Гліб Бітюков

Український медик Гліб Бітюков повідомив, що зазнав поранення, потрапивши під обстріл  під час евакуації поранених українських військових, інформує UAINFO.org.

"Ми знову їдемо на евакуацію. Сьогодні найважчий день. Нас бомбили літаки, були гелікоптери, прилетіло все, що тільки може прилетіти. Зранку гул, повсюди навколо.  

Зі своєї "зеленки", в якій ми облаштували схованку, ми бачили вибухи над нашими позиціями після авіаударів. Зв'язку майже немає. В ті окремі хвилини, коли він з'являється, рація вибухає повідомленнями. 'Евакуація', 'Зайняти кругову оборону', 'Всім в укриття'. Якимось чудом лунає виклик телефону. І у нас і у них з'явився сигнал мобільної мережі.

На розбомблених позиціях трьохсоті. Єдині, з ким вони змогли зв'язатися, це ми, через те, що вчора забирали їх бійця з хронічним захворюванням.

Ми вже в дорозі. На позиціях воронки глибиною з людський зріст і діаметром в 4-5 метрів. Всі позиції розбиті. Потрапили прямо в бліндажі. Поруч мертва собака, з якою ми гралися вчора, безнадійно гудить генератор, виробояючи нікому не потрібну електриенергію. Навколо пусто. Земля, перемішана з речами, обладнанням і дошками, якими були накриті бліндажі. Знаходимо живих, витягуємо з-під завалу. Дізнаємося скільки людей було на позиціях. Знайшли всіх.

Я іду до машини, щоб розвернутися і швидко їхати назад.

Мить..... Одна мить. Все навколо вибухає. Темрява. Я вже під машиною. Вона лежить на мені. Кричу від болю і безвиході. Я розумію, що дві тонни ніхто не підніме. Просто немає кому. Не можу дихати. Машина давить на плити бронєжилету, а вони на мене. Я розумію, що це кінець. Я в пастці. До мене біжать. Намагаюся підняти машину. Не вдається. Якимось чудом висмикуть з-під неї. Жуткий біль. Здається, все всередині розірвано. Я вже на ношах, несуть в окоп. Свист. Ближче, ближче, ближче. По нам. Точно по нам. Нас бачать і б'ють прицільно з мінометів. Всі розсипаються по окопах. Я лишаюся на ношах, наверху. Без броніка, який лишився під машиною і каски. Всі уламки мої, якщо нічого не зробити.

Невже якщо перша була не моя, то друга для мене? Тільки не контузія. Скільки я їх бачив за останні дні. Розбиті обличчя, дезорієнтовані, нічого не бачать. Ривок. Чипляюся за траву руками, зубами, чим завгодно, але сповзаю з нош. Треба вижити. Не звертаючи увагу на біль скочуюся в якийсь приямок. Накриваю голову руками. Падає близько, так близько що одразу поєднується все, звук, запах порохової гарі, пісок, уламки, темрява. Мене засипає піском, але дихаю, голова ціла.

Як всі інші? Що з ними. Чую як працює рація товариша, на яку ніхто не відпрвідає. Тільки не це... Тільки не це.. Кричу, зову його. Відпльовуючись, він прибігає до мене. Хух, живий. 'Як інші?' - питаю. 'Всі живі, вчасно сховалися' - відповідає він.

Третій ігрок нашої команди, молода дівчинка. Вона жива, контужена, плаче. Вони вдвох намагються перетягнути мене з ношами через бруствер і бревна в окоп. Прибігає хтось третій і нарешті я на землі в окопі. Болить все всередині. Таке враження, що мене стискають пресом. Тримаюсь і мовчу. Сам намагаюся оцінити свій стан. Не відчуваю ні кровотеч, ні болю поранень. Лише щось булькає всередині ліворуч. Дихати важко. Нестерпний біль не дає вдихнути. З часом повітря не вистачає і я хапаю його ротом наче риба. Якщо одна легеня не працює, дотягну на іншій. Мені соромно перед друзями за те, що я 'мінус'. І замість допомоги перетворився на проблему. Все ж не витримую і прошу знеболити. На пропозицію 'наркотик чи ні', обираю 'ні'. Я маю бути в свідомості і наскільки можливо мати змогу допомагати.

Тепер необхідно вибратися з окопу, перебігти по відкритому схилу пагорбу, щоби потрапити в зеленку. Їм важко, але тягнуть. Піт з облич крапає на мене. Ми в заленці. Є можливість відпочіти.

Прилітає УАЗ 'таблетка, в який практично залітають всі по черзі і, закриваючи на ходу двері, ми рушаємо вперед. Грунтовка-траса-грунтовка, точка передачі. Я пам'ятаю кожну кочку і кожен поворот. Я їздив тут з мільон разів, але зараз везуть мене.

В госпіталі бачу своїх. Kristina Korvach Maksim Roziaiev , Олег Токарчук. Вони лише день як приїхали. Поток поранених перевищує можливості медиків. Які ви рідні, як я радий бачити їх обличчя.

'Болить?' - питає Христя.

Дорога, УАЗ, перекладання з ношів на ноші дають про себе знати.

Вона вводить знеболювальне. На цей раз щось сильніше. Мене нудить, трохи крутиться голова і я закриваю очі.

Уявляю, як я лежу в траві на подвір'ї власного будинку. Чую, як грається донька з собакою, чую її дзвінкий сміх, відчуваю дотик вологого писку собаки. І тиша... Тиша... Тиша навколо.

Сльози катяться по щоках.

Я не хочу тиші.

Цього не може бути, не зі мною, так не буває.

Я хочу туди, назад, до своїх. Там так багато роботи.

Евакуація

Дорога

Шпиталь

Дніпро.

Я 300", – написав Гліб Бітюков.

Редакція UAINFO.org бажає Глібу Бітюкову і усім нашим пораненим захисникам якнайшвидшого одужання і довгих років життя, а рідній Україні - здобути безумовну перемогу над ворогом. 

Підписуйся на сторінки UAINFO Facebook, Telegram, Twitter, YouTube