнений в кінодискурсах цивілізаційний розлам, і мені страшенно втішно, що останніми роками українські телеканали частіше обирають для святкових показів усе-таки "Самого вдома".

Прикрашання домашньої ялинки – одна з найкращих зимових медитацій. Ціле щастя, коли вдається викроїти перед святами окремий спокійний день і здійснити цей ритуал у домі, де виросла, без зайвої біганини.

Читайте також: Як святкують Новий рік та Різдво в Йорданії – розповідь українки

У нас велика ялинка, вже багато років штучна, ще з тих часів, коли екосвідомість не стала повальним трендом. Її потрібно видобути з міжсезонного сховку, закріпити на підставці, випростати прим’яті гілки й відрегулювати їхню висоту. Потім настає черга кількох коробок іграшок.

З багатьма із цих прикрас ми ровесники, декотрі навіть старші, а біографії деяких я вже пам’ятаю й сама. Кожна всередині коробки загорнута у власний шурхітливий папір, ти береш у руки згорточок і спершу вгадуєш навпомацки, за вигинами, що там, і вже тоді розгортаєш і переконуєшся, що нічого не забула за суєтний рік.

Я ніколи не прикрашаю ялинки однотипними прикрасами в модній кольоровій гамі, не дотримуюся симетрії за всяку ціну. Мої іграшки переважно скляні й мають власні історії, а веселий хаос їхнього щоноворічного співіснування на ялинці завжди витворює історію нову.

Ось рибка і чайничок з тонким носиком – пара старожилів, антикваріат з істотно вибляклою позолотою, який займає почесне помітне місце нагорі. Ось яскравий святковий дзвіночок, ось притрушений снігом годинник із гирьками-шишками, ось китайський ліхтарик, сова і ворона – всі розлітаються по гілках верхнього ярусу.

Далі йдуть розмаїті кольорові будиночки, з яких витворюється багаторівневе місто. Над ним пролітає кумедний щокастий янгол. На околиці відважно гуляють лісові звірята. У зеленій печері дрімає кокетливий дракон з проникливими очима й довгими віями. До міста наближається ошатний золотий паровозик.

Настає черга людей і людиноподібних персонажів: ось дівчинка в старосвітській свитці й хлопчик на санчатах зі злегка надбитим полозом, нерозлучна парочка під кодовою назвою "Кай і Герда", ось весела бабця з куркою під пахвою, ось східний факір у чалмі й шальварах, ось древній Миколай у гостроконечній шапці з вицвілого срібла і модний Санта в яскравому червоному костюмі.

По нижніх гілках біжить зграйка оленів, там же танцюють кількоро кумедних сніговиків. Гірлянда з кольоровими вогниками – і вся ця компанія оживає, рухається, підморгує і веселиться.

Щоразу, навіть коли доводилося прикрашати ялинку поспіхом, в останній день старого року, бігцем перед дорогою, без дотримання субординації персонажів, руйнуючи казкову концепцію, якісь скромні півгодини біля ялинки були найкращим заспокійливим. І є.

На питання "Де ти вдома?" інтелектуали начебто стандартно відповідають: "Там, де моя бібліотека". Я не виняток, ось тільки завжди додавала, що там іще неодмінно мусять бути мої ялинкові іграшки. Мама іноді з жалем згадує, як за її дитинства у цьому ж домі впала велетенська ялинка, потрощивши багато пам’ятних прикрас. Побоюючись такого сценарію, я завжди передбачала кілька варіантів кріплень і стабілізації для своєї ялинки.

А потім настав 2014 рік. До війни неможливо належним чином підготуватися. Хтось пригадує свої наймалодушніші думки того періоду? Я от, наприклад, думала, що у Вінниці – штаб Військово-повітряних сил України, тому за найгіршого розкладу ми можемо зазнати удару з повітря. І що мені, можливо, доведеться вивозити батьків кудись у безпечне місце. Що тоді буде з тим, що неможливо вивезти? Моя бібліотека згорить? Чи її розкрадуть?

Доля ялинкових іграшок уявлялася більш однозначно: так чи так, їх розтрощать. Такий делікатний крам рідко виживає на жорнах часу, і ніхто не панькатиметься з його вивезенням. Від цього накочували страшенні гіркота і злість. Символічна вага і додана вартість ялинкових прикрас виявлялися неспівмірними їхній крихкій природі, більшими за все, що можна скласти в коробку. Чи може бути жаль речей, коли гинуть люди?

Може. Якби в людини не було дому (з речами у ньому), то не було би й внутрішньої потреби захищати цей дім, і гинути за нього. Від найтіснішого родинного до найбільшого спільного дому. Так ми всі й почали боротися, хто на фронті, а хто – з максимальною самовіддачею працюючи на своєму місці. І все одно це не дає позбутися почуття провини. Я дуже запам’ятала бійця з телерепортажу в січні 2018-го, який розповідав про потужні ворожі обстріли на Донецькому напрямку на Святвечір і перший день Різдва. Він тоді сказав, що для них, на передовій, найголовніше – життя. А потім додав: "Життя людей, які позаду нас. Головне, щоб вони цього всього не побачили".

Є красива святочна історія про різдвяне диво в окопах Першої світової. Мова про неофіційні короткочасні перемир’я на час Різдва, коли піхотинці на прилеглих позиціях (найчастіше англійські й німецькі) виходили зі своїх шанців на нічийну землю, обмінювалися символічними дарунками, разом ховали мертвих, часом навіть трохи грали у футбол.

Читайте також: З дюжиною устриць та індичкою з каштанами. Як святкують Різдво у Франції – розповідь українки

Відомий фільм "Щасливого Різдва" – саме про це, а ще пам’ятник Різдвяному перемир’ю стоїть у французькому Ельзасі, в містечку Френінген. Проте так було не повсюди, та й то переважно у 1914 році, коли світ ще зберігав рештки старої людяності й моралі. Коли вона потонула в крові, після битв на Соммі та під Верденом, після іпритових атак, колосальних жертв з обох боків і глобального розлюднення внаслідок цього, різдвяні казки на фронті перестали бути можливими. На століття вперед.

У фрагментованій реальності гібридної війни втілюється мій дитячий кошмар: до тебе в дім ломиться безцеремонний п’яний Женя Лукашин, не сумніваючись, що йому так можна, а всі довкола висловлюють хіба що легкий осуд, а то й сподівання, що все у вас закінчиться добре. І тобі залишається, як малому Кевіну Маккалістеру, винахідливо акумулювати всі свої нехитрі підручні засоби, щоби протистояти вторгненню. Комусь, звісно, від цього буде тільки смішно. Але ж ти так просто не віддаси свій дім. І свою бібліотеку. І свої ялинкові прикраси.

Моє покоління – вузол, у якому перерваний історичний наратив минулого сполучається з цілісною історією, що прямує в майбутнє. Тому для мене й для інших моїх ровесників безцінним благом є пам’ять, можливість реконструювати бодай щось зі свого дитинства, знайти загублений фрагментик великого пазла родинної історії, доточити грубої нитки оповіді там, де бракує, засвідчити свою немарну присутність у великому світі.

Дім – неодмінне осердя кожної такої історії. І зимові свята з усіма своїми підсумками, обіцянками й сантиментами – завжди так чи інакше історії про дім. Про той, в якому ти прибиратимеш напередодні Різдва, і десь у далеких закутках раптом знайдеш позлітки з Різдва минулого. І навіть не конче з минулорічного. І зможеш пригадати, за яких обставин вони посипались поза цей комод, і усміхнешся. І це буде можливим перш за все завдяки тому, що хтось зараз в окопі на своєму східному посту стискає холодний автомат. Такий собі Кевін Маккалістер, який під тривожно-бойову мелодію "Щедрика" біжить із церкви захищати рідний поріг. Тільки дорослий. І звати його, скажімо, Семен.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube