Із Дмитром Васильовичем Павличком я знайомий майже 40 років, із того далекого часу, як організатори телевізійної шкільної літературної олімпіади влаштовували зустрічі її переможців з українськими письменниками.

Читайте також: "Той, у кого ім'я викрадено": 74 роки Василеві Голобородьку й постріл у кожного з нас

Я бачив його у найважливіші історичні миті – на першому з’їзді Руху, на союзних депутатських форумах, із проектом декларації про незадежність 24 серпня 1991 року.

Я вдячний йому не тільки за хрестоматійні віріші, які кожний українець знає напам’ять, не усвідомлюючи навіть, що це – Павличкове, не народне, а й за дорогі мені "Єврейські мелодії". Саме його поради й підтримка – хоча він сам цього, ймовірно, й не помітив – дозволили мені стати українським публіцистом і написати книжки.

Читайте також: Малоросійщина та сватизація України є чи не найвірогіднішим сценарієм розвитку подій – Волошина

Так, багато хто скаже, що це суперечлива постать – хоча кожний великий поет, та ще й радянських часів – суперечлива постать. Але той факт, що ювілей такої масштабної особистості не став загальнонаціональною подією, є свідченням деградації національної свідомості в наші непрості часи.

Це те, що має однаково бентежити й Павличка, й мене – бо що залишиться від нас у світі, де про українців не згадуватимуть?

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube