MENU

Блог з Луганська: "Про розведення говорять у кожному випуску новин"

1877 1

Кілька разів за останні кілька днів друзі з підконтрольної Україні території мене питали, що тут, у Луганську, кажуть про розведення військ і можливий "особливий статус" Донбасу.

В обох випадках я почувалася гостем на власному святі. Адже й правда, у кожному випуску місцевих новин кажуть про розведення військ. Але тільки в тому контексті, що Україна "зірвала цей процес" і в перший, і в другий, і в третій рази. І коли постійно чуєш це в такій подачі, новина просто перестає сприйматися.

Тим більше, що їй приділяють набагато менше уваги в кожних новинах, ніж процесу отримання російських паспортів або нагородженню, скажімо, "міністра сільського господарства ЛНР" Юрія Пронька якоюсь великою нагородою.

Я пам'ятаю, що в новинах показували про наш завод з пошиття уніформи - це був великий матеріал, пам'ятаю дітей-каратистів "з великим майбутнім", а ось новина про розведення військ була настільки незначною, що я ледве пригадую її.

Після того, як мені поставили запитання, була цікава картинка. Я чекала в холі басейну дитину. Зі мною в приміщенні було людей 50 різного віку. Несподівано адміністратори басейну зробили звук телевізора голосніше - в російських новинах якраз говорили про "зірване Україною розведення військ" - матеріал був різкий, з кадрами обстрілів і зруйнованих будинків.

Новину підійшли послухати двоє людей з 50-ти - чоловіки. Мовчки стояли і дивилися в екран телевізора. Решта 50 людей продовжили робити те, що робили до цього - читати, дрімати, в'язати, говорити, тільки трохи голосніше, щоб перекричати телевізор. І ось з цього спостереження роблю висновок - чого чекають люди від розведення військ. Нічого, якщо це не торкнеться безпосередньо їхнього життя.

Читайте також: 16 аргументів проти бездумного відведення військ

Поруч зі мною дві молоді і забезпечені мами-домогосподарки говорили про "особливий статус" Донбасу. У обох більше прив'язок до України, ніж до Росії. Місцевий "паспорт" не робили, на підконтрольну Україні територію виїжджають часто, звідти купують одяг, отримують на "Новій пошті" посилки, робили там старшим дітям паспорти. До речі, тут так і кажуть - "зробити".

Про можливі зміни вони говорять з надією. Мовляв, і жили добре, і все було, і було ясно, чого чекати. От би повернути колишнє життя. У таких родинах немає ні "військового" минулого, ні місцевих документів: вони з легкістю приймуть будь-який варіант реінтеграції. Тим більше, скоро постане питання про освіту дітей, куди їм їхати?

Тут не хочуть вчити дітей - дипломи тільки місцеві і якість навчання низька. У Росії вчити дуже дорого, а ось українські виші з часом здаються теж недоступними - діти забули українську мову, скласти вступних іспитів не зможуть.

У знайомої родини віддали дитину спеціально до звичайної школи, де в першому класі є три уроки на тиждень українського. Мама сподівається, що дитина знатиме мову, зможе розмовляти нею, розуміти. Але уроки української дуже схожі на уроки англійської - заучування слів на кшталт "равлик" або "дзиґа", яких дитина часто не чує ніде, крім уроку української.

А от у родині пенсіонерів, яка мешкає поруч зі мною, про відвід військ кажуть виключно в контексті двох пенсій.

Це "грошове щастя" для пенсіонерів - як манна небесна: можливість купувати м'ясо, пити іноді вино, балувати себе новим одягом, купувати ліки. Тому будь-який варіант можливих змін трактується тільки через зміни у своєму житті. Чи буде легше виїжджати на підконтрольну Україні територію? Чи буде легше отримувати українську пенсію? Чи не вплине "особливий статус" на відносно невисокі комунальні тут в порівнянні з українськими тарифами?

І таких, як вони, я знаю десятки, хто живе короткими відрізками життя - щоб буле взуття по сезону, одяг, їжа на сьогодні і запас грошей до наступної пенсії.

Один чоловік розповідає мені історію про свою родину: його син вчився в українському виші за унікальною спеціальністю. Обирав її ще зі школи, довго шукав виш, де можна вивчитися. Потім були два абсолютно щасливих роки студентського життя у великому українському місті. Перспективи дуже райдужні - цікава робота за унікальною спеціальністю, про яку мріяв з дитинства. Але трапилася війна.

За сином прийшли в гуртожиток забирати в армію. Йому довелося повернутися додому. Протягом останніх п'яти років "сидить в окопах" тут з місцевим "дипломом" про вищу освіту, який вже купив за місцем в такому ж місцевому виші. Звичайно, ні про яке повернення і мови бути не може - з такою біографією і резюме. Але саме той відрізок життя сина батько згадує з таким теплом, ніби розповідає нам казку - син був за крок від мрії.

І контраст між тим, що було тоді і зараз, - неймовірний.

У мене дуже багато знайомих сімей, де "служать" або "служили". Говорять про це дуже спокійно, як про вимушену міру, як про спосіб виживання: "Що було робити, якщо ніде не платили?"

Читайте також: Самое интересное начнется, когда дойдем до разведения войск в районе Дебальцево – Казанский

І приймуть "особливий статус" також спокійно, але на умовах повної амністії. І правда, що буде з тими, хто "служив"? А такі є в кожній родині.

Що робити з паспортами, які отримали хто вимушено, а хто за поривом душі або через примус? Відповіді на жодне з цих питань немає ані в нашій пресі, ані в соцмережах.

Останнє, про що говорили в місцевих новинах, це про те, що Україну лихоманить через формулу Штайнмаєра. І відразу ж повною противагою звучало про те, як спокійно і благополучно тут.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і YouTube

Яна ВІКТОРОВА


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини