Репродукція фото, на якому зображено виселення поляками українського населення під час операції "Вісла", що зберігається в архіві СБУ. Люблінська угода передувала операції "Вісла"

9 вересня 1944-го – 75 років тому – в польському місті Люблін підписали документ, який визначив долі близько 1,3 мільйона людей.

Документ називався "Угода між Урядом Української РСР і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР".

Цей польський комітет був щойно утворений у Москві – його визнавав за уряд Польщі хіба що Кремль. Тобто підписана угода насправді мала сумнівну легітимність.

З українського боку підпис поставив прем'єр Микита Хрущов, з польського – голова комітету Едвард Осубка-Моравський.

Йшлося про обмін населенням: з Польщі в УРСР мали переселити "всіх громадян української, білоруської, російської і русинської національностей", а в зворотному напрямку – "всіх поляків і євреїв, що перебували в польському громадянстві до 17 вересня 1939 року".

У перших трьох абзацах першої статті тричі наголошувалося, що йдеться про добровільний переїзд людей. Наприклад: "Евакуації підлягають лише ті, хто виявив своє бажання", або "Евакуація є добровільною, і тому примус не може бути застосований ні прямо, ні посередньо".

Насправді добровільно переїжджали лише протягом першого року – до кінця серпня 1945-го. Далі людей "переселяли" регулярна армія, внутрішні війська та органи безпеки.

Повідомлення про підписання Люблінської угоди. Газета "Свобода" (США) підкреслює, що міждержавний документ уперше підписав не СРСР, а УРСР.

Кілька родин в одній кімнаті. Ще не завершена Друга світова, червона армія навіть не взяла Варшаву (це станеться у січні 1945-го), а переселення вже розпочалося – з 15 жовтня 1944-го.

Читайте також: Літак з українцями, які були полонені Росією, приземлився в Борисполі. ВІДЕО

Минуло трохи більше року, і 17 січня 1946-го народний комісар держбезпеки УРСР генерал Сергій Савченко надіслав до Москви доповідну записку "О положении и политических настроениях среди переселенцев, прибывших из Польши по Люблинскому Соглашению".

На той час в Україну вже переселилися 268 757 людей – приблизно половина від очікуваної кількості.

"Значительная часть переселенцев, – повідомив генерал, – не получила жилые дома и размещена за счет уплотнения квартир колхозников". Виявляється, на Полтавщині з 1749 сімей переселенців лише 648 задоволені житловими умовами. З 2210 сімей, які замешкали на Кіровоградщині, одержали квартири лише 111 сімей, "остальные переселенцы размещены в квартирах колхозников по две-три семьи в одной комнате".

В інших областях УРСР картина схожа.

Перша сторінка доповідної записки "Про положення та політичні настрої серед переселенців, які прибули з Польщі за Люблінською Угодою".

І навіть коли людям надали окремі будинки, виявилося, що мешкати в них неможливо. Наприклад, в Одеській області переселенці "живут в неблагоустроенных домах, в которых не застеклены окна, отсутствуют рамы и двери" – і це в листопаді-грудні! В тій самій області належало відремонтувати 4955 будинків та збудувати 1856 нових, але жодного не звели і не відремонтували. Чому? Через брак будматеріалів.

Голодні й принижені. Становище вигнанців було тяжким не тільки через житлові умови.

Людям, пише нарком держбезпеки УРСР, "до сих пор не возвращено продовольствие и имущество, сданное ими воинским частям Красной армии по месту их прежнего жительства. Это обстоятельство, а также несвоевременная выдача хлебопродуктов в счёт трудодней, выработанных ими в колхозах, и отсутствие у большинства из них приусадебных участков усугубляет положение, в котором находятся многие переселенцы".

До напівголодного існування додалося вороже ставлення з боку місцевого населення.

Наприклад, Семенов – голова колгоспу "Ленінфельд" на Одещині – назвав прибульців з Польщі бандитами. А голова колгоспу на Донеччині (тоді Сталінська область) Савченко в нетверезому стані вривався до житла нових мешканців, обзивав фашистами та бандерівцями, кричав: "Приїхали сюди і забруднили нашу землю". Навіть уповноважена райкому в Одеській області Дубосарська попередила колгоспників, що переселенці – контрреволюціонери та зрадники.

"Назад до Польщі". Але найскладнішою виявилася інтеграція в сталінську колгоспну систему. Документи держбезпеки зберегли висловлювання переселенців, доведених до відчаю:

"Ми в Польщі жили краще, ніж тут. Нас Радянська влада обдурила, обіцяла дати землю, будинки, але нічого не дала. Зараз ми продаємо все і поїдемо назад до Польщі".

"У Польщі ми жили краще. Там я мала 4 га землі, 4 корови, 3 коняки. Тут нам дали 1 га землі і корову. Все, що ми залишили в Польщі, нам обіцяли повернути, але й досі не повертають. Я поїду назад до Польщі, а якщо не дозволять, поїду самовільно".

У коментарі до Люблінської угоди наголошується, що причиною цього "обміну населенням" є проведення нового кордону між Україною та Польщею.

"Нас привезли сюди на голодну смерть. У колгоспах над людьми тільки знущаються. Коли нас переселяли, обіцяли землю і худобу, але нічого не дали".

"Я не можу жити з родиною на 500 грам ячменю, отриманого на трудодень. Хоч на корові, але навесні поїду до Польщі".

"Їсти не дають, а працювати змушують навіть по неділях. Ми вирішили повертатися до Польщі – так жити далі неможливо".

"Ми тут голодуємо. Краще повіситися, ніж так жити. Треба вжити всіх заходів для того, щоб виїхати назад до Польщі".

Через кордон – за хабар. Найактивніші переселенці кидали роботу, розпродували майно і вимагали повернути їхніх коней, переданих до колгоспу. Говорили, що переїжджають на Волинь.

Але держбезпека через своїх інформаторів дізналася: "Они намереваются переехать сперва в один из районов Волынской области, а затем нелегально перебраться в Польшу".

Один з переселенців на Кіровоградщині сказав сусіду-колгоспнику (а той настукав): "Все розпродам і з однією валізою поїду до кордону Польщі, сплачу 30 000 рублів і буду там". За кілька днів він утік.

Процес самовільного переселення до західних областей УРСР набув масового характеру – найбільше з Одеської, Запорізької та Харківської областей. Зокрема, з 6810 переселенських сімей Одеської області до втечі вдалися 2000.

"Будет подвергнут аресту". Відтак розгортається суто радянський сюжет. Замість усунути причини незадоволення людей (а з рапортів держбезпеки видно, що керівництво країни знає і про тяжку ситуацію, і про її причини), починається пошук серед переселенців "підбурювачів-куркулів".

Їх швидко "знаходять".

Ось такий собі Панасюк. Компрометуюча обставина: "В Польше имел крупное хозяйство". Чим шкідливий: "Систематически склоняет переселенцев к выходу из колхоза и переселению в Польшу". Висновок: "После проведенной документации вражеской деятельности Панасюка, он будет подвергнут аресту".

Ось якийсь Клімаш – "бывший эсер… в колхозе не работает и склоняет к этому остальных переселенцев". Перспектива аналогічна: "После проведенной документации фактов антисоветской деятельности Климаша, он будет подвергнут аресту".

"Виявили" навіть цілі антирадянські групи, які "систематически проводили разложенческую работу среди переселенцев, призывая их к возвращению в Польшу". І не тільки розкладали-закликали, але й "высказывали террористические намерения в отношении партийно-советского актива".

Терористичні наміри – це розстріл.

По той бік. А що ж відбувалося в цей час на території Польщі, куди намагалися повернутися вигнанці? Там у січні 1946-го почався заключний етап переселення – примусовий.

У повідомленні про завершення "репатріації" йдеться, що цим "закінчено добивати українське населення на захід від лінії Керзона" і згадано також про "неймовірні звірства більшовицького переселення".

Адже добровільно їхати в УРСР більше ніхто не хотів.

Читайте також: "До Москви летів звичайним літаком у наручниках, прикритих ганчіркою": адвокат поділився подробицями звільнення Сущенка

На території, які підлягали "зачищенню", ввели війська – 3-тю, 8-му та 9-ту дивізії польської піхоти, 14-й та 18-й піхотні полки, прикордонні формування, підрозділи міліції та держбезпеки.

Українці, намагаючись уникнути лихої долі, тікали в ліси чи сусідню Словаччину, записувалися поляками тощо.

Насильницька депортація відзначалася надзвичайною жорстокістю, спротивом людей, сутичками з військовиками, жертвами з боку цивільного українського населення. Селянам давали дві години на збори. Це пекло тривало до червня 1946-го.

Нарешті 6 травня 1947 року українська та польська сторони підписали Підсумковий протокол, брехливо заявивши, що переселення відбулося в атмосфері порозуміння та згоди…

Протягом неповних двох років з Польщі виселили до України 482 109 людей, або 122 454 родини.

У зворотному напрямку – з України до Польщі – виїхали 789 982 особи, вдвічі більше. З контрольованої більшовиками території тікали добровільно.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube