Події 2019 року серйозно похитнули впевненість багатьох у здібностях до передбачення, пише для "Тижня" Єлизавета Гончарова

У 2018-му, описуючи головні завдання на майбутнє, я акцентувала увагу на випробуванні виборами. Мовляв, від того, як демократично та з яким рівнем дотримання прав різних категорій людей вони відбудуться в Україні, залежатиме, чи взагалі ми вивчили уроки Революції гідності. Але маю дуже суттєве уточнення: висновки треба робити не тільки з того, наскільки демократично відбулися перегони та волевиявлення, а й розуміючи причини та наслідки вибору. 

У 2020 році нам не уникнути місцевих виборів. І щодо цього процесу спробую все ж таки спрогнозувати: саме на Луганщині та Донеччині вируватимуть найбільші пристрасті. По-перше, через імовірне проведення виборів на окупованій території, бо останнім часом ідеться вже не про гіпотетичну можливість, а про реальні плани.

Втілення цієї ідеї на будь-яких умовах, коли окуповані території та кордон із Росією фактично не контролює українська влада, означатиме диверсію проти існування України. Про який контроль за дотриманням демократичних свобод під час виборів навіть із боку міжнародних організацій можна казати, якщо в тюрмах і підвалах абсолютно беззаконно утримують сотні цивільних осіб, визнаних на юридично українській території "шпигунами на користь України"?

Читайте також: Донбасові знову продають "мир", який п'ять років тому був пеклом

На звільнених територіях теж буде спекотно. У багатьох населених пунктах виборів не було вже дев’ять років. Місцева влада, яку обрали ще до доленосних подій 2013–2014‑го, відсиджує вже другий термін, використовуючи для цього всі законні та не дуже важелі: проводити саме місцеві перегони то небезпечно, то недоречно, то взагалі неможливо. Десь створені військово-цивільні адміністрації, а закону, який урегульовував би їхню ліквідацію, не існує. Чи будуть проведені там місцеві вибори, теж питання дискусійне.

Якщо збереження ВЦА в невеличких прифронтових громадах на кшталт Зайцівської чи Мар’їнської ще можна якось виправдати: безпекою, малою кількістю населення, більшість якого – пенсіонери, які точно не мріють стати депутатами, то в таких містах, як Торецьк чи Авдіївка одноосібне правління без потрібних алгоритмів повноцінного самоврядування вже помітно гальмує розвиток територій.

Навіть якщо припустити, що вибори в усіх, зокрема й у новостворених громадах відбудуться та пройдуть демократично й чесно, питання щодо якості тих, кого оберуть, залишається актуальним. Вибори 2019 року показали, що на Донбасі, попри війну, яка має чіткі та зрозумілі причини, досі майже всюди підтримують колишніх регіоналів, обираючи навіть незнайомих кандидатів тільки за належність до партії.

Не без того, що за цією ж схемою спробують штурмувати й міські ради та крісла міських голів, розділивши громади між потрібними кандидатами. Але цього разу, гадаю, ними будуть місцеві "поважні та надійні люди", які свого часу сумлінно відправляли автобуси на Антимайдан.

Читайте також: Задушливі обійми електоральної люб’язності. Заради виборів тут готові відмовитися від патріотизму

Із ними, звісно, вступлять у боротьбу чинні голови, якщо їхню кандидатуру не підтримає партія-фаворитка. У деяких випадках їм вдасться залишитися: завдяки масовій міжнародній підтримці в містах і селах останніми роками відбулося багато позитивних інфраструктурних змін, які своєю чергою приписують до власних досягнень нинішні чиновники.

Думаю, у багатьох громадах зламати схему двобоїв удасться кандидатам від партії "Слуга народу". Навіть якщо на голів громад, як і на парламентських виборах, претендуватимуть майже сторонні для цієї території люди, користь від діяльності яких для конкретних населених пунктів узагалі неможливо передбачити. Є варіант, що хтось із колишніх регіоналів піде тепер під новим кольором, а дехто поміняє вже не перший прапор.

Чого, на жаль, точно не відбудеться, то це якісної зміни еліт на місцевому рівні. Ті, хто за ці п’ять років проявив себе як активний член суспільства чи принциповий чиновник, волонтерив, боровся з корупцією або відстоював незалежність країни зі зброєю в руках, у кращому разі спробують стати депутатами від своєї вулиці чи невеличкого селища та сформувати коло однодумців, аби протидіяти обраній більшості в ролі "червоних директорів" і керівників підприємств та закладів.

І це якщо така людина вчасно вивчить популістські гасла та зможе зробити максимально нейтральною свою риторику щодо ставлення до війни, Росії, української мови та церкви. Якщо ще кілька років тому такі люди потрапляли в місцеве самоврядування під час виборів до нових ОТГ, то нині тенденція підтримки зовсім інша. У цій ситуації Донбас як епіцентр війни не є винятком, навіть якщо йдеться про вибори не політичних діячів, а менеджерів громади.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube