Сюди заходять медіуми та екстрасенси і плачуть, чують тут спів монахів. А довкола в нішах скелі, де кілька століть тому були могили ченців, – море ікон. Таких різних, що ти шкірою відчуваєш концентрат вірувань, молитов та історії.

Так, як тут, у наскельному печерному монастирі над затопленим селом Бакота на окраїні Хмельниччини, – більше справді ніде. Сюди їдуть не тільки подивитися на величезне плесо в неймовірно гарній долині, під яким – Бакота у воді. Їдуть відчути енергетику місця. Дністер тут – особливий. Легенди – сумні. А квіти – просять не рвати…

Цього дня усіх зустрічає Сергій. Туристам зазвичай він розповідає, що є три найсильніші енергетично місця в Україні. Кам’яна могила біля Мелітополя. Чернеча гора у Каневі. І Бакота. Село, яке у 70-х роках виселили з долини біля Дністра заради будівництва Дністровської ГЕС.

Він ще нещодавно заробляв тим, що катав тут людей катером. Місцевий. Гонився малим цими горбами, з однолітками нишпорив у печерах Білої скелі й тоді ще нічого не знав про те, що за його селом (а це сусідня Гораївка) ще в ХІ столітті був печерний монастир. А знизу – місто Бакота, древніше за Кам’янець-Подільський.

Долина, в якій "все достигало швидше і родило краще"

Сергій Горгулько – один із двох екскурсоводів у національному природному парку "Подільські Товтри". Дороги сюди хоч і невтішні, але наїжджені. Стежки – протоптані. Є стоянки. Є лавки, столики і смітники.

Попід стендом про "Подільські Товтри", за кількасот метрів від прірви, за якою затоплене село, і прямісінько над скелею з печерним монастирем Ганна Гакман продає мед. На вже майже осінньому сонці він аж помаранчевий. Жінка у світлій хустині. З очима, що сміються, довкола них – випечені сонцем зморщечки. Вона теж приїжджає сюди із Гораївки, пробує, чи "піде" її мед у півлітрових баночках із наліпками "Солодка згадка про Бакоту" за гостинець.

Читайте також: Санторині – острів суконь, вулканічної пемзи і ящірок. ФОТО

 

Каже, колись тут діяв цілий радгосп лікарських трав, їх збирали у довколишніх селах: Старій Ушиці, Гораївці, Бакоті, Теремцях. Але разом із Радянським Союзом пішов у небуття і радгосп. А лікарські трави досі буяють.

– Он фенхель, бачите? З нього мед хороший, навіть чуть кислуватий. Береш ранком ложку меду у воду – і таки-и-ий… – Ганна може розповісти десятки історій про кожну з квіток, бо то її земля.

Просто на прірвою на невеликій табличці – цитата Бернарда Шоу. Про те, що "твоя країна – найкраща, тому що ти там народився". Чим далі вниз, тим частіше бачиш написи: "Не зривайте квіти", "Не зривайте квіти"…

– Мусимо так писати, бо люди потрапляють сюди і чомусь одразу хочуть рвати букети. Не знаю, нащо вони їм, нікуди ж не донесуть. Чуєте ж, який тут аромат? А все-таки це заповідні місця, – пояснює Сергій.

То що ж там внизу?

Під водою – колишня Бакота. Літописне місто, яке давніше за Кам’янець-Подільський.

 

– Бачите цю воду? До 1974 року тут було мальовниче село Бакота, – каже Сергій.

Одразу показує й одне старе фото: мешканці тодішньої Бакоти стоять на скелі, де й ми з ним, а під ними у долині – їхнє село. Трохи далі вигинається Дністер.

У 1974 році у Москві підписали наказ про створення Дністровської ГЕС. Того ж року почали загачувати Дністер. Цим наказом перекреслили існування 28 сіл у долинах біля Дністра. 16 тис. га землі. Тисячі й тисячі доль. Всі села, всі ліси, які підлягали затопленню, вичистили до рівнини.

Сергій Горгулько розказує, як це було. Знає про все з перших вуст. Серед виселених бакотівців (тут кажуть – бакотян) є його нинішні знайомі, друзі, односельчани…

– Роботи зі знесення села Бакота виконували тоді так звані "хіміки" (так називали ув’язнених, які відбували покарання у спецпоселеннях і працювали на радянських будовах – прим. авт.). То була дармова робоча сила. Мали завдання в цій долині все вичистити дотла, до останнього корча. Тоді люди не опиралися, то зараз би протестували. Спеціально створена комісія оцінювала майно. Держава повертала 80 % вартості майна селянам, а решту 20 % – коли людина сама зруйнує свою хату, зрубає свої садки. Дехто на той час отримав по 10 тис. компенсації. Солідна сума, тому старалися таки отримати ці гроші, а отже, багато хто свої хати зносив власноруч, – розказує Сергій Горгулько.

Для літніх людей будували оселі на кілька сімей, але таким уже не виплачували компенсації. Вирвані з корінням з хати, в якій народилися і в якій вже готувалися піти на вічний спочинок, такі селяни швидко згорали від пережитого.

– Долина була особливою. Дотепер згадують, що в Бакоті споконвіку існував свій мікроклімат і порівнюють її з кримською Ялтою. Тому що село з усіх боків затуляли гори. У нас досі кажуть, що в Гораївці ще міг лежати сніг, а в Бакоті вже люди порпалися в полях і садили картоплю. Там все достигало швидше і родило ліпше, – згадує Сергій.

У 1981-му запустили перший блок Дністровської ГЕС – й унікальну долину заповнила вода. На той час від Бакоти не лишилося вже нічого. Ні будинків, ні дерев, ні кущів. Всі ті оповідки, які часто можна прочитати у текстах про Бакоту – про затоплений цвинтар із хрестами і могилами, про церкву, яка плавала затопленим селом, – не більше як легенди.

Цвинтар на ту пору зрівняли із землею. А похованих тут переховали у селах Колодіївка, Гораївка та Стара Ушиця на місцевих кладовищах.

Вода тут піднімалася поступово, впродовж семи років. Аж до 1987 року. У 1987-му оце все повністю заповнили водою.

Тепер над Бакотою ходять катери. Долина – мекка для рибалок. А над нею зі скель – звучать молитви.

Німці церкву збудували, совєти – розкидали

Ми із Сергієм спускаємося до печер. Стежки непрості, круті та звивисті, ведуть вони до Бакотського печерного монастиря. Нині складно сказати, як він виглядав в ХІ столітті. Але саме відтоді ведуть його відлік науковці – біля однієї з печер, які служили ченцям за храм, знайшли напис, датований ХІ століттям.

 

"Благослови, Христос, ігумена Григорія, давшого силу Святому Михаїлу", – написано біля одного з отворів у Білій скелі. Припускають, що заснував монастир у цьому місці Святий Михаїл, а першим ігуменом був Григорій. І тут його могила.

У літописах – жодної згадки чи опису обителі. Вважається, що "відкопав" монастир відомий археолог та етнограф Володимир Антонович у 1884 році.

– Тоді він заявив, що розкопав тільки третину, а решту після нього належить дослідити майбутнім археологам. Почалося все з того, що Антонович, працюючи у цих краях, помітив, що каміння біля скелі складене рукотворно. Крім того, знайшов і кілька кам’яних язичницьких ідолів. Вважається, що на місці язичницького капища в ХІ столітті й заклали чоловічий монастир, – розповідає Сергій.

Три печери. І біля них, і всередині – невеликі ніші. То – могили ченців. Монахи не тільки молилися. Кожен із них за життя постійно спокутував гріхи: сам собі робив собі могилу, лупав нішу у скелі. Після смерті ченця усередину клали його тіло, отвір заліплювали глиною.

– Не думайте, що ці ніші маленькі за розміром. Тоді люди були меншого зросту. Он у нас "богатир" Ілля Муромець у Києво-Печерській лаврі лежить, у нього зріст 1,57 см, – зауважує Сергій Горгулько.

За життєписом цих печер можна вчити історію країни. Антонович із комісією поїхав звідси у 1884-му. Але селянам кортіло таки відкопати святе місце. Ще жили перекази про його особливість. Тому люди почали копати самі. Не витримав того місцевий поміщик Шиманський: він написав листа у Київ, аби знову прислали до Бакоти археологічну комісію. Археологи приїхали і розкопали три печери, де знайшли 37 могил, людські останки у нішах, зброю та інше.

Вважається, що Бакотський монастир був значно більшим, ніж це видно тепер. Досі невідомо, чому в XV столітті він спорожнів.

Утім, після розкопок до цих місць хлинули люди. Вони так вірили у цілющість мощів монахів, що розбирали їх по хатах. Коли священики спохопилися, побачили, що останків майже немає. Потім навколо печер збудували церкву. А у 1917-му – революція. Поміщик Шиманський втік. У довколишні села зайшли червоні. Почали заганяти в колгоспи. Згодом ця територія стає прикордонною зоною. І тією стежкою, якою понад печерами нині ходять туристи, паломники, тоді ходили прикордонники, котрі чатували межу між Румунією та Україною.

У 41-му в Бакоту прийшли німці. При німцях із недобудованих казарм прикордонників відбудували уже на той час зруйновану церкву.

– При німцях будувався ось цей мур. У шостім ряду вишкрябано "1942", – показує Сергій величезну стіну попід печерами, далі знаходить "німецьку церкву" на давній світлині. – Он черешня. Дика грушка. Вони – з тих часів.

А в 60-х роках храм знесли, хрести зі скелі поскидали донизу (як колись хтось язичницькі ідоли), ікони спалили. І до краху СРСР тут не звучали молитви.

Але віру в силу цього місця не так легко затамувати. Згодом люди стали знову молитися у старих печерах. Донині в навколишніх населених пунктах шепочуться про те, що сталося з активістами, які руйнували тут церкву.

"Бакотянам, жертвам сталінізму…"

Усередині печер – багато стрічок, хусток та ікон. Горять свічки. Під ногами – доріжки, старі килимки. Збоку біля входу – то сухі чорнобривці у вазі, то кілька яблук, то вицвілий вишитий рушник. У нішах-могилах – образи й образки, лики святих на іконах затуляють почорніли вінки зі штучними квітами, попід ними – жмені записок за здоров’я…

– Сюди заходять медіуми та екстрасенси і плачуть, вони чують тут спів монахів. Ікони тут різні: греко-католицькі, католицькі, є привезені з Єрусалима. От – Бог-Отець. Нігде у православній церкві такого не побачите, – Сергій проводить екскурсію у найбільшій печері, площею 8 кв. м, у ній горить лампадка.

 

Є люди, які надсилають сюди образи "Новою поштою". Є такі, хто кладе гроші. А є ті, хто ходить ті гроші збирати. Кажуть, не раз виганяли.

– Тепер це місце саме себе охороняє. Кожен несе сюди своє. Ми його не стережемо, тільки дбаємо, щоб тут було чисто, бо це заповідник, – продовжує чоловік.

Найсильніша місцева історія про чималий металевий хрест, який колись був встановлений на скелі. Одного разу він зник зі свого місця. Очевидно, хтось спокусився на старовину. Поставили новий. Через років вісім неочікувано старий хрест помітили в одній із печер. Запевняють: його приніс назад той, хто забрав, бо скільки хрест знаходився у його домі, стільки там панували нещастя. Тепер він – в одній із ніш.

Торкаюся до хреста. Розглядаю ікони. Сергій щось натхненно розповідає про те, що в цій печері дуже сильна енергетика. У мене раптом гасне диктофон.

"Батерейки сіли", – усміхалася потім сама до себе. А в голові: "Ага…"

Читайте також: Як дешево орендувати авто за кордоном – поради тревел-блогерки

Утім, місцеві люди вірять у силу цих печер. В силу двох джерел, які б’ють з-під Білої скелі, і тамтешніх трав. У сутінках однієї з ніш у камені видніється синій, старий і наче цвинтарний хрест. На ньому напис: "Вічна пам’ять загиблим односельчанам с. Бакота". А поруч – чорна гранітна плита із низкою прізвищ. Це – "бакотянам, жертвам сталінізму".

Бакота – у перекладі з давньоруської "прекрасне місце". Купуємо мед у пані Ганни на виїзді. Повеземо з собою "згадку про Бакоту". Не дуже солодку.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube