Після усиновлення Надія і Володимир не могли зрозуміти, чому діти щоразу цілують їм руки і уклякають на коліна завязати дорослим шнурки Тепер у Сироватків багато чого позаду. Попереду – такі ось радісні дні. У це вірять і дорослі, і малі.

Сім років минуло після одруження Володимира й Надії Сироватків, коли почався Майдан. Обоє опинилися у вирі подій. Після революції Надія нітрохи не сумнівалася, що чоловік піде на фронт. У військкоматі йому відмовили. Через деякий час знову переступив поріг. І знову той самий результат. Мав проблему із здоров’ям. Чоловік ліг на операційний стіл. Через деякий час після того Сироватка мобілізували.

Надія проводжала його одна – дітей у них не було. Їм дуже хотілося мати власних малюків. Причому, не менше трьох, щоправда, не всіх одразу.

У Надії – двоє братів, у Володимира – дві сестри. Це був їхній орієнтир, однак доля розпорядилася по-іншому. Ні лікарі, ні знахарі не могли зарадити проблемі.

Що відчувала Надія, проводжаючи чоловіка на війну, знає тільки вона. На календарі був вересень 2014-го. Сотні загиблих під Іловайськом. З Донбасу щодня надходили тривожні новини…

Як далі склалося їхнє життя, Володимир і Надія розповіли журналісту. Час від часу у розмову втручалися троє активних хлопчиків – Артем, Максим і Микола. Нині вони – їхні діти.

Букет із…шкарпеток  

На той час, як і нині, Володимир працює у Міністерстві культури. У нього дві вищі освіти. Має фах юриста і магістра державного управління. Пані Надія згадує, як колектив відомства активно долучився, аби їхній працівник йшов на фронт у повній бойовій. Шолом, бронежилет, спальник, сумку штурмову – це те, на що скинулися коштами колеги. Дома теж подбали, аби він був належним чином екіпірований.

"У навчальному центрі на Львівщині пройшли підготовку, – розповідає Володимир, – Курси були короткотермінові. На фронті чекали нове поповнення. За два тижні вивчився на командира БМП. Хто не знає, це абревіатура назви бойова машина піхоти. Добре, що я служив строкову. Мав певні уявлення про армію, але ж були такі, хто не пройшов армійську школу".

Читайте також: Повчальна історія про усиновлення або Дуже важливо, щоб кожному з нас було для кого жити

Служити Сироватка направили в один з батальйонів 28-ї бригади. Бойове злагодження підрозділ проходив на полігоні Широкий лан на Миколаївщині. Там наш земляк зустрів своє 30-ліття.

"Подарунок отримав такий, що запам’ятається, мабуть, на все життя, – усміхається Володимир. – Перед тим волонтери доставили нам гуманітарну допомогу. Хлопці з мого підрозділу не змовлялися, але так вийшло, що більшість з них вручила… шкарпетки. Вийшов такий собі оригінальний букет для ніг".

У зоні АТО їхній батальйон прибув у Карлівку, потім  передислокувався у Красногорівку, звідки до Донецька рукою подати. Про умови – годі згадувати. Укриття знаходилося під плівкою. Харчі доїдали ті, що їх залишили попередники – добровольці з тероборони.

Згодом система забезпечення продуктами та водою поліпшилася, але попервах… Не вистачало офіцерів. На їхні посади направляли тих, хто мав відповідну освіту. Через три місяці Сироватко виконував обов’язки заступника командира роти по роботі з особовим складом.

Нічний дзвінок від бойового товариша

Обстріли їхніх позицій тривали мало не щодня. Під час одного з них Володимир біг у бліндаж, спіткнувся й упав. В цей час над головою просвистів уламок снаряда, ніби ножем розрізав намет.

Тієї ночі його дружину у Вінниці розбудив телефонний дзвінок. Коли згадує, дотепер мороз по шкірі.

"Ви Надія?", – запитав незнайомий голос у слухавці, – Я друг Володі…"

"Що я могла подумати після цих слів?", – каже жінка.

Насправді боєць просив її, аби вплинула на чоловіка. Бо він проявляє геройство і під час обстрілів не завжди ховається в укриття.

Читайте також: Після загибелі єдиного сина батьки десантника Артема Стриженка всиновили хлопчика-сироту. ФОТО

Один з найбільш масивних обстрілів був 3 червня 2015-го. У той день російські окупанти з "сепарами" мали намір зайняти Марїнку. Обстріл розпочали о 4-й ранку. Застосувати у відповідь вогонь артилерії не було команди. Комбриг взяв відповідальність на себе. Цей випадок активно обговорювався у суспільстві.

За словами співрозмовника, мабуть, саме така гласність уберегла полковника від покарання за самоправство. Полковника навіть підвищили у посаді. Троє одночасно загиблих бійців Володимир згадує тому, що ніхто з них ще не встиг одружитися, не залишили після себе дітей.

Тема дітей хвилювала Володимира. Після прощання із загиблими, переконався в тому, що після повернення додому найперше візьметься за процедуру усиновлення. Все інше вони вже випробували – і на лікарів викинули немалі кошти, і до знахарів їздили, навіть пробували метод, пропонований монахами з Афону.

Три виноградинки з Афону

Володимир і Надія з усмішкою згадують, як зверталися по допомогу до монахів в один з монастирів на горі Афон у Греції. З Інтернету дізналися, що там надають допомогу бездітним парам. Потопаючий за соломинку хапається. Так і в них.

Звідти надіслали листа. А в ньому – гілочку і три виноградинки, текст молитви. Розписали, коли і скільки разів її читати, стільки поклонів бити. У кінці листа була приписка: якщо допоможе, лист мають повернути в монастир за вказаною адресою.

"Ви навіть не уявляєте, через що ми пройшли!, – говорить пані Надія. – Постійні співчуття від знайомих, рідних: "Ой, ви ж такі нещасні. Як вам важко…". І це ще не все. Радили розлучитися. Дехто нашіптував на вухо, щоб сходила наліво, мовляв, багато чоловіків не знають, що то не їхня дитина, і нічого, живуть".

Коли сказали, що вирішили всиновити, то вже по-іншому почали співати. Ти така молода, воно тобі треба? Це ж чужа дитина.

Перша спроба усиновлення провалилася

У Вінниці у базі даних служби у справах дітей не виявилося здорової дитини до 3-річного віку. Саме таку хотіли взяти у свою сім’ю Сироватки. Про те, скільки і яких документів необхідно зібрати, кажуть, це могло бути темою окремої статті.

"Тепер служба знає про нас все-все, – говорить пані Надія. – Не знаю, наскільки це правильно надавати про себе так багато інформації. Але без того не обійтися".

Вони чекали повідомлення про можливу появу дитини на усиновлення.

В цей час Володимир поїхав в Одесу, у справах військової служби. Там зустрівся з жінкою-волонтером, яка зі своєю групою неодноразово допомагала їм в АТО.

"Коли відслужиш – давай будемо разом відновлювати країну", – сказала вона.

Так і сталося: вона очолила райдержадміністрацію одного з районів Одещини, а його призначили першим заступником.  Так Сироватки опинилися в Одеській області. Документи з вінницького обліку усиновлювачів перевели за місцем нової роботи. 

Читайте також: Вдова підполковника, що загинув у зоні АТО, усиновила 5-місячного малюка. ФОТО

Як же вони зраділи, коли їм повідомили, що можуть подивитися немовлятко. Мати-студентка після народження залишила дівчинку. Декілька днів минуло, як дитинка з’явилася на світ

"Ми раділи можливості нарешті стати батьками! – говорить Надія. – Протягом двох місяців щодня приходили до немовляти в лікарню. Купували одяг. Годували. Пісень співали, віршиками забавляли. Подружжя придбало речі першої необхідності, одяг, ванночку, навіть коляску. Правилами передбачено, що усиновити можна новонароджену не раніше, як через два місяці. За цей час біологічна мати може передумати і повернутися за дитиною.

"І ось до закінчення 2-місячного терміну залишається один день, – розповідає Надія. – Ми вже у передчутті завтрашнього свята. Але працівник служби вирішив подзвонити матері дівчинки. Та відповіла, що не має наміру змінювати свою думку. Що було далі, нам пояснити складно. Бо раптом виявилося, що дитину хоче забрати… батько. Ним виявився якийсь 19-річний хлопець. Словом, що там було далі, то вже інша історія. Відчуття того, що їм не судилося стати батьками, опанувало обох.

Цілували руки і зав’язували шнурки

Там же, на Одещині, їм запропонували подивитися інших діток – хлопчика і трьох братиків. Сироватки зупинили вибір на братиках. У голові Володимира мимоволі промайнула думка про трьох загиблих побратимів.

Сумну картину побачили у дитячому будинку. Його вихованці різного віку знаходилися разом. З трьох братів найменшим був Миколка. Він виділявся тим, що половину його обличчя закривав синець. Середульший Максим на рік старший від брата. Артем найстарший, нині він другокласник, а тоді, у 2016-му хлопчику виповнилося п’ять років.

"Жінку, яка їх народила, позбавили материнських прав, – розповідають Сироватки. – Потім їх усиновила сім’я. Через деяких час дітей відібрали. Причиною стало жорстоке поводження дорослих. Одному з хлопчиків під час побиття зламали ногу. Володимир і Надія з перших днів ніяк не могли зрозуміти, чому діти щоразу цілують їм руки. Коли дорослі взували взуття, діти уклякали навколішки і намагалися зав’язати шнурки".

"Тільки згодом ми з’ясували, що їх перед нами усиновила сім’я пастора, – говорить Володимир. – Це там їх навчили цілувати руки і приносити взуття".  

У перший день розбив вікно у школі

День 14 грудня 2016-го, напередодні Святого Миколая, можна назвати днем народження їхньої трійні. Саме тоді Сироватки забрали дітей до себе. Власної квартири у них не було. Жили у батьків Надії. Пройшли непростий період.

Поведінку дітей, яких назвали синами, словами не передати. Від них чули здебільшого матюки. Таке враження, що інших слів хлопчики не знали. Свій протест вони виявляли в один спосіб – падали на підлогу, билися в істериці. Був інший спосіб – вдарялися головою об стінку або нерухомо лежали на підлозі і не реагували на жодне зауваження.

"Найбільш прикро, що це повторювалося не тільки дома, а й на вулиці, – говорить Надія. – Бувало, в такі хвилини підходили незнайомі люди і починали мене виховувати. Погрожували викликати поліцію, повідомити, щоб позбавили материнських прав. Адаптація у дитсадку відбувалася теж непросто.

Брати билися з іншими дітьми, відбирали у них їжу, ігнорували вихователів. Так тривало упродовж року. Після чого брати змінилися. Уже не завдавали клопоту – ні вихователям, ні іншим дітям. Хоча прізвище Сироватків знали усі.

Торік Артем пішов у перший клас. У перший день навчання прославився – розбив вікно. Вікно засклили. Батько з учителем відреагували на пригоду з гумором. З сином провели бесіду про закони фізики. У нинішньому році всі дружно проводжали у школу Максима.

Володимир і Надія кажуть, що найважчий, на їхню думку, період уже позаду. Дуже важливо, що тепер мають власне житло. Купили квартиру. Правда, у дуже старому будинку, ще дерев’яному, з пічним опаленням. Однак це їхнє помешкання, де діти можуть галасувати, бігати, бешкетувати…

Сироватків, дорослих і малих, зустрів у бібліотеці. Хлопчиків привчають до книг. Там же ігровий зал. Артем показує гру, де треба складати слова.

Першим з приміщення виходить Максим. Вправно вирулює на самокаті. Артем з Миколою не відривають очей від гри на телефоні.

"Розкажіть, як ви ходите на танці, – говорить Володимир,

"У "Барвінку" класно, – відповідає найстарший, – Мені подобається".

"І мені теж, – доповнює інший брат.

І тільки третій не погоджується. Каже, ноги болять танцювати.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube