Нещодавно я побував на грецькому острові Санторині – в одному з найпопулярніших місць у світі для туристів, які полюють за красою.

Санторині – всесвітня мекка для фанатів естетичного: інстаграм-дів, б’юті-блогерів, молодят, любителів краси, заходу сонця, островів, скель, пляжів, пейзажів, космічних слідів вулкану. Тисячі туристів і туристок щодня роблять мільйони фотографій у містечку Тіра, вдягають найкращі сукні, наносять найякісніший грим, гуляють омріяними місцями і споглядають захід сонця у містечку Ойя. Тутешній захід сонця всіма мовами описується найліпшими епітетами, бо він справді чарівний, за кольорами подібний до виверження вулкану.

Але я зазирнув по інший бік цього оспіваного мільйонами найзахопленіших відгуків острова. Я пройшов пішки півмарафон зі східного берега Санторині до західного. Із містечка Періса до Червоного пляжу. Понад десять кілометрів в один бік і понад десять – у зворотний. Двадцять один кілометр спеки, поту, мозолів, хащів, безплідної землі, каміння, пилу, вітру, церков, ящірок, урвищ…

Спробував відчути, як тут жили греки у прадавні часи, задовго до того, як острів став місцем світового паломництва за красою.

Впродовж походу я записував свої враження. Вийшов польовий записник маленької виснажливої мандрівки.

Читайте також: Як дешево орендувати авто за кордоном – поради тревел-блогерки

На першому кілометрі шляху, ще в місті, мене ледь не збив автобус. Він проїхав за якихось десять сантиметрів від мого плеча. І навіть не зменшив швидкості. Силою вітру мене ледь не втягнуло під його колеса. У Греції на дорогах їздять як ошелешені, острів дуже серпантинний. Учора один тутешній грузин казав, що мотоциклістів часто зносить в урвища однісіньким поривом вітру.

Водій побібікав мені вже після того, як автобус проїхав повз мене. Я сторожко озирнувся й зупинився заворожений красою, яка раптово розгорнулася переді мною. Із горбка, на який я підіймався хвилин п’ятнадцять, розляглося містечко Періса – будиночки, готелі, басейни, дороги, величезна висока гора ліворуч і безкрає море попереду. Я допив весь запас води, який мав із собою, і рушив далі.

На одному з поворотів стоїть знак – 1,9 кілометри до південного пляжу Ерос. Мені треба йти в іншому напрямку від Еросу. Тут, на Кікладських островах, безліч назв, пов’язаних із давньогрецькими міфами: гора Зевса, храм Аполлона, храм Діоніса. Вони сплелися із сучасним світом. Греки – це православні, які пишаються своїми язичницькими міфами.

Я так і не дізнався, що таке Ерос. Зате напередодні дізнався, що таке пляж Вліхада. Один із найкращих бачених мною за все життя. Це мандрівка на іншу планету – космічні скелі пляжу, ніби вийшов із Санторині в іншу галактику. Якщо не можете полетіти в космос, то з’їздіть у Вліхаду або погугліть.

Іду далі. Сонце підпікає, сліпить очі, хочеться пити. Асфальтована дорога стала ґрунтовою. І відразу змінилося довкілля. Замість будинків – велике каміння при дорозі, замість автомобілів – двоє білих коней за огорожею.

Їм належить тут усе, за день вони можуть пробігти всю наявну в них сушу. Містечко непомітно перейшло в поля. Межі городів роз’єднує ряд рівно складеного каміння. У нас так не можна. У нас користуються плугом. А тут він поб’ється об межу. Тут узагалі неможливо ним користуватися, бо земля складна, не піддається – то пісок, то каміння. Тут по два-три місяці немає ні краплини дощу. А взимку сильні вітри. А грузин казав, що коли гроза, то зсуви й селі зносять усе з гір у долину, у міста. Якось усі автомобілі з дороги виніс потік води і спустив їх аж до самого аеропорту. Давньогрецькі боги, напевно, боялися, що люди вкрадуть собі пейзажі божественної краси, і тому зробили острів із надскладними природними умовами.

Дорогою трапляються кілька церков, деякі зовсім маленькі. Біля однієї самотньої церкви стоїть червоний родстер. Помічаю дуже багато приплюснутих до землі виноградників, якими смакують зеброподібні слимаки. Інша рослинність практично відсутня. Трапляється багато будівництва. Ось бетономішалка на виході з подвір’я. Ось пульверизатор лежить серед дороги. Удалині, в тіні маленької дачної хатинки, щось вигукують греки. Спека наростає. Жодної живої душі на сонці, крім мене.

На четвертому кілометрі – коли стає нестерпно спекотно, коли чорні кеди стають сірими, коли вийшов на самий вершечок і можу бачити море з усіх чотирьох сторін світу, розумію, що Санторині – це кінець землі. Далі, на південь, далеко за горизонтом, лише острів Кріт, а ще далі, за Середземним морем, – Африка. Україна в жнива має такий самий вигляд, як цей кінець землі.

Далі – спускатися. Але стає ще тяжче. Ґрунтова дорога перетворюється на стежку в заглибленні, і з обох боків ростуть густі чагарники. Треба буквально продиратися між ними. Стежка встелена камінням, кілька разів ледь не падаю. Сонце вийшло в зеніт, голова шкварчить. Інтернет не ловить, телефон майже сів. Якщо я тут упаду, вдарюся головою об камінь, знепритомнію, то хто й коли мене врятує? Тут узагалі хтось, крім мене, ходить?

Очі стають солоні від поту – і вже щось починає маритися. Плутаю палицю зі змією, боюся, щоб мене не вкусила. Натомість мене самого лякається пташка, зривається з гнізда й летить десь над Егейським морем. А сухі листочки, які шарудять тут і там, плутаю з ящірками. Тут аж кишить ящірками.

Не думав, що з міста вийду в такий дикий світ. Шкіра подерта, в роті пересохло, в голові пульсує, ступні побилися. Це і є справжній, а не інстаграмний світ острова, такий, яким він був за часів Зевса. До речі, Зевс виріс на сусідньому острові Наксос. Афіна й Аполлон народилися неподалік, на острові Делос. Венеру Мілоську знайшли на іншому сусідньому острові Мілос. Тут кишить міфами.

Стежка трохи розвиднюється, і я помічаю на ній великий надувний м’ячик. Він круглий, не спущений, сонце ще не згасило його об’єму. Значить, його занесло сюди нещодавно – сьогодні. Як і мене. А вітерець бовтає його по стежині. Певний час м’ячик супроводжує мене, а потім безпорадно застрягає між камінням.

А ще далі, праворуч від стежини, у прірві, бачу червоний роздовбаний автомобіль, зсунутий кимось в урвище. Тут виживають тільки ті червоні автомобілі, які стоять біля церков, а не серед природи.

Іду далі. Відчуваю, що вена на нозі кудись не туди стала, поправив. Сухожилля десь закололо під стопою, помасував. Все є, все добре. Лишилося робити тільки найнеобхідніші рухи.

Стежка переходить у дорогу з білого піску, і ноги на кілька сантиметрів угрузають у нього. Вітер різко б’ється пилом у лице. Видно глибокі кінські сліди. Електричні проводи гудуть так само, як і в українських степах. Якби зранку не було вітру, я би не пішов у цей похід. Вітер висушує піт. Вітер рухає навколишню ентропію.

Удалині видніється пляж, до якого прямую. Позаду вісім кілометрів під дикою спекою. Уявляю море. Воно має бути чорним, і це не непроглядна темрява глибини. Це чорне, як рілля, як чорнозем, велике вулканічне каміння. А сам пляж червоно-чорний із вкрапленнями білих камінців мармуру. Уже не бачу сенсу витирати з очей піт, і крізь цю водянистість простору бачу яхти на морі. Здається, кожна з них просто стала на кінчики тих величезних підводних брил.

Три з половиною тисячі років тому тут, на Санторині, сталося одне з найбільших вивержень вулкану в Європі. Цунамі висотою двісті метрів сягнуло Кріту і зруйнувало першу європейську цивілізацію – Мінойську. Висота газово-попільного виверження сягала сорока кілометрів, середини стратосфери. Вибух за потужністю дорівнював вибухові приблизно двохсот тисяч атомних бомб, скинутих на Хіросіму. Пекельні потоки магми текли ось тут, де я сьогодні ходжу, де нишпорять ящірки.

Рухаюся далі, ноги починають нити, обличчя стискається від засохлого поту й пекучого сонця. Дивлюся на пляж далеко внизу й уявляю, як скоро занурюся в море, відпливу від пляжу, гляну на скелю, високу, стрімку, на ній чорні вулканічні породи переходять у червоні, а вдалині видніються білі. 

Плаватиму, дивитимуся на скелю з моря, затулятиму очі, повторюватиму в уяві контури й колір скелі. Розплющуватиму очі і знову заплющуватиму, повторюватиму процедуру запам’ятовування кілька разів, на кілька життів. Залишу цей пляж, скелю й острів назавжди зі мною.

Раптом білий грузький пісок стає чорним і шарудким. Можливо, саме тут проходила межа вулкану. А зараз люди вирощують виноград і оливи, збирають мед із білих вуликів.

Біля мене прокотилася брошура, я помітив, що це інструкція з користування пральною машинкою. Спробував нахилитися по неї, але ноги підкосилися. Тому вирівнявся й рушив далі. Знову уявляв, як скоро занурюся в солону воду, яка трохи виштовхуватиме моє тіло, плаватиметься легко і стане нарешті прохолодно. 

У горлі сухо, здається, я зараз почну їсти пісок. Пити пісок. У голові ще дужче пульсує. Скоро вже буде пляж. Відчуваю, що під ступнею щось почало тиснути й пекти. З’явилися мозолі.

Я спіткнувся. Це асфальт! Я вийшов на рівне! Я вже забув, як це – асфальт… Кожен крок віднині дається легше. Твердий, без гостряків, без каміння. Рівний і рідний, як підлога в моїй квартирі. Це прекрасний асфальт! Такий вишуканий, такий ніжний. Я можу описувати його стільки часу, скільки мені лишилося спускатися. Хочу притулитися до нього щокою.

Останній кілометр. Нарешті побачив ще кількох людей. Пішоходів. І це пішоходи?! Вони ж ідуть асфальтом! Та що вони можуть сказати про своє пішоходство? Хто вони за мастю пішоходів? Чого вони досягнули як пішоходи? Хай спершу навчаться ходити цими непроглядними хащами, як люди ходили за часів Зевса, а потім я назву їх пішоходами!

Минаю поворот. На дорозі ліворуч – шлагбаум. Це вхід до розкопок древнього міста Акротірі. Дорога до історії зачинена. Але мені й не треба туди. Я вже дослідив цей острів.

Останній поворот перед пляжем. Помічаю кілька мопедистів. Мопедисти, ваш транспорт замикає вас у вашій цивілізації, не дозволяє проникнути в попередні. Все одно до пляжу вам доведеться пройтися пішки по непроїзній стежині з вулканічної породи, протоптаної людиною, ногами, які туди спускалися століттями.

Мопедисти, ненавиджу вас! Кеди, я вас обожнюю!

Вийшов на стежину. Раптом зайшов у натовп туристів, які теж спускаються на пляж. В купальниках, із сумками, з морозивом, неспішним кроком, італійці і французи, з фотоапаратами й мобілками, за ручку, усміхнені, щойно з транспорту.

Я продовжую йти повз них, швидко, не скидаю темпу, до якого звик за останні десять кілометрів. Люди розступаються і здивовано роздивляються мене – засмаглого хлопця в сірих від пилу кедах, з брудними від пилу колінами і щиколотками, задиханого, з розчервонілим від спеки лицем, з краплинами поту на обличчі, з подертими плечима, з яструбиним поглядом, з пересохлим і шерехуватим, мов у ящірки, язиком…

Хто ви, люди? Що ви знаєте про справжнє заглиблення в дух місцевості? Що ви знаєте про насолоду від здобування відпочинку? Що ви знаєте про справжнє паломництво до краси?

Читайте також: Роза вітрів графів Шенборнів: палац із Джерелом краси серед чарівного парку. ФОТО

Роздягнувся й зайшов у море. Тут спокійно. Плавати буду неспішно, економитиму сили. Бо мене ще чекає шлях назад…

Море змиває пил, і я помічаю, що замість шкіри в мене тепер – дрібна луска.

Я став ящіркою.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube