Ольга Токарчук

Ольгу Токарчук багато перекладають, й увага до її творчості серед читачів із різних куточків світу є головною підставою для вручення Нобелівської премії, пише для "Тижня" Володимир Панченко

Звичайно, багато перекладали її і в Україні. У моїй домашній бібліотеці щонайменше п’ять книжок-перекладів Ольги Токарчук українською. І це теж засвідчує, що вона в нас відома. Після кількох перекладів у журналі "Всесвіт" 2004-го у Львові вийшла її "Мандрівка людей книги" в перекладі Ніни Бічуї. Далі були "Правік та інші часи", "Гра на багатьох барабанчиках", "Останні історії", "Веди свій плуг понад кістками мертвих", "Бігуни". Особливо мене вразила її свіжа літературна праця, що незабаром побачить світ українською. Це величезний, на 900 сторінок, роман "Книги Якова" в перекладі Остапа Сливинського. 

Передусім пригадується атмосфера книжок Ольги Токарчук. Навіть не герої та не сюжети. Атмосфера "Мандрівки людей книги" біблійно-притчева, і вона запам’ятовується. Буває час конкретно-історичний, із прив’язками до певної епохи, а Ольгу Токарчук цікавить якийсь інший час. Той час, який називається міфічним, час понад часом.  

Коли з’явився "ЛітАкцент", а він з’явився наприкінці 2007-го, невдовзі в мене й у моїх друзів виникла ідея запрошувати до Києва неординарних письменників із-за меж України. Першим, кого ми запросили, був сербський автор Мілета Проданович. А другою Ольга Токарчук. Я на той час уже знав, що це польська письменниця українського походження, і це не могло не інтригувати. До того ж вона приваблювала оригінальністю своєї прози. Наші київські зустрічі з Ольгою Токарчук відбулися рівно 10 років тому: я подивився програму її перебування, яку ми склали, це був вересень 2009-го.

Читайте також: "Той, у кого ім'я викрадено": 74 роки Василеві Голобородьку й постріл у кожного з нас

14 вересня 2009-го Ольга Токарчук у Києві. У Національному університеті "Києво-Могилянська академія" відбувається творча зустріч із нею. Наступного дня в приміщенні НаУКМА, у Центрі польських та європейських студій відбувся круглий стіл "Творчість Ольги Токарчук: кілька крапок над "і". Я був модератором, участь брали Остап Сливинський, Наталка Сняданко, Роксана Харчук, Тетяна Дзядевич та ще кілька людей.

Того самого вечора, 15 вересня, о 18-й годині відбулася зустріч із читачами в Книгарні "Є". Ольга Токарчук приїхала зі своїм другом. Вона була така м­олоденька, із червоним шаликом, яким перев’язала волосся на голові. Запам’яталися її зелені очі й наше з нею і публічне, і непублічне спілкування. Ми втрьох – Ольга, її друг і я – ходили обідати в кафе "Бурса". Пригадую, як вона після тих усіх обідів віддихувалася й казала: "Ой, як усього багато, яке все ситне!".

Спілкувалися переважно польською. Це були цікаві розмови про Польщу, про Україну. У політику ми, здається, не заходили, розмовляли переважно про речі літературні. У мене навіть десь зберігся аркуш, на якому Ольга своєю рукою написала координати: адресу, електрон­ну пошту. Вона із Вроцлава, але живе в невеличкому гірському селищі, як і належить письменникові-самітнику. 

Взагалі-то ця історія дуже давня. Вона тягнеться до таких імен, як Іван Франко, Володимир Винниченко, який мріяв колись, що отримає Нобелівську премію, якщо підіпре своє ім’я такими іменами, як Ромен Роллан і Ґеорґ Брандес. Тоді йшлося про його роман "Сонячна машина" – химерний твір, який водночас є і утопією, і антиутопією. Та й кон’юнктура була не на користь Винниченка. Серед тих, хто міг стати українським нобеліатом, називають також Уласа Самчука, Івана Багряного, Василя Стуса. 

Український літературознавець Анатолій Шпиталь видав книжку про Нобелівських лауреатів, Микола Сулима теж спеціально досліджував історію з Нобелем для України. Ще була дивовижна історія з Миколою Бажаном на початку 1970-х. Його висував на здобуття премії Шведської академії Омелян Пріцак, високо оцінивши поезію Бажана як явище європейського значення. Проте Микола Бажан написав скромну відмову про те, що його мало знають у світі через брак перекладів, тому він, так би мовити, сходить із дистанції.

Читайте також: 81 рік по Кулішеві. Як розстрілювали наше Відродження. ФОТО

Тепер про сучасні перспективи українського нобеліата. Поляки вже мають п’ятьох нобелівських лауреатів: Генрик Сенкевич, Владислав Реймонт, Чеслав Мілош, Віслава Шимборська, Ольга Токарчук. Ми поки що не маємо жодного. Перспективи були щодо Ліни Костенко.

Цілком реальні шанси є, якщо зайнятися просуванням таких поетів як Василь Голобородько й Ігор Калинець. Вони, по-перше, доволі знані у світі. 1983 року в Югославії була видана антологія світової поезії під назвою "Від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька". Український автор був серед визнаних світових класиків, таких як По, Вітмен, Бодлер, Малларме, Лотреамон, Рембо… а по-друге, Калинець і Голобородько пишуть верлібри, а цей жанр має більше шансів, ніж римована поезія.

Я знаю, що навіть були спроби висунення Бориса Олійника, але й із того поки що нічого не виходило.

А не виходило, на мою думку, тому, що українці докладають замало зусиль до цього. Недостатньо тільки творчості самого автора. У нас є люди, які, вочевидь, непогано орієнтуються в механізмах висунення на Нобелівську премію. Можливо, така інституція, як Український ПЕН-центр, має активніше зайнятися цією справою. Ми, українці, такі емоційні, імпульсивні, нам дуже важливо прокричати, вдарити у груди й забути.

Ми наближаємося до Нобеля. Починаємо з письменників українського походження (Світлана Алексієвич, Ольга Токарчук), а гляди вже й український автор отримає цю відзнаку.

P. S. Ця остання колонка Володимира Панченка надійшла до редакції 13 жовтня. Наступного дня Володимира Євгеновича не стало… Колектив "Тижня" висловлює свої співчуття рідним, близьким і колегам Володимира Панченка. Світла пам’ять!

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube